бензоцистерн.
Важко визначити, скільки часу йшла без відпочинку, не ївши. Вирушала з чагарника — саме зійшло сонце, а коли вибралася край лісу, сонце позад неї вже ховалося за лісом.
На околиці лісу, праворуч від шляху, розташувалися будівлі залізничного роз'їзду; величезні штабелі дров, будівельного лісу стояли понад коліями. На спустілих коліях кілька навантажених і стільки ж порожніх платформ. Усе покинуте, осиротіле.
Та на лісовому роз'їзді було життя. Саме це в першу мить і помітила Марія.
Біля високих штабелів дров вишикувані в два ряди стоять двадцять чотири самохідних бензоцистерни і з десяток мотоциклів з кулеметами. Не густо гітлерівців біля них, але вештаються. Від станції великим шляхом понад лісом праворуч сновигають автомашини.
На залізниці жодного паровоза, ніякого руху, але роз'їзд жив якимсь не своїм, тривожним життям.
Тут, на околиці лісу, виразніше стало чути і війну. Марія спробувала визначити, де ж саме фронт, чи далеко, та годі було не військовій жінці збагнути це. На всьому виднокрузі і навіть позаду гриміли бої.
Останні сумніви зникли. Вони з Віктором лишилися в тилу фашистських військ. З цього моменту вони мусять ховатися, вигадувати ім'я, історію появи тут чи в іншому місці і кожної миті бути готовими вмерти...
Треба правду мовити: у Марії не було в ту мить якихось широких, далекосяжних планів. Та в кущах лишатися вона не могла і за якусь недовгу мить опинилася біля шляху.
Спочатку злякалася такої власної активності. Шляхом хоч зрідка, а таки проходили поодинокі автомашини. Виявляється, цей шлях був лісовою просікою, і фашисти потрапили на нього з якихось флангових просік. А великий шлях проходив по той бік залізничного роз'їзду.
Марія швидко перехопилася через просіку, і сама незчулася, як була вже біля величезних штабелів дров та будівельного лісу на роз'їзді. Звідси помітила, що при кожній цистерні на рамі авто прив'язано кілька досить зручних пласких бідончиків. Коли б Марія не бачила, як мотоцикліст відчепляв той бідончик і наливав собі у нього пальне, то, може б, і не знала, для чого вони. Автоцистерни стояли впритул до штабелів дров. Тоді й розгорілося бажання украсти один такий бідончик — напевно, цього вистачило б їм з Вітею, щоб проскочити через фронт, доки він ще. не має суцільної лінії.
Лягла на штабелі між дровами, замаскувавшись березовими та дубовими полінами, і стежила за життям полустанка аж до ночі.
Ніч була свіжа. Небо зовсім чисте, бездонне. Гущавина зірок вабила зір. Прямо перед Марією маячили силуети бензоцистерн, мотоциклів, навантажені лісом платформи, будівлі полустанка.
Десь опівночі життя навколо завмерло. Навіть війна на далеких обріях ніби перепочивала в цю пору.
Марія помітила вартового. Він походжав між двома рядами цистерн, спинявся перед тим, як повернути назад, прислухався. Мабуть, не почувши нічого підозрілого в нічному навколишньому гомоні, повертався і йшов до другого краю рядів. Автоцистерни стояли задом одна до одної з таким, очевидячки, розрахунком, щоб, на випадок тривоги, кожен шофер першого ряду одразу ж міг би вільно їхати геть, даючи дорогу другому рядові.
Кілька разів провівши очима вартового, Марія набралася сміливості, обережно спустилася на землю і прокралась попід станційною естакадою аж до того місця, де кінчалися високі штабелі дров.
Лежала, прихована тінню. від естакади і величезного мотка стального троса. Під боками муляли костилі, планки. А лежала, бо вартовий саме йшов у цей бік.
Ідучи, він поглядає на естакаду, де стоять дві порожніх повозки, мабуть кинуті ще при раптовім відступі. Бачить він, напевне ж бачить і величезний жмут троса, який, немов клубок гадюк, ледве сріблить іскринками сталі, перехоплюючи холодне світло зірок.
А чи бачить він у найтемнішому куточку двоє палаючих очей, що стежать за ним? Як тільки побачить — це буде її загибеллю.
Марія тремтіла не від холоду, хоч і лежала на іржавому залізі. Вона тремтіла від непосильного напруження волі. Обома руками взялася за холодну планку, спробувала підняти її. Мусить не тільки захистити своє життя, але й добути бензину, якого їй не дасть доброю волею цей озброєний гітлерівець. Бензин треба взяти хоч би й ціною життя вартового! Вони ж розпочали війну для смертовбивства, тож нехай гинуть у ній, прокляті...
Вартовий постояв — здалося, вічність — і повернув назад між двома рядами машин. Марія прокралася за ним аж до першої цистерни.
Фашист іще йшов туди, а Марія, приставивши до коліна залізну планку, навпомацки відчепила один бідон з пальним. Тільки б витягти з гнізда і зникнути.
Та куди ж зникнеш? Солдат уже повернув назад. Розміреною ходою іде між двома рядами цистерн ще й пісеньку якусь мугиче, перемагаючи сон.
Марія підійшла до коліс, щоб не помітив фашист її ніг на порожньому місці під цистернами. Стояла, приплюснувшись пластирем до цистерни, злегка повернувши голову в бік вартового. Він ритмічно наближався, силует його збільшувався...
Чула, що стук серця луною відбивався од цистерни, і від того вона ніби дзвенить дзвоном повної посудини. Не збагнула, що це тільки здається їй, настороженій. Вирішила, що і фашист почув той дзвін, недарма ж він перервав свій сонний спів і нарочито йде зовсім близько, саме біля цього ряду цистерн.
Звичайно, це їй тільки привиділося. Вартовий був певен, що, крім нього, біля цистерн жодної живої душі немає. Коли б хоч на мить він мав сумнів у тому і пильніше поглянув на цю крайню цистерну, то помітив би її незвичайні контури. А йдучи назад, напевне впізнав би приплюснуту до цистерни людину...
Марія ж не сумнівалася, що фашист підкрадається до неї, розподіливши останній метр відстані між ними на якихось три-чотири хижацьких кроки.
Залізна планка свиснула в повітрі. Вартовий на мить спинився і, підігнувши коліна, впав. Ні стогону, ні крику...
Перебуваючи під впливом якогось незрозумілого піднесення, коли людина діє підсвідомо, чинить зовсім не те, що хотіла, Марія кинулася до вбитого, щоб відтягти і заховати його. Але в наступну мить шарпонула руками у нього по кишенях, схопила сірники і складаний ніж.. Ніж нагадав про зброю. Блискавично зняла з плеча гітлерівця важкий холодний автомат.
Аж потім згадала, що прийшла по бензин. Без найменшого звуку витягла важкий бідон і рушила з ним до краю естакади, за штабелі дров.
У руці тримала і коробку сірників.
У якомусь хворобливому трансі Марія поставила бідон під дровами й повернулася назад, до вбитого ворога. Навколо все було таке ж тривожне, тихе, чатуюче, як і раніше. Тепер вона вже знала, що має робити далі.
Миттю скочила від останньої цистерни аж туди, де лежав убитий вартовий, торсала крани, намагаючись їх відкрити. Та вони не корилися руці без ключа. Раптом натрапила й на ту, з якої недавно брали бензин. Ключ не був знятий. Повернула з такою силою, що бризки від струменю зросили одяг. Відскочила і прислухалася. Шум з крана наростав, як водоспад у загаті біля водяного млина. Повітря сповнилося різким запахом бензину. Аж біля штабеля Марія зірвала з себе забризкану спідницю й кинула її до цистерн. Туди ж кинула і запалений сірник, а сама побігла з каністрою геть.
Тікати було б легко, якби не каністра з бензином. Коли Марія поза дровами вскочила в перші кущі переліску, на станції вже палав величезний клубок вогню. Верхів'я дерев золотилися в його відблиску.
Тільки згодом, коли вона вже перебігла шлях, почулися перші крики команди і стривожений галас на полустанку. Не озираючись, Марія бігом заглибилася в ліс, далі й далі, щоб швидше втекти від власної тіні. Від пожежі в лісі було видно, як удень. Позаду горіли величезні штабелі дров, бензин, навантажені платформи...
Марія боялась, щоб не збитися з сліду. Густий ліс ставав завісою, доводилося бігти повільніше, вибираючи шлях. Разів два, знесилена, падала. Та віддалений галас повертав її до свідомості, немов батогом підганяв уперед, до машини.
Знову й знову поривалася бігти. Рука боліла від важкої ноші, а друга міцно стискала автомат.
Починало розвиднятися. Аж тоді відчула гостру втому. Що коли б трохи відпочити, десь затишно заховавшись? Така запашна лісова трава, квіточки!
