деревляни, сіверяни чи дреговичі...
— Живуть же люди... І ми якось проживемо,— погодився Щек, витираючи рукавом піт з лоба.— Аби лиш позбутися цієї напасті!..
Гунни стояли в полі, немов темна хмара. Справді — напасть... Було їх так багато, як гайвороння перед негодою. Коли під'їхали ті, що відстали, і вишикувались в два крила, то орда закрила собою піввиднокраю. Поперед неї біліла лише невеличка купка воїв Чорного Вепра.
Тільки тепер і Кий, і всі поляни зрозуміли, якої небезпеки уникли, вчасно досягнувши лісу.
Довго роздумував каган. Потім подав знак. Зразу ж пролунав чийсь різкий гортанний окрик — і гунни розступилися, утворивши посередині вузький прохід. Каган торкнув коня і рушив назад, у степ. За ним, поволі витягуючись гострим клином, повернула вся орда...
* * *
Гунни більше не тривожили відступаюче військо Кия своїми нападами, бо не могли вони в безкінечних густих лісах ні відчувати себе у безпеці, ні вільно маневрувати, як у степу, ні зібратися в один кулак, щоб нанести супротивникові удар. Ернак це прекрасно розумів, тому облишив переслідування полян. '
Кий полегшено зітхнув. Це була друга, вже безкровна, перемога, і вона тішила його не менше, ніж кривава битва на галявині.
Наздогнавши на річці Стугні свої роди, Кий зібрав віче старійшин. Тут порішили розійтися і шукати гарних вільних земель, де ніхто не сидів. Одні залишилися на Стугні, другі рушили до Дніпра, треті — на захід сонця, до Ірпеня, а Кий з руссю пішов у той майже безлюдний куток полянської землі між Дніпром та Ірпенем, що лежала вкрита предковічними борами та непрохідними хащами і де жив його стрий Межамир. Домовилися — всім дружинам на перший же поклик збиратися на Почайні.
Минуло кілька днів.
Плем'я русь, поріділе, стомлене, вийшло до Дніпра. Тут були гарні місця, але Кий наполегливо вів людей далі на північ.
Просувалися повільно, продираючись горбами та ярами. Вози, на яких жінки, старі та діти виїхали з Поросся, давно поламалися, і їх довелося покинути ще в степу. Гнали худобу, несли немовлят на руках, а домашній скарб у великих міхах нав'ючили на коней, котрих вели за поводи.
Кий зі своїм родом ішов попереду. За останні дні він змарнів, на вилицях випнулася блискуча засмагла шкіра, а в пригаслих очах зачаївся сум. Подумав про Цвітанку, Хорива і Боривоя. Де вони? Що з ними? Чи живі?
Іноді поглядав на Щека і Рожану. Яка гарна пара! Міцний чубатий Щек, здається .зовсім не стомився. Ніс на собі, окрім зброї, якийсь клунок, та ще й допомагав молодій жоні продиратися крізь зарості, перестрибувати через струхлявілі колоди чи перебродити в ярах через холодні струмки.
А Либідь і Ясен! Які вони обоє ясноокі та русяві! Мов діти, тримаються за руки і не помічають круг себе нічого, крім свого кохання! Пережили страшне лихоліття — і враз забули про нього. Для них настав ранок нескінченного щастя.
Кий ловить себе на думці, що заздрить братові й сестрі. Щасливі! А він?.. А Хорив?..
Опівдні спустилися з гори в широку долину, по який текла невелика ясновода річечка. Ніхто не знав її назви, але впадала вона в Дніпро, і в її розлогому, порослому лататтям та куширями гирлі аж кишіла риба, плавали лебеді, а в лісі, по узгір'ї, в дуплах старезних дерев, роїлися бджоли. Гостро пахло воском і медом.
Зупинилися на перепочинок.
Коней і скот пустили пастися. Запалахкотіли вогнища, забулькав у казанах пшоняний куліш. Сонячна долина наповнилася веселим гамором.
— Гарно як! — сказала Либідь, сідаючи на зелений берег і опускаючи у воду стомлені ноги.— Я хотіла б тут жити...
— Де ти, там і я,— заяснів в усмішці Ясен і повернувся до Кия: — Тут справді гарно і затишно. Ген на тому боці, під горою, проти сонця, звели б хатину, а навколо неї — повіті для скоту. Трава тут по пояс — вистачило б і для випасу, і на сіно. Риби і меду — хоч лопатою греби. У нас на Росі і не снилося такого... Як ти гадаєш, князю? Га?
Кий ще не звик, щоб його величали князем, і відповів не зразу. Йому теж сподобалася місцина,— благодатна земля! От тільки простору немає: по цей бік гора, по той бік гора... Та кожному своє. Якщо Либідь і Ясен уподобали, то хай залишаються. Їм свій молодий рід заводити...
Він обняв Ясена за плечі.
— Залишайтеся!.. А ми зі Щеком та Хоривом, якщо живий, приїздитимемо до вас на рибу та на мед... Пригостите?
— Щек з Рожаною, Хорив з Малушею, а ти з Цвітанкою,— додала Либідь.— Пригостимо!
Кий сумно усміхнувся, пошукав очима Малушку. Вона сиділа осторонь від усіх, обнявши ноги руками, а підборіддя поклавши на коліна, застиглими очима дивилася поперед себе і, здається, нічого не бачила. Бідна отроковиця! Це ж він винен, що взяв Хорива з собою і той хтозна-де подівся, Чим же можна їй зараз допомогти?
Він підійшов до неї, сів поруч. Обняв за плечі. І раптом відчув, як вони здригнулися під його гарячою рукою, в її грудях щось глухо заклекотало, дівчина, ввіткнувшись йому обличчям у груди, ридма заридала.
— Ну, не плач, не журись, дівонько,— погладив він її долонею по сплутаних косах.— Повернеться Хорив... Не маленький же...
— Не повернеться,— заплакала ще дужче дівчина.
— Я знайду його! Ось тільки із родом стану — і відразу пошлю отроків на розшуки! Недалеко вже... Знайдемо ми твого Хорива, голубонько! Знайдемо!
Підійшла Либідь, сіла поряд з отроковицею, обняла її. Та схилилась їй на плече і ще дужче заридала.
Кий спохмурнів. Справді, якщо Хорив і Боривой загинуть, винен він. Навіщо залишив їх, знаючи, що довкруж повно ворогів? Треба негайно десь зупинитися і слати на розшуки. Самому їхати! Визволити хлопців! Або ж дізнатися, що з ними сталося!
Після обіду він зібрав ліпших мужів і сказав:
— Почнемо селитися тут, по цій окраїнній землі, над Дніпром... Людей тут зовсім обрідно. А якщо зустрінемо,— кривди нікому не чинити! Всім вистачить місця... Моя сестра Либідь зі своїм чоловіком Ясенем та його родом бажає сісти по берегах цієї невеличкої затишної річечки — у гирлі її... Хто хоче — хай іде й сідає вверх по течії... А я з іншими родами піду далі — за оту гору... Сядемо тут і переживемо лихоліття — аж поки не зберемося з силами та не витуримо гуннів і Чорного Вепра з Росі. А тоді повернемося в батьківські краї... Чи згода?
— Згода! Згода! — загули ліпші мужі.
— Тоді хай Либідь і Ясен зі своїм родом залишаються, а ми — в путь!.. Піднімайте людей!
* * *
Кий першим рушив далі і, здершись на гору, вступив у старий темний бір. Стомлені родовичі поспішали за ним.
— Недалеко вже, зовсім недалеко,— підбадьорював він тих, що пристали.— Ще трохи — і там спочинемо!
Люди ледве пробивалися крізь чагарі і бурелом. Хто ніколи не бував у цих краях, той дивувався незвичайному лісові. І справді — стрункі високі сосни гострими верхів'ями упиралися в голубе небо. Густо пахло живицею і суницями, що, мов краплини крові, червоніли між травою. Десь, налякане голосами людей, ломилося напролом, через хащі, стадо зубрів. Все тут було незвичне: широкий Дніпро і стрімкі горби над ним, різкий запах глиці і лагідне сонце, що зрідка проглядало в прогалини між гіллям, якась незайманість, первозданність усього і рудий суглинок під ногами замість масного чорнозему... Навколишня природа здавалася могутнішою, буйнішою, величнішою, ніж дома. І це захоплювало... Незважаючи на втому, люди з
