На щастя, рашевичі — одиниці, лише одиниці, на «зраненому тілі польського народу!..
Чимале портове місто відразу поглинуло Лужінського. Виконуючи своє основне завдання, Станіслав не забував і про доньку Марії Йосипівни. Розпитуватись про вулицю Катабанья не наважувався. Мусив розшукати міс Гревс без сторонньої допомоги, бо в кожному прохожому вбачав шпика. Адже саме вони такі швидкі на всіляку «допомогу» чужинцеві.
Треба пройти вулицями від набережної вгору,— може, десь таки натрапить на ту Катабанью. Що це — вулиця, а чи цілий район? Катабанья, 3... Певне, таки вулиця.
Чималий досвід запільника не обдурив інтуїцію. Катабанья — це був невеличкий майдан на взгір'ї, з якого мальовничою панорамою розкривалася затока океану. Будинок 3, напевне ж, добре видно було далеко з океану, а з будинку, з чолових його вікон третього поверху, та ще, скажімо, з добрим біноклем — затока і порт були як на долоні.
У списку пожильців цієї тихої пристані міс Гревс стояла останньою і записана була найпізніше, майже зовсім свіжим чорнилом. Допалюючи у вестибюлі цигарку, Лужінський уважно озирнувся. «Хвіст» був чистий. Жодних підозрілих гуляк, прохожих поблизу не побачив через широкі вікна вестибюля. На сходах теж не здибав нікого, бо рахувати шпиком дівчисько з кошиком, яке трапилося йому назустріч, він не міг.
Ніжний дзвінок ледве почувся на сходах, коли натиснув червону кнопку. Чому червона, коли на всіх дверях другого й першого поверху були білі?.. Відчинила літня жінка. Мовчки вислухала запитання, чи вдома міс Гревс, хитнула головою. Те, що жінка не пішла питати дозволу прийняти відвідувача, трохи дезорієнтувало гостя. Хто вона: служниця, а чи мати, сестра?
— До ваших послуг,— аж у передній кімнаті з диваном і важкими портьєрами, ледве розхиленими на вікнах, озвалася ця сама жінка.
Важко було відразу заговорити. Оглядав кімнату і... господиню, підкреслено просто одягнену. «Резидент!» — безпомилково визначив Лужінський. Жінка в притемненій кімнаті здалася не такою старою. Старанно прибрана голова, щільно закрита сукня і трохи усміхнені, як годиться для господині, уста зовсім преобразили її.
Сідаючи на запропонований жестом руки стілець, Лужінський почав з рекомендації:
— Пробачте, прошу, я не єсть ваш знайомий. Моє прізвище Крашевський, Ян Крашевський — політемігрант.
Жінка нахилила голову, мовляв,— беру до відома. Обійшла столик і сіла з другого боку. Розважний гість констатував для себе, що жінка в своєму житті наприймалася відвідувачів. Вона й не намагається якось приховувати свою роль резидента. Адже вона, мовляв, ре-зидентка не якоїсь другорядної держави...
— До вас я завітав з... намови знайомих. Власне, хочу просити принаймні поради, як перебратись мені на щасливий, позбавлений оцих жахів війни заокеанський континент. Буду дуже вдячний, міс Гревс, за цю дружню пораду і допомогу.
Лужінському не вперше говорити всяку нісенітницю, нав'язуючи розмову. Часом з перших же слів він ловив найменший рух брови, уст, очей співбесідника і по тому знав, вірять йому чи ні. Ця жінка, не мигнувши оком, не змінивши пози, дивилася йому просто в очі. Відчував, що не вистачить його в цім однобої, але ж і вона не кам'яна. Десь же настане її черга сказати бодай одну фразу.
— Як вам відомо, Європа зараз палає в огні війни. А що буде потім, важко собі навіть уявити...
— Потім... можуть бути комуністи, що ж тут гадати,— прорекла досить тихо і напрочуд ніжно. Засуджує вона таку перспективу, а чи радіє з неї?
— Господи! — щиро вигукнув Лужінський, вишукуючи найдипломатичнішу середину.— Ви, певне, жартуєте чи, може, лякаєте. Адже польський народ...
— Нація, а не народ! — самовпевнено заперечив той же ніжний голосок жінки.
— І здалося Лужінському, що з перевірки відвідувача господиня лишилася задоволена. Чи вірить словам, важко зрозуміти. Але найгіршого не припускає.
—Народ, нація... Знаєте, в наш час, прошу, важко вже розрізняти ці поняття. Гітлерівські війська, на жаль, не дуже дошукуються, скажімо, крайніх елементів, а кривдять заспіль усіх. Навіть найщиріших поляків.
— На жаль, на жаль. Це правда. Але що ж можу я, звичайна жінка?
— З іншого континенту,— підказав Лужінський, відчувши силу, як боєць у поєдинку, переважаючи опір ворога.
Посміхнулася. Енергійно підвелась і, діставши сигарети та приладдя для курива, подала це все на стіл. Гість з подякою взяв сигарету. Не запалюючи її, чекав.
— Що б же ви хотіли? Інженер, науковець, літератор?
— Інженер, прошу. В Кракові залишив незакінчений проект одної заводської... та це, власне, не має значення. Мені б треба лише якоїсь зачіпки,— Лужінський теж пильно вдивлявся в очі господині.— Тільки б зачіпки. До речі, містер Адам Безрух порадив мені...
Господиня схопилася з стільця, підійшла майже впритул до поляка.
— Ви знаєте Адама Безруха?
— Чудово знаю. Це один з моїх задушевних друзів. Він лишився там... Такі люди поки що потрібні саме там,— ледве не зітхаючи, мрійно сумував гість. Слово «там» він вимовляв настільки виразно, що господиня і не перепитувала, що ж саме порадив йому Безрух.
Повернулася, заламуючи однією рукою пальці на Другій.
— Давно ви бачили Адама Безруха? — запитала вже зовсім іншим тоном. «Безрух» прозвучало для неї як пароль, і Лужінський відчув ще більше певності в собі: з цим ім'ям він може тут говорити, розпитувати, навіть вимагати.
— В день подання одної радіограми на ваше ім'я я попрощався з Адамасем, а потім... як бачите.
— І більше?
— Ні разу. Він же, напевне, повернувся туди... Ті його друзі були при ньому. Саме їм завдячуючи, я і потрапив у ці благословенні краї.
Таки запалив цигарку і теж підвівся з стільця. Він тут уже не випадковий прохач. Ім'я Безруха виявилося невідразним ходом у цій складній грі. Та гра ще тільки-но розпочиналася. Відчував внутрішній дрож. Ніночка, от-от вирне на поверхню з такої жахної безодні.
— Але ж це було давно, мій милий містер Крашевський. Та телеграма, на жаль, була останньою.
— Як то останньою? А дитя генерала Андрія Дорошенка? — відрубав гість, облишивши обхідні маневри.
Співбесідниця не квапилася з відповіддю. Тільки і помітив по зблідлих устах, як вона намагалася пересилити враження. Аж коли гість підійшов до замисленої в очевидному занепаді резидентки, вона, досі ще якось перевіряючи гостя, наважилася:
— Коротше кажучи, ця заплутана гра Адамася зійшла на ніщо. Дитя було потрібне перед війною, доки велася справа про генерала, батька дівчини, і живий був Жозеф Бердгавер. Війна розпочалась майже разом з виконанням того попереднього плану розвідки. Дитя стало не потрібне, як і сам Бердгавер...
— То він помер? — Лужінський ледве пригадує це ім'я, єдиний раз почуте з уст Марії Йосипівни.
— Чи й помер уже, а чи ще живий — це справи не міняє. Він у Дахау, а звідти хіба що його попіл вітром видме з крематорію. Отже, дитя, як бачите, не потрібне. Гестапо, може, і потребувало його для... допитів і своїх ділових справ з Бердгавером у Дахау. Тепер уже триває війна. Щоправда, в дитяти ще є його рідна мати — дружина радянського генерала, яким тепер можуть цікавитися вже інші кола обох континентів...
— Отже, дитя...
— Так, нашій розвідці дитя впливового генерала совєтів придалося б у далекосяжних планах. Це зрозуміло. Але ж воно загинуло в океані. Товар, як бачите, не вартий розмов...
І встала наче обтяжена неприємними спогадами. Ні слова більше не мовивши, вийшла до другої кімнати.
Всидіти і Лужінському стало важко. Вільно пройшовся по кімнаті, неначе у власнім приміщенні на Воєвудській у Кракові. Коли господиня вітром повернулася до кімнати, Лужінський застережно поглянув на вулицю у вікно. Чогось небезпечного для себе там не помітив.
— Прошу, італійською читаєте чи прочитать?— запропонувала, сідаючи на своє місце за столом.
— О, зробіть ласку. Крім англійської і то, як чуєте; з горем пополам, знаю лише рідну мову.
