від палючого сонця. Товсті, вікові дерева впиналися корінням у розщілини каменю і п'ялися вгору, приглушуючи іншу рослинність на камінному грунті. Тільки мохи зеленими лишаями прикривали голизну репаного каміння.
Вже доходячи до краю ставка, хлопці помітили, як дрібненькими каскадами майже на цілій половині цього природного басейну спадає вода з невідомого ручаю. А ліворуч, де кінчалися каскади, під захистом дерев-велетнів причаїлася руїна якогось куреня. Руїною вона здавалася тільки з першого погляду. Справжньої будови, тут і не було. Звичайний курінь тимчасового користування, давно не пораний господарями, руйнувався. Осипалася листяна і трав'яна покрівля, курінь замулило дощовими зливами.
Хлопці довго і старанно роздивлялися цей слід перебування на острові людини. Боязко зазирали всередину, обходили зокола. На обламаному сучку деревини висіли якісь обривки рибальських сіток з пробковими поплавцями. Поруч, у заростях, лежало перебите і вивітрене, як перепрана ганчірка, весло. Кілька іржавих бляшанок з-під консервів та всіляке сміття, поросле бур'янами.
— Значить, рибалки,— байдуже констатував Роман. — Рибалки. А це значить, що близько тут ніякого поселення немає. Рибалки були на острові дуже давно, ще перед початком війни на Заході, коли океан не кишів підводними човнами ворогуючих держав,— докладно визначив Ваня Туляков.
— Ну, то й що ж, Ваню, які з цього висновки маємо зробити?
— Висновки? — замислено перепитав Ваня, кинувши погляд спочатку на став, а потім і на океан. Тоді глянув на хлопців.— Мені здається, що цей острівець досі був зовсім безлюдний. Рибалки приїжджали сюди на цілий риболовецький сезон чи на якусь путину просто з континенту.
— З континенту? — вирвалося майже разом у всіх трьох товаришів Вані. Це було швидше не запитання, а знак оклику, в якому вже звучала жахна певність, що вони опинились на безлюдному острові.
— Лишається розшукати П'ятницю та Робінзонову ламу.
— Ох, лама була б так до речі!
Роман перший спустився вниз до протічка і, прилігши, спробував напитись. Тут же і відірвався в захопленні:
— Ура, хлопці! Чудова вода! Нарзан, боржом... Шкода, пляшок у нас немає. Юро, давай мерщій сюди. Боржом тут, голова!
Вода в протічку справді порадувала хлопців своїм чудовим смаком і прозорістю.
— А знаєте що?— озвався Ваня вже на другому боці протічка.— Коли не знайдемо села, людей, то отут і поселимося в цьому курені. Ніякий літак не побачить, сонце не пектиме, і вітри не проймуть.
— Головне, вода!
— І вода,— згодився Туляков.
Обійшовши став, хлопці опинилися з другого його боку і знов вийшли на берег океану. Раптом майже одночасно помітили ліворуч димок над островом.
— Село!— вирвалося з грудей. Радість і в цьому випадку глушилася острахом. Хто ці люди і як поставляться до них?
Та вже здершись на першу прибережну кручу, переконалися, що то догоряв ліс на пагорбі, де впав підбитий гітлерівський літак. І розчарування, і радість охопили юнаків воднораз. Розчарування, бо то не село, не людське житло привітало їх димком. А радість — бо знов же самі стають господарями вогню. У них буде багаття, щоб зварити рибину, зігрітись уночі.
Літак ударився сторч об камінну скелю і, сплюснувшись коржем, загорівся. Цілком можливо, що падав він зовсім не ушкоджений лише тому, що втратив керівництво, бо льотчик, діставши поранення, мабуть, викинувся на парашуті. Метал подекуди розтопився і потік, сплющився в якусь безформну масу. Коли хлопці дісталися до місця падіння літака, ще жевріли стовбури столітніх дерев, але безформний стоп металу вже захолонув.
Обережно обійшовши це місце, хлопці розчаровано переглянулися. Кожен з них у думці сподівався, що з літака їм пощастить перенести до куреня якісь зручні деталі, щоб пристосувати їх у цьому новому, такому страхітливому своїм майбутнім побуті. Стояли і зажурено дивилися на безформні купи стопленого металу, на жевріючі оберемки гілля, стовбури дерев.
Ні хмариночки на небі, в повітрі загрозливий штиль. Пече сонце, допікають думки, повні суму та відчаю. З учорашнього дня хлопці нічого не їли і поки що жодної перспективи щось попоїсти й сьогодні.
Троє старших хлопців обернулись і подивилися на Олега. В очах друзів відбилося співчуття, хоч їх теж мучив голод.
— По-моєму, ти, Олег, розбалувався в таборі,— почав Юра. Хоч це, безперечно, був жарт, але докір дуже щиро прозвучав у тих словах друга.
Роман кашлянув, немов крапку поставив на цій розмові, і Юра вмовк, не закінчивши думки. А Роман незалежно обернувся, оглядаючи навколишні зелені гори, безмежжя океану поза ними — може, намагався вгадати долю товаришів, що так гірко поплатилися через нього. Про свою долю мав мужність не думати, адже сам винен.
Раптом стенувся:
— Олег, не дрейф! Шоколад для тебе. Для тебе, Олегцю, я маю шоколад! Хлопці, ура! Клянусь, на тому парашуті повис льотчик-фашист! Йому шоколад уже не потрібен, факт!
— Де, Ромо, де він, проклятий?
— Гайда за мною! Льотчики беруть із собою в політ аварійний запас. Сам Зевс не вигадав би споживнішого за шоколад аварійного запасу. А він фашистові тепер уже, як казала моя бабуся, до бульби. Будьмо ж розсудливими реалістами.
— Може, він живий, Ромо?
Та Роман уже не дослухався. Він стрімголов спускався з скелі вниз до густого лісу, де біліла на зеленому фоні виразна пляма парашута.
Льотчик ледве діставав ногами до землі, безсило повисіли на стропах парашута.
— Ого, друзі, це вже не купа розтопленого металу. По-перше, парашут...— бадьорився Роман, обходячи нерухомого льотчика.
— Поки що цей уже, здається, не літатиме,— констатував Ваня Туляков, обережно беручи льотчика за руку.
— Горн чи Кюхельвейс? Горна підстрелив чех, а я стріляв у Кюхельвейса,— гордо заговорив Олег.
— А я у Вейгта!
— Ти, Юрочко, у Вейгта. А зараз іди ось відстібай стропи. Я підтримуватиму, а ти... Давайте гуртом — фріц ще живий... І без ніяких, хлопці, тепер він знешкоджений, може, хоч тепер стане людиною,— наказував Ваня, порядкуючи біля повислого льотчика.
Найпростішим виявилося відстебнути ремені й звільнити льотчика від парашута. Пораненого обережно поклали на землю, швидко розстебнули кітель і зняли його. Бадьорячи товаришів, кожен переборював зрадливе почуття чи то остраху перед ворогом, чи то жалю до людини. Перекошене в смертельних корчах обличчя, заплющені очі, ледве чутне хрипке дихання...
— Наскрізна рана в правому боці,— визначив Баня.— Шукай, Юро, бинта в отій сумці через плече.
— А не вмре на руках у нас? — промимрив Юра, тремтячими руками розкриваючи сумку.
— Оце так стріляв Олег. Наскрізна рана! — захоплювався Роман, вправно і з достатньою обережністю протираючи на спині рану шматком бинта.
Лише один раз у школі вони слухали коротку лекцію про першу допомогу пораненому. А як глибоко врізалася вона їм у пам'ять! Олег миттю витер тампоном рану біля входу і виходу кулі, примотав поверх подушечки з марлі. В консервній банці, яку вичистили піском і обполоскали, принесли пораненому води.
Льотчик глибоко і голосно зітхнув, відкрив очі. Але що міг він зрозуміти з оточення, втративши стільки крові. Йому дали води, зручніше поклали на підстилку з листя і трави.
Аж тепер згадали про зброю. Швидко зняли з пояса важкий пістолет. Ваня виважив на руках, викликаючи схвалення друзів.
— Кольт проклятий, а чи парабелум?— запитав невідомо в кого.
— Нехай парабелум, Ваню! Забирай і обойми.
