Їх повели через великий парк, де стояли автомашини, кухні, зенітні кулемети. Солдати групами й поодинці поспішали кудись, перегукувалися. На чотирьох хлопчаків, що йшли в супроводі двох автоматників, ніхто не звертав ніякісінької уваги.
— Може, втечемо? — запитав Роман у Вані. І, не діставши відповіді, озирнувся на заднього конвоїра. Той щось гукнув таким замогильним хрипким голосом, що Роман тільки плечима здвигнув.
За ворітьми табору на всьому шляху стояли автомашини, сиділи на обочинах солдати. В горах перегукувалися далекі поодинокі постріли з гармат. Луна гасилася в проваллях та хащах лісових на узбережжі моря.
— Про це слід подумати всім,— аж тепер відповів Ваня і, діставши штовхана в плече, ледве не впав у придорожній кювет.
Більше ні слова не вимовив жоден з них, аж доки не вийшли на приморський шлях, доки не дійшли знову до табору автомашин на березі. В бухті на рейді колихалося близько двох десятків гідролітаків.
Гул моторів літаків, згортання радіостанції на двох великих критих автомашинах на мить відірвали піонерів од їх думок.
«Про це слід подумати...» — сказав Ваня. А він зараз у них ватажок. І кожен думав.
Власне, придумати щось реальне щодо втечі — важко. Єдине, що всім спадало на думку — це напасти одному на конвоїра, зав'язати з ним боротьбу, щоб решта втекли, і загинути, бо другий автоматник, безперечно, кинеться допомагати товаришеві.
Далі вже починались фантазії. Можна ж було несподівано видерти автомат і вбити одного, а потім другого фашиста. Постріли б почули інші солдати. Але в піонерів уже два автомати на чотирьох... З розгону наскочити на авто з кулеметом (це вже Олегова фантазія), постріляти прислугу, а самі — за руль і... Кулемет з кузова строчить навколо, а машина мчить. Її спробують доганяти на мотоциклах та спецмашинах. Але кулемет у вправних руках Вані припиняє погоню, загороджує побитими машинами дорогу, і шлях для відступу чотирьох героїв вільний. Німці, звісно, вдадуться до радіозв'язку: ловіть, мовляв, чотирьох комуністів! Та де ти їх уловиш, коли машина у вправних руках Олега повертає туди, куди йому треба. Праворуч у гори, знову щукою виринає десь на шляху, як криголам нищить перешкоди і мчить далі... Можуть по тривозі авіацію штурмову підняти. Та в кузові ж зенітний, а не чортзна-що за кулемет...
— Стій!— грубо крикнув окупант на замріяного Олега.
Реальність, буденна і грізна, боляче витисла солодкі мрії хлопця. Одірвала його від руля автомашини, якою він так спритно заволодів у фантазії.
Капітан гідроавіаційного загону Густав фон Пуффер змалечку виховувався на морі. Спочатку батько, власник одного з великих доків на Везері, хотів, щоб син був його заступником і спадкоємцем великого підприємства. Настирливо вчив його у військово-морській інженерній школі. Але після 1933 року, коли підприємства старого фон Пуффера почали виробляти гідролітаки і торпеди, він згодився, щоб і син спеціалізувався на гідроавіації.
Будьмо справедливі і до Густава — дитяти великих достатків та необмеженої волі. Учився як сам хотів, а у вихованні батьки цілком покладалися на новітні юнацькі загони по школах — «гітлерюгенд». Там не в моді були сантименти, а питання совісті, вселюдської моралі вважалися відсталою і злочинною «метафізикою». Шеф школи — морський вовк, що довго плавав на підводних човнах, капітан першого рангу фон Бісмарк, віддалений нащадок колишнього канцлера Німеччини — винайшов оригінальний засіб кари своїх вихованців. За те, що молодий Густав Пуффер в компанії з іншими вихованцями фон Бісмарка роздягли на вулиці канцеляристку своєї ж школи і одяг повернули тільки в барі за викуп,— мусила роздягнута випити з Пуффером на брудершафт келих міцного вина,— шеф школи наказав у його присутності перед усім класом повторити все від початку до кінця...
Можливо, що такий метод виховання мусив би діяти за класичним постулатом медицини: подібне лікується подібним. Та на Пуффера молодого воно мало зовсім протилежний вплив.
І, виростаючи, він не каявся. А вже ставши командиром загону гідроавіації особливого призначення, дуже часто залюбки виконував завдання командування, які виходили далеко за межі обов'язків морської авіації.
Все це ми розповіли тільки для того, щоб читача не здивувало раптове рішення Гешке послати «штаб» піонерів на гостинець капітанові фон Пуфферу.
Коли унтер-офіцер доповідав йому про цей дивний гостинець майора есесівського загону, капітан стояв біля столу, надівав рукавички, якійсь надміру оббіленій пергідролем мініатюрній дівчині. З того, що капітан навмисне надівав праву рукавичку на ліву, дівчина загонисто сміялася.
— Ну і що ж?— запитав капітан унтер-офіцера, нічого не второпавши через той сміх.
— Наказано відвести їх до вас, пане капітан.
— Так, відвести. І що ж?
— Не можу знати. Може, якось... особливо втопите їх в морі?
Аж тоді фон Пуффер подивився на унтер-офіцера, зміряв його поглядом, від якого тому закололи кольки аж у п'яти.
— Передайте вашому Гешке, що він дурень, а капітан фон Пуффер не акула і не функціонер гестапо... А втім, давайте сюди цей штаб. Хочете, Жюлі, я вам їх подарую?
— Жюлі, Жюлі... Капітан хоче відчепитись од мене і дарує якихось...
У цю мить той же унтер впустив до кімнати чотирьох наших героїв. У Романа був синяк під оком, у Вані на підборідді через губу засохли струмки крові.
Але хлопці почували себе досить бадьоро. Олег навіть невимушено посміхався, побачивши дівчину з такими зіпсованими пергідролем косами.
Капітан зареготав. Його підтримала дівчина, безцеремонно підштовхнута рукою свого кавалера.
— Ну й штаб! Усе ж передайте вашому боягузові Гешке, що він йолоп. Так оце — штаб?
Піонери озирнулися на конвоїрів, розуміючи, що питання не до них стосується. Тим більше, що німецької мови жоден з них майже не знав.
Але й унтер-офіцер сприйняв репліку капітана не як запитання, а просто як констатацію неприємного факту. І теж не відповів.
Капітан і не наполягав. Він думав. Дивився на піонерів, а думав невідомо про що. І коли б унтер не догадався запитати дозволу йти, капітан, мабуть, Ще довго не повернувся б до дійсності.
— Іти? Так, можете іти... А втім, покличте ад'ютанта.— І до піонерів: — Так ви штаб?
Хлопці зрозуміли слово «штаб» і тон запитання. Стверджувально хитнули головами. Юра вийшов наперед, щоб затулити собою Романа з підбитим оком.
— Ми піонерський штаб, а не військовий,— чітко пояснював Юра з виразним грузинським акцентом. Він і не думав виправдуватися. Але можливі неточності в з'ясуванні, хто вони, непокоїли Юру, як непокоїть чесну людину найневинніша неправда.
Офіцер повернув голову до дівчини, запитально дивлячись на неї, і вона негайно ж переклала ту фразу, безбожно перебрехавши останні слова. З того капітан зрозумів, що «піонерський штаб — це те ж саме, що й військова організація з дітей радянських офіцерів».
— Он як! Юні партизани! — вигукнув капітан, неначе знайшов саме те, чого йому так довго не вистачало. Радянські патріоти справді починали то в одному, то в іншому місці дошкуляти наступаючим гітлерівським військам. Слово «партизани» починало дедалі частіше з'являтися не лише в штабній, але й загальновійськовій мові гітлерівців. Воно змушувало насторожуватись і викликало жовчну злобу, особливо в офіцерів.
Увійшов ад'ютант. Коротенькі вусики, що стирчали під самісіньким носом на молодому, майже юному обличчі обер-лейтенанта, свідчили про його далекосяжні симпатії до особи «фюрера».
— Літаки готові до старту, пане капітан гідроавіаслужби! — відрапортував ад'ютант, проскочивши між піонерами.
— Так. Курту Веберу вести авіаескадрилью. Вейгту — її замикати. Старт — зелена ракета з мого літака. До речі, цей штаб,— вказав на піонерів презирливим кивком голови,— нам не потрібен... А втім, передайте про це Вейгту. Пробачте, Жюлі, може справді подарувати вам на пам'ять?
— О, ні, не треба!— відсахнулася Жюлі.
Наші герої чули цю розмову, догадувалися, що говорять про них, але, крім слова «штаб» та прізвища Вейг-та, нічого не зрозуміли. Слухняно повернулися під штовханами унтера, який намагався догодити
