прислужився нам сьогодні! Тож пам'ятаймо про гірку долю короля Божа і будьмо вірні Цьому союзові й надалі, бо не перевелися на світі охочі поживитися чужим багатством, захопити наші землі, а нас і роди наші вирубати на пні!..
— Будемо, князю! — відгукнулися Гордомисл і Ходота.— Та й інших залучатимемо!
— От і добре,— сказав Кий і повернувся до своїх родовичів: — А тепер звертаюся до вас, поляни, співплемінники мої дорогі! Нині ми уникли страшної небезпеки і стали вільними людьми. Кожен, хто бажає того, може зі своїми родами повертатися назад, на обжиті батьківські місця. Збирайте жито-пшеницю, скородіть землю і засівайте її новим зерном, плекайте чад своїх, доглядайте старих... Та ніколи не забувайте, що завдячуємо життям тим, хто поліг сьогодні на полі цьому, твердості духу нашого, мужності ратній і союзові з племенами братніми! Щоб жити,— на цьому стійте, допоки й світу сонця на землі!
Здвигнулися вої, підняли вгору списи, мечі, сокири і, потрясаючи ними, схвально загукали:
— Слава Києві! Слава переможцеві гуннів! Слава князеві нашому!
* * *
Побачивши, що гунни прорвалися, старійшина Межами; зі своєю невеликою дружиною кинувся їм навперейми, щоб закрити вихід у степ. Незважаючи на тягар літ, біг він прудко, тримаючи в одній руці щита, а в другій — меча Під поривом вітру розвівалося його довге сиве волосся і лопотіла полотняна, вишита чорно-червоним мереживом сорочка.
— Швидше, хлопці! Перехопіть-но мені Ернака! Не випустіть степового хижака з рук! — гукав своїм воям, що обганяли його.— Бо іншої такої нагоди, може, не трапиться!
І вої ринули вперед.
Та тут же й зупинилися: старійшина раптом спіткнувся, заточився і впав навзнак на землю. В груди йому, під саме серце, ввігналася гонка гуннська стріла. Його підхопили під руки — не дали впасти, винесли на невисокий пагорб і поклали на столочену зелену траву.
Атака дніпровських русів захлинулася. Нажахані гунни вихором вирвалися з оточення і щодуху помчали в поле, рятуючись від неминучої смерті або полону.
А старійшина Межамир лежав горілиць на землі зі стрілою в грудях, мовчки дивився в світло-голубе безхмарне небо і думав про смерть.
Ось де спіткала вона його! Ось коли обірвалася нитка його життя!
О преславний Даждьбоже-Світовиде! І ти, Роде, захиснику полянського племені! Багато стежок- доріжок сходив старий Межамир — і по своїй волі, і не по своїй, у багатьох краях побував, багато лихого зазнав і доброго звідав, а тепер настав час розпрощатися з білим світом! Родовичі покладуть його мертве тіло разом з багатьма іншими тілами тих, хто загинув нині в бою, на вогнище — і вогонь зжере його! І полетить воно кіптявим димом попід небесами, розвіється в безконечності простору і часу, а очищена від плоті душа, втративши звичну оболонку, переселиться в когось іншого — чи в людину, яка щойно десь народилася, чи в тварину, чи в звіра, а може, деревиною стане чи вільною пташиною, що шугає в високості... Це вже залежить від волі чи примхи богів... І житиме вона вічно, так перекочовуючи з однієї живої істоти до іншої... Тільки його, Межамира, вже більше не буде...
Біль, що вогнем запік у грудях, перервав плин його думок. Він глянув на воїв, на їхні засмучені потемнілі обличчя і тихо, але розбірливо сказав:
— Покличте князя Кия!
Хтось відразу кинувся на бойовище, звідки долинали радісні поклики, а старійшина заплющив очі і думкою полетів у рідне селище над Почайною, на Подолі, уявив інші селища русів над Дніпром, і щемка тривога оповила його серце. Що буде з його родами? Хто стане після нього старійшиною? Були б сини — не клопотався б. Та ба! Одного за одним покликали їх боги до себе, а внуки не доросли ще — на них не можна покластися...
Потім згадав старшого брата Тура.
Дружно жили вони в молодості. Любили один одного, бо було їх тільки двоє, і спільно тримали старшинство в племені русів. І лише один раз не послухався він старшого брата — не повернувся після розгрому гуннів на Рось, а залишився з найближчими родами на Дніпрі. Розгнівався тоді Тур, бо вважав, що роз'єднання племені підриває його силу. А чого було гніватися? Міг би залишитися теж — от і жили б спільно!.. Однак Тура вже немає, і йому, Межамирові, недовго жити, а плем'я так і досі роз'єднане: Кий після сьогоднішньої перемоги, мабуть, потягне на батьківські місця...
Біль знову обірвав його думки, грозовою хмарою заступив сонце. Невже кінець?
Почувся швидкий тупіт багатьох ніг. Межамир з натугою підняв обважнілі повіки. До нього наближався з братами Кий. Підійшов. Нагнувся — і, не вірячи сам собі, доторкнувся пальцями до білого оперення стріли.
— Стрию! Як же це? — вигукнув приглушено, вражено. Межамир зупинив його.
— Не чіпай! Поки вона в рані, я можу говорити, а виймеш — душа моя миттю випурхне з тіла... Мені ж треба сказати тобі кілька слів перед смертю!
Кий підвів голову вмираючого.
— Кажи, батьку, я слухаю...
Межамир поклав правицю Києві на передпліччя.
— Князю, вітаю тебе з перемогою... Не посміють тепер недобитки Аттіли знову напасти на слов'янські племена... Бо доброго одкоша одержали!
— Доброго, стрию! І немала твоя заслуга в цьому!
— Про мене вже мови нема... Сам бачиш... А от що буде з родом моїм — це тривожить мене... Ти зі своїми людьми повернешся на Рось — ріку предків наших, а мої залишаться, як відламана гілка...
— Але ж ти сам цього хотів, стрию! Покійний отець розповідав про це не раз...
— Було таке... Бо дуже уподобав я ті місця над Дніпром... І родовичі мої уподобали — всі добровільно зосталися там, нікого я не змушував... А тепер прошу тебе — візьми їх з собою!.. Якщо плем'я русів хоче бути сильним, то воно повинно бути єдиним!
— Я не можу взяти твоїх людей з собою, стрию...
— Чому? — стривожився старійшина.
— Бо хочу зі своїми родами, як і ти колись, сісти н; Дніпром, на твоїх горах. Теж уподобав ті місця!
— Справді? — аж кинувся Межамир, і легкий усміх зм'якшив його посуворіле обличчя.— Ти залишаєшся?
— Так, я довго думав, приглядався і вирішив, що там буде середина землі моєї!
— А якщо рід не захоче?
— Я ж князь!
Супроти цього Межамир не зміг нічого заперечити. Раптом внутрішнім зором і відчуттям умираючого збагнув силу духу свого племінника. Це не добродушний Божедар і навіть не розважливий, поміркований Тур. В цьому молодому дужому воїнові щасливо поєдналися і доброта, і розум, і кмітливість з твердістю серця, без якої неможливо владарювати над плем'ям. Щасливий Тур — залишив такого сина!
А вголос сказав:
— Тоді я можу спокійно померти — доля племені в надійник руках! В твоїх руках, Кию! — і повернувся до своїх воїв: — Чуєте, синове?.. Ось моя остання воля — віднині вашим старійшиною і князем буде Кий, племінник мій! Йому вручаю владу над нашими родами руськими подніпровськими! Слухайтесь його, як мене! І підкоряйтесь йому, як мені підкорялись!
— Будемо, отче! Хай душа твоя буде спокійна! — загули довкола голоси.
Він закашлявся, почав задихатися. В грудях забулькало, на губах з'явилася червона піна.
— Помирає наш стрий,— прошепотів Щек.
— Відлітає душа його з тіла,— витер з ока сльозу Хорив.
Вої збилися щільніше, зачаїли подих. Отроки, не соромлячись, плакали. Старійшина для них усіх був батьком.
— Підніміть мене... Та вище... Хочу побачити поле, на якому перемогли ми гуннів,— прошепотів Межамир.
Кий з братами та найближчими воями підхопили його на руки, підняли високо вгору.
