Чорний Вепр легковажно не виставив заслонів і потрапив у пастку.
В цьому не було сумніву. Не підійшов би тільки Ернак!
Широка зелена долина, по якій пробігав маленький струмок, що десь недалеко, за горбом впадав у Росаву, простяглася між крутими горами на три або й чотири поприща. Сідлані гуннські коні привільно паслися на бережку і попід горами, а гунни, розбившись на чималі гурти, сиділи навпочіпки навколо закіптюжених казанів і, гострими дерев'яними шпичаками виловлюючи з них шматки вареної конини, пожадливо їли. Дозорців вони теж не виставили, і ніхто з них і гадки не мав, що їм загрожує небезпека. Ближче до північного краю долини розташувався сам Чорний Вепр з невеликою дружиною. Його вої теж саме обідали, дерев'яними ложками сьорбаючи з казанів густий пшоняний куліш.
— Ось тут ми їх зненацька і накриємо,— промовив князь Гордомисл, поглядаючи на долину з-за куща ліщини. — Не випустимо жодного!
— Накриємо,— погодився Кий, та, трохи подумавши, додав:— Тільки спочатку запропонуємо здатися...
— А якщо не здадуться? — запитав здивований Ясен. — Тільки наполохаємо...
— Тоді й прикінчимо всіх!
— А по-моєму, відразу б насісти, щоб незчулися, де й лихо взялося,— підтримав Ясена Гордомисл.
Кий знову заперечив:
— Я був би з тобою згоден, князю, коли б там не було наших людей — полян... А то ж усе родовичі!.. Може, вони відчахнуться від Чорного Вепра і нам не доведеться проливати безневинної крові? Все ж — свої люди. Не по добрій волі пішли вони з гуннами супроти нас...
Гордомисл подумав і сказав:
— Може, й так... Роби як знаєш. Кий полегшено зітхнув:
— Дякую, князю, що зрозумів мене. Бо важко мені піднімати меча на родовичів. От якщо потім котрийсь зустрінеться в бою, тоді руки не здержу! А зараз — спробуємо домовитися по-доброму! Ходімо! Хай Чорний Вепр з гуннами побачить нашу силу! — і подав гасло: — Пугу! Пугу!
З цими словами він прогорнув кущі і вийшов з лісу. За ним почали виходити з луками напоготові ратники — по-лянські і сіверянські. За якусь хвилину з трьох боків Холодна долина була оточена щільною стіною слов'янських воїв.
Для Чорного Вепра і для гуннів їхня поява здалася громом серед ясного неба. Спочатку над долиною зависла німа тиша, ніби жах скував ошелешеним кочовикам і їхнім підневільним союзникам уста. Потім ворожий стан раптом зарухався. Гунни кинулися до коней. Дружинники Чорного Вепра вхопилися за зброю. Але ні вишикуватися в бойові порядки, ні навести сякий-такий лад вони не встигли. З горба пролунав гучний Київ голос:
— Слухайте всі, хто прийшов сюди з Чорним Вепром! До вас промовляю я, Кий, князь полянський... Ви оточені зі всіх боків, і виходу з долини вам немає! Хто хоче жити — здавайтеся! Особливо настійливо звертаюся я з цим проханням до вас, полянські родовичі, обдурені Чорним Вепром,— переходьте на наш бік зі зброєю! Ставайте в наші лави! Не піднімайте меча проти братів ваших! Інакше пощади вам не буде!
— Не слухайте його! — закричав у відповідь Чорний Вепр і потряс над головою списом.— Я ваш князь, поляни! З діда-прадіда князь! До мене переходьте всі! А цього самозванця — на кіл!
— Чорний Вепре, якщо ти князь полянський, то чому з тобою тут гунни? — загримів знову Київ голос.— Хто веде їх нині на нашу землю? Ти! Отже, ти зрадник, а не князь! Ти — братовбивця! Тобі заготовлено осиковий кілок, який ми і вб'ємо в твою могилу!
Серед воїв Чорного Вепра зчинився галас. Одні обурено загомоніли, інші подалися на гору — з явним наміром перейти на бік своїх одноплемінників. Щоб припинити це замішання, Чорний Вепр знову загукав:
— Не вірте цьому самозванцю! Не вірте цьому боягузові! Бачите, він не насмілюється ні на один крок відійти від своїх воїв, а я ладен стати з ним на герць і вірю, що переможу його, повергну собі під ноги, яко татя! — І повернувся обличчям до Кия: — Ну, чого ж мовчиш? Обманом і злодійством захопив владу над полянами і гадаєш, що ти вже князь? Ні, мерзенний, моя рука списом пришиє тебе до землі, мечем розкрає твою руду голову і навічно утвердить мене князем над полянами! Ну, виходь же! Поміряйся зі мною силою і спритністю!
Почувши такі слова, вої Чорного Вепра завагалися. Навіть ті, що вже надалися були приєднатися до Києвого війська, повернули назад і почали вичікувати — що ж відповість на це новий полянський князь?
Кий підняв угору списа.
— Я згоден, Чорний Вепре, помірятися з тобою силою! Виходь наперед! Я відомщу тобі за свою жону Цвітанку!
— Кию, ти що? Схаменися! — загукали позаду князь Гордомисл і Щек.— Ми переможемо ворога, а Чорний Вепр і так опиниться в твоїх руках! Навіщо даремно ризикувати?
— Ні, друзі, з Чорним Вепром у нас зайшов спір так далеко, що розв'язати його можна справді лише двобоєм! Тож не заважайте мені! Я стану з ним на герць — що б там не було! Хоч би супроти мене виступили всі сили — земні й небесні! — і гукнув Чорному Вепрові: — Виходь! Хочу зустрітися з тобою! Б'ємося на списах! А в кого спис поламається, можна скористатися мечем.
— Гаразд,— відповів Чорний Вепр і, взявши до рук щита, грізно потряс списом.
Те ж саме зробив і Кий.
Над Холодною долиною запала тиша. Поляни ще ближче надійшли над гору, а гунни і дружина Чорного Вепра згромадились на зеленому лужку. Перемога чи смерть ватажка важила для обох сторін дуже багато!
Супротивники рушили назустріч один одному.
Та в цю мить з гущавини лісу вибігли два задихані, спітнілі отроки, розштовхали воїв, що в три чи чотири лави оточили всю долину, і, зупинившись над самим схилом, щосили загукали:
— Кию! Кию! Це ми — Хорив і Боривой! Слава богам, прибули вчасно!
Кий стенувся — зупинився. В очах його — напруження і біль. Обличчя зблідло.
— Братове, ну, що там?
— Жива Цвітанка! Жива княгиня наша!
— Де ж вона?
— Дома! Не хвилюйся — ми допровадили її до самої твоєї хижі! З нею і Либідь, і Рожана, і Малушка! — бриніли радістю юнацькі голоси.
Кий полегшено зітхнув. З його серця раптом скотився важкий тягар, що гнітив його з пам'ятної для нього купальської ночі. Зникли непевність, невідомість — і в грудях забуяло щастя.
— Дякую вам, братове! Ви вдихнули в мене свіжі сили!
Окрилений, ощасливлений, він знову рушив назустріч ворогові, що вже досягнув широкого рівного уступу під горою і там зупинився. Чорний Вепр здавався зніченим, збентеженим, але сповненим нестримної люті. Передусім, він розумів, що потрапив у пастку, з якої важко вирватися. Єдина надія — на Ернака. Та чи встигне? По-друге, його вразила ненадійність воїв, котрі замалим не переметнулися на бік ворога. А по-третє, зовсім прибила, пригнітила звістка про Цвітанку. Раніше він хотів заволодіти нею, зробити своєю жоною, тепер же, коли йшлося про життя і про майбутнє, ця думка вмить вивіялася з голови, натомість з'явилося непереборне бажання, щоб отроковиця не дісталася нікому, а найпаче — Києві. Та звістка, що Цвітанка жива і перебуває в оселі суперника, наповнила його серце жагучою злістю.
Вони глянули один одному в вічі,— в одних палахкотіла радість, з других струменіла лють,— і поволі почали сходитися. Щит у кожного на лівій руці — перед грудьми і животом, спис занесений для удару. Обидва ставили ноги, взуті у легкі літні чоботи з м'якої телячої шкіри, на тверду землю міцно, щоб не схитнутися, не спіткнутися, пильно зорили з-за щитів, пантруючи кожен рух супротивника. Обидва добре розуміли: найменша помилка може коштувати життя.
Не можна сказати, що Кий почував себе спокійно. Хоча за плечима у нього стояло сильне військо, хоча груди сповнювала радість від того, що знайшлася Цвітанка він у двобої не міг бути спокійним. Перед ним — смертельний ворог, молодий і спритний, здатний завдати несподіваного, невідворотного удару. Але він просто не думав про це. Вся його увага і воля, вся міць рук і ніг, весь розум і досвід тепер зосередились на одному — перемогти!
Їх розділяло лише кілька кроків, і Чорний Вепр першим сильно ударив списом. З його грудей вирвався рик:
