Слова старшого товариша звучали переконливо, хоч, можливо, в них і чувся сум. Та хлопці більше фіксували увагу на позитивних перспективах, про які говорив старший товариш.
— Вірно, Ваню, жити! Давай викладай програму. По-моєму, так ми, власне, як в експедиції тут; вивчаймо так звану флору та фауну, контури острова, вітри — пасати і мусони... взагалі погоду. А наш П'ятниця... Справді, назвім його...
Юра не втримався, перебив фантазливого промовця:
— Ти, Ромо, хоч і син будівельника, а міркуєш, як останній непристосований інтелігент. Дорослий німець з континенту Європа, офіцер, має ім'я, а ти — «П'ятниця». Сам ти Середою незабаром станеш. Та і взагалі: так оце тобі все і далося. Ходи, вивчай, любуйся. А їжу хворому П'ятниці Захар Іванович по радіо присилатиме? Голова!.. Я пропоную з цього й починати нашу розмову, з якогось життєвого раціону, нехай і острівного. Он сітку знайшли. Сьогодні ж треба її полагодити.
— Чим? Шпагат тобі теж Захар Іванович по радіо пришле?
— Одріжемо трохи стропи, розсучимо її, оце тобі й шпагат. По-моєму, Ваня правий: не тільки ж з океану, а саме з того ставка рибалки живилися свіжаком рибою в час океанської путини. Інакше б вони не будували там свого куреня.
— Ставок весняними водами зроблено, це факт, я про це ще вночі думав,— говорив досвідченіший Ваня.— Але риба там є. Справді, Юра має рацію, стропи сукані з міцних м'яких шпагатин. На війну завжди все робиться добросовісно. Цю пропозицію приймаємо. Стропи ж нам допоможуть тягти невід з обох берегів ставу. Консервні банки, вогонь є — значить, і юшка сьогодні буде. А от як ви дивитеся на те, щоб наш курінь перенести хоч би ось сюди. Вночі він захищатиме від холоду, а вдень — від сонця. Зате маємо тут стільки простору!
— Це вже, Ваню, не буде діла,— заперечив Роман.— У нас же хворий на руках. Не щодня ж його тягати з місця на місце від сонця. До того ж ми мусимо маскуватися тут від авіації, сам же ти казав, коли посилав мене знімати парашут з дерева. Це вже два. А третє — ми ж маємо підтримувати наше священне багаття.
— По-четверте, ще надійде і зима. В лісі хоч затишніше буде.
— Вірно, Олег, ще і зима. Я просто ставлю на обговорення нашу житлову проблему. Виходить, що куреню бути там же.
— І ось що, Ваню: давайте побудуємо кам'яну хату. З пічкою, з дверима і з вікном! Нам треба добре захищатися, бо маємо, як ті пани, на п'ятьох — одні штани. Один костюм льотчика лише для вартового і то... Доведеться ж його повертати.
— Лише для вартового! Видужає льотчик, сам зрозуміє всі, так би мовити, вигоди трусів на курорті.
Хлопці вперше зареготали, як і в таборі в Криму,— невимушено, щиро. Ваня ствердив:
— Так, Юрочко, для вартового. Він же і санітар, і медсестра, і лікар для хворого. Каміння тут вистачить, часу. У нас теж, здається мені, цілком досить. А глину будемо від озера з того боку приносити. Так схвалюємо, хлопці?
Пропозиції схвалювалися одноголосно і дружно. Схвалили також і першу Романову пораду — вивчити острів. Це, зрештою, було конче потрібно для них, щоб точно знати, скільки тут горіхів, яка птиця й звірина живе. Останнім пунктом «протоколу» Олег слово в слово записав лаконічну фразу Вані як наказ старшого: «Ранком щодня, доки спить поранений, замість фіззарядки, навчати Романа плавати...»
Олег економно, але досить повно виклав свій «протокол» на трьох сторінках записничка, і хлопці повернулися до куреня виконувати ухвали. Ваня розпорядився:
— Юра чергуватиме біля хворого і лагодитиме зі мною сітку. Роман з Олегом підуть на розшуки пристойних консервних банок.
— Ві єсть совієцькі піонірі, з літака Вейгта? Ві спа-саль моя жізен?..— з важким передихом раптом озвався поранений льотчик.
— Такий закон радянських людей: пораненому, нехай і ворогові, у нас не мстять. Але... судити ще будемо, після того, як... випишемо з цього,— Ваня показав рукою на благенький курінь,— з цього госпіталю.
Німець кілька разів заплющував і розплющував очі, ніби намагаючись збагнути щось складне і незрозуміле для нього.
7
Тільки після довгих поневірянь та нервування Адамові Безруху вдалося добитися до генерала. Генерал був надміру зайнятий, це бачив і розумів Безрух. Але ж він, як агент райху, виконував завдання саме цього генерала. Щоправда, він спізнився. Та хто ж знав, що так раптово розпочнеться давно очікувана війна!
— Ваш наказ виконано, пане генерал, дочка генерала Дорошенка з усіма належними документами ось який уже час на моїх руках! — відрапортував Безрух.
Генерал тільки самозакохано всміхнувся. Без будь-якої потреби лапнувся за зброю на добротних ременях з блискучими латунними пряжками.
— На руках? — перепитав, майже глузуючи.
— На руках. Звісно, не в буквальному розумінні, пане Яуге. Годують, панькаються з мого наказу. А війна ж і до Гамбурзького порту добиралася вже кілька разів...
— Досить! Ви злочинно спізнилися з виконанням наказу,— різко перебив генерал.— Тепер можете викинути цього виродка хоч псам голодним, не той час.
— Але ж...
— Не той час! Дитина потрібна була тоді, бо... нам потрібен був генерал Дорошенко. Зрозуміло? Викинути геть! Зрозуміло чи ні? А втім... удочеріть те щеня радянського генерала... Може, воно згодиться іншим органам райху...— Генерал уже нервувався. Раз у раз відчинялися двері, просовувалася голова ад'ютанта, але тут же зникала за енергійним помахом руки генерала: «Ні». Безрух зрозумів, що програв у цій операції. А можна ж було ще в перший день війни повернути Дорошенку дитя, дістати поцінну винагороду і працювати «на трьох богів». Тепер же всі три «боги» не потребують його найретельніших молитв.
«Майже всі»,— мало не вголос спохватився. Бо архангели третього, найзахованішого божества, ще й сьогодні платять Безруху гроші, вимагають праці.
До представників цього третього «бога» і вдався Безрух, вийшовши, власне вискочивши, від пересиченого першими воєнними успіхами генерала.
За документами, це були звичайні собі кореспонденти нейтральної іспанської преси, насправді... спеціальні співробітники відповідного департаменту на заокеанськім континенті. Що саме їм було потрібно, обер-лейтенант Адам Безрух міг лише догадуватися. Але, задавнім правилом шпигуна, не вдавався до з'ясування тих потреб заокеанських інформаторів. Навіть те, що справжнім іспанцем був тільки один з них, а двоє інших — з штату Біскайя, Безруха мало обходило. Сам він був «принциповий інтернаціоналіст».
— О-о! Сеньйор Безрух в чудовому настрої. Скільки?— вигукнув довготелесий «іспанець» із штату Біскайя, імітуючи пучками підрахування грошей.
— Відклав розмову,— видихнув Безрух. Він не хотів відверто висловлювати своє «незадоволення» рішенням генерала.
Довготелесий кмітливо присвиснув. Перечекав, доки захеканий поспішанням Адам Безрух сяде за стіл на лаві в цій радянській хаті «майбутнього комунізму», як, іронізуючи, називали вони хату літньої колгоспниці на околиці села, під лісом.
— Відклав генерал розмову, але я... Я так йому і сказав, що нянькою того генеральського щеняти не буду!
— Ого! Такого героїчного вчинку від вас я не чекав, але вважатимемо, що ви його зробили. Вірно, сеньйор
Адам? А ще вірніше буде, коли сеньйор прародитель людства так само мудро поведеться й надалі. Дитя — справді зайвий клопіт для обер-лейтенанта такої армії! Бойовий успіх за успіхом. На якого диявола, скажіть, будь ласка, їм отой виродок?
