— Коли б ми були на моїй землі, я не перечив би. Бо там я був би князем не лише над військом, а й над усім людом, над усім плем'ям. Там мені всі підкорялися б, там я знаю всі стежки-доріжки, всі горби і долини. А тут, на полянській землі, ти, князю, маєш вести нас! Твого війська найбільше, ти знаєш свою землю, ти вже бився з гуннами — і успішно. Кому ж, як не тобі, очолити наш похід? — і повернувся до Ходоти: — Як, князю?
— Я теж так думаю,— відповів той. Кий трохи почервонів.
— Молодий я, молодший за вас...
Та Ходота перебив його:
— Молодий, та бувалий! А я хіба старий?.. Не відмовляйся, Кию! Князь Гордомисл розумно розсудив. На твоїй землі — і кермо влади в твої руки! А ми допоможемо...
— Ну, що ж — хай буде так,— погодився Кий і знову наповнив корці ситою.— Тоді послухайте, як я мислю наш похід...
— Слухаємо, князю.
— Передусім треба знищити Родень і Чорного Вепра. А туди найзручніше добиратися по Дніпру... Я не маю такої кількості човнів, щоб посадити все своє військо, тому частину, на конях, пошлю суходолом...
— Думаю, що ми з князем Xодотою зможемо посадити на кожен свій човен по кілька твоїх воїв, Кию,— сказав Гордомисл.— А для решти збери всі човни, які тільки знайдеш поблизу на Дніпрі та Почайні. Краще нам триматися разом і не розділяти війська, а суходолом послати лише летючий кінний загін, щоб вивідав, де ворог...
— Дякую, князю. Так, безперечно, буде найкраще. Я відразу ж пошлю своїх людей збирати і лагодити човни... А ти, Щеку,— звернувся він до брата,— очолиш кінний загін...
— Гаразд, князю,— тріпнув кучерями Щек.— Скільки взяти?
— Думаю, сотні дві або три досить,— і повернувся до стрия Межамира:— А ти, стрию, йди на Поділ і зі своїм родом приготуй лодії і човни. І не забудь про припаси для війська...
— Зроблю, синовцю,— підвівся Межамир.— Будуть і човни, і припаси...— Не турбуйся!
Порішивши з цими невідкладними ділами, князі знову взялися до учти. І ще довго їхні повеселілі голоси лунали на високій Києвій горі.
* * *
Опівночі в хижу зайшов Тугий Лук, що оберігав сон князя, і затермосив Кия за плечі. Той кинувся:
— Що? Ранок уже?
— Ні, прибув Ясен.
— Прибув Ясен? — з Кия сон мов рукою зняло.— Клич його сюди! Та швидше! І вогню принеси!
Він схопився з постелі, навпомацки застебнув комір сорочки. В грудях схвильовано забухало серце. Що ж його жде зараз — радість чи горе? Яку вістку почує — жива Цвітанка, живі хлопці чи їх немає і ні на що навіть сподіватися?
До хижі в супроводі Тугого Лука, що ніс у руці смолоскип, ступив Ясен. Був він страшенно стомлений і ледве тримався на ногах.
— Ну, що, друже? схопив його за плечі Кий.— Де Цвітанка? Де хлопці?
— Не знайшов я їх, князю...
У Кия опустилися руки, а з грудей вирвався болісний вигук:
— О боги!
— Але кажуть — вони живі й здорові,— поспішив заспокоїти його Ясен.— Не горюй, князю!..
— Живі й здорові? Звідки дізнався?
— Від Малка... Пам'ятаєш — був такий отрок у Чорного Вепра?
— Як не пам'ятати!
— Ми випадково натрапили на нього в лісі, коли він конав на мурашнику, і врятували від мученицької смерті,— і Ясен розповів усе, що почув від отрока: про втечу Цвітанки, про погоню за нею, про те, як Хорив і Боривой відбили дівчину.
— Де ж вони зараз?
— Одним богам це відомо.
— Чому ж не знайшов їхніх слідів? Чому не шукав, а прибув до мене з порожніми руками?
Ясен винувато усміхнувся.
— Я прибув не з порожніми руками...
— Що ж ти привіз?
— Вість... Вона змусила мене гнати без передиху день і ніч і потривожити твій сон...
— Що ж це за вість?
— Чорний Вепр і Ернак замислили добратися до нас аж сюди... Зненацька напасти — і погромити!
— Ось як!.. Звідки такі відомості?
— Від Малка.
— А не хитрість це Чорного Вепра?
— Ні, поглянь на отрока — сам пересвідчишся, що він не бреше,— і Ясен гукнув у двері:— Введіть хлопця!
Два молоді вої ввели попідруки третього, стали посеред хижі. Кий узяв смолоскипа — посвітив собі. І вжахнувся: замість молодого вродливого юнака, яким пам'ятав отрока, побачив страшне, розпухле обличчя, до крові покусане комахами. Крізь вузенькі щілинки очей текли сльози, із виразок сочилася сукровиця.
— Посадіть його на лаву!
Вої посадили Малка на Києве ліжко, заслане кожухом, і він важко сперся спиною на смолисту соснову стіну.
— Ти справді Малк?
— Так,— ледь чутно прошепотів хлопець.
— Що тобі відомо про похід Ернака і Чорного Вепра на мене?
— Остерігайся, Кию... Вони змовилися найближчим часом знищити тебе і весь твій рід!
— Я це вже чув.
— Але ти, мабуть, не знаєш, що Чорний Вепр ждатиме Ернака день, два або й три біля витоку Росави... В Холодній долині вони мають з'єднатися і разом вирушати на тебе...
Це була новина надзвичайна, і Кий відразу зрозумів її значення для наступного походу. Однак все ще в глибині серця ворушився сумнів. А якщо Малк підісланий Чорним Вепром? Чи це не пастка?
Тому спитав:
— Звідки тобі відомо це?
— Від Крека, котрий не таївся, розповідаючи Чорному Вепрові... А той теж не боявся, що я чув, бо вже на той час прирік мене до страти...
— Скільки у Чорного Вепра війська?
— Тисяч п'ять або шість... Наших зовсім мало... А то все гунни, яких прислав йому Ернак...
Малкові було важко говорити, з його об'їдених, обкусаних уст зривалися початки слів і зразу глухли. Дивлячись на муки хлопця, Кий поволі переконувався, що він говорить правду. Коли б Чорний Вепр хотів заманити русів у пастку, то не піддавав би свого вірного воя такому жахливому випробуванню і мордуванню.
Ставало ясно: боги врятували життя цьому юнакові, щоб він порятував полян. Вістка, яку він приніс, давала змогу випередити об'єднання Ернака з Чорним Вепром і обох розбити поодинці.
Кий торкнувся розпухлої, закривавленої руки Малка:
— Лягай тут і жди: зараз прийде волхв Ракша, змастить твоє тіло цілющою маззю, дасть попити зілля, що вселить у тебе нові сили, обкурить димом, що віджене від тебе злих духів,— і ти за кілька днів станеш здоровим... Але стережись: якщо обманув мене — помреш ще лютішою смертю, ніж придумав для тебе Чорний Вепр!
Малк схопив Києву руку, поцілував і заплакав:
— Вір мені!.. Клянусь богами, я сказав правду!.. Погроми мого заклятого ворога Чорного Вепра! Убий його! Або притягни сюди на аркані — хай подивлюся йому в його ненависні зрадливі очі! Я сам тоді порішу
