— Братіє, вої, людіє полянські! На віче! На віче! Всі почали збиратися довкруг нього.
Коли всі затихли, він став на щит і молоді вої підняли його вгору.
— Братіє! Родовичі! Богам ми подякували за перемогу! А чим же віддячимо нашому воєводі, без якого б її не здобули? — Ворон обвів поглядом притихлих воїв.
Кий стояв у гурті і здивовано слухав — куди верне старійшина? Всі мовчали. Тільки позаду почулося нетерпляче:
— Та кажи вже сам, Вороне! Чого нас питаєш? Ворон відкашлявся.
— Братіє! Вої! Гляньте довкола — скільки трупу гуннського лежить на землі! — показав рукою.— Не нашого, як було це на Широкому Березі, а ворожого!.. Скількох воїв своїх найкращих втратив сьогодні Ернак! І жоден з них уже не підніме на нас шаблю, не вистрілить з лука!.. А хто спричинився до цього?.. Хіба не наш молодий воєвода?.. Ось він стоїть там, поряд з іншими, і радіє так само, як і всі! Радіє з перемоги, яку ми здобули завдяки його розумові, кмітливості і досвідченості!.. То питаю вас усіх, родовичі, чи не обрати нам у цей тривожний і важкий для всього племені нашого час цього достойного мужа князем нашим полянським? Адже без князя жити не можемо! А хто сьогодні достойніший серед нас бути ним? Хто сьогодні привів нас до перемоги і приведе завтра?.. Кий!.. Оберемо ж його князем, щоб плем'я наше не зосталося без голови!
Ворон підняв угору списа, потряс ним, і вслід за ним усі вої підняли списи й загукали:
— Кия хочемо князем! Кия! Кия!..
Коли гомін трохи улігся, старійшина сказав:
— Підніміть князя на щит! Хай усі бачать його!
Молоді руси враз підняли Кия над головами, стали в колі, поряд з Вороном. Старійшина зняв у себе з- за спини торбину, яку мав кожен воїн, розв'язав її і щось дістав з неї. А коли розгорнув, усі побачили в його руках червоне корзно.
— Ось, братове, готував колись для себе... Бо хто ж із воїв не мріяв стати воєводою чи князем?.. А тепер з радістю вручаю нашому обранцю! — і накинув корзно Києві на плечі.— Хай наш князь носить це корзно з честю й достойністю і завжди пам'ятає, що дістав його з наших рук! Щоб не загордився! Щоб знав, що князь має владу над кожним із нас, а віче має владу над князем!
Кий приклонив коліно, вийняв з піхов меча і, поцілувавши його блискуче лезо, відповів:
— Дякую, друзі, за честь, за довір'я! І клянусь ніколи не забувати, з чиїх рук дістав це корзно! Дбатиму про плем'я, як про свій рід, а віче поважатиму, як поважаю звичаї і покон предків наших!
— Що ж нам тепер робити, князю,— кажи! — спитав Ворон.— Гунни втекли... Може, повернемося до своїх вогнищ?
Кий підвівся, окинув оком воїв.
— Ні, старійшино,— відповів твердо,— повертатися назад, до наших осель, зарано! Гуннів ми тільки зупинили, але не знищили. Вони сильні і не облишили наміру примучити нас...
— Отже, ідемо далі на північ?
— Так, ідемо на північ!.. Там теж наша земля!
— Коли ж вирушаємо?
— Зараз... Поки гунни отямляться, ми відірвемося від них на багато поприщ... Забирайте зброю, поранених,— і в путь! Прямо через болото!.. До вечора повинні бути біля Трьох Могил. Там переночуємо, а завтра — далі...
НА НОВІ ЗЕМЛІ
Не встигла холодна дніпровська хвиля прийняти в своє лона Цвітанку, як шелеснули кущі верболозу і одночасно свиснули дві стріли. Одна влучила Лютові в спину, і він упав сторчма до кореневища верби. А друга вп'ялася в бік Мисляті, від чого той спочатку завертівся на березі, мов укушений гадюкою, а потім шубовснув у воду.
Малк не став дожидатися третьої й кинувся ниць на землю, просячи пощади.
З кущів вискочило двоє — Хорив і Боривой. Хорив відразу, не роздумуючи, стрибнув у воду, де, захлинаючись, борсалася Цвітанка, а Боривой, наступивши Малкові ногою на спину, приставив йому до потилиці вістря меча.
— Не ворушись, а то обезголовлю!
Хорив виріс на Росі і плавав, як риба. Він миттю підхопив дівчину попідруки, підняв її голову над водою. Потім, сильно загріваючи, підплив на мілке і зі своєю важкою ношею вийшов на берег.
— Жива? — кинувся Боривой.
— Жива,— відповів Хорив.— Та коли б запізнилися хоч на хвилину, сталося б непоправне...
Боривой штурхонув Малка під бік ногою.
— Мерзотнику, тебе варто прикінчити, мов собаку! Як і тих двох!
Малк заблагав:
— Я ні в чому не винен! Не вбивайте мене!
— Ти разом з ними 'викрав мою сестру, разом з ними запроторив на пасіку до старого бортника, а потім наздоганяв і замалим не став убивцею її!
— Я підневільна людина... То все Чорний Вепр... Не вбивайте мене!..
— Облиш його, Боривою! — сказав Хорив.— Відбери зброю, коня і — відпусти!..
— Як? Відпустити такого негідника? — вигукнув улицький княжич і люто блиснув очима.— Та він же відразу наведе на наш слід людей Чорного Вепра!
— Не наведу! Клянуся Перуном, клянуся Світовидом — не наведу! — знову заблагав Малк, підводячись на коліна.— Ви не знаєте мене... Я теж ненавиджу Чорного Вепра, як і ви! Я був вірний йому до того часу, поки він не відвернувся від наших воїв, які гинули під копитами гуннських коней, поки не переметнувся на бік Ернака... Я був вірний йому, поки він не побив мого дідуся-бортника, поки не познущався над ним, як над псом!.. Повірте мені!.. Хочете — піду з вами...
Здавалося, отрок не брехав — говорив щиро. Боривой завагався і вклав меча до піхов. А Хорив, пильно вдивляючись у широко розкриті очі Малка, сказав:
— Ну, що ж — повіримо тобі, хлопче, на слово. Може, й справді ти чесна людина... Іди собі на всі чотири сторони. Але з нами тобі поки що не по дорозі. Спочатку доведи свою відданість полянському племені — тоді приймемо тебе з охотою!
— А як я можу довести? — Малк підвівся і став насупроти Хорива.
— Цього не знаю. Сам зумій!
— Гаразд, постараюся... А за те, що подарували життя, Дякую. Ніколи не забуду цієї хвилини! — і отрок прудко шуснув у прибережні кущі.
Тим часом Цвітанка розплющила очі.
— Де Я? Що ЗІ МНОЮ?
Впізнавши Боривоя і Хорива, злякалася.
— Ой, ви?
Боривой обняв сестру. На його очах виступили сльози.
— Не лякайся, сестронько... Це справді ми — Хорив і я. — Як ви тут опинились?
— Ми йшли слідом за твоїми ворогами і врятували тебе...
— А Кий?..
— Кий весь час був з нами... Та коли напали гунни, він залишив нас тут, а сам помчав до Кам'яного Острова, щоб піднімати людей...
— З ним нічого лихого не станеться?
Боривоя вразило, що сестра турбується про Кия і ні словом не згадала батьків, про смерть яких і не здогадувалась. Та він стримано відповів:
— Ти ж знаєш — якщо боги не захочуть, то з його голови й волосинка не впаде...
Про батьків він вирішив сказати їй пізніше. Цвітанка вже зовсім отямилася від страшного потрясіння і підвелася на ноги. З її кіс і з одягу стікала вода.
— Що ж тепер?
