— І раді б тут довершити ще ті свої старання, пане Рашевич?
— Бруно Рашевич,— енергійно доповнив агент.— І коли ви лише політемігрант у Португалії, дозвольте вас числити за мною тільки як... поляка. Бо на приятелювання комуністи надто скупі.
— Чого ж, будь ласка! Але приятелювання навіть в еміграції, та ще, як ви сміливо визначили, по псиній пам'яті,— згодьтесь, пане Рашевич, зобов'язує до чогось більшого, ніж лише числити за собою та вимагати регулярно явок на реєстрацію.
— Абсолютно вірно. До правди, то я з вами проїхав поїздом аж з Кримбри. Навіщо ви мені тут? Але проклята звичка.
— Співчуваю.
— Ні, серйозно: недоїдав, недосипав. У цьому місті зустрінути поляка це таки щастя, згодьтеся. Коли ж, бачу, не маєте, де спинитися, тричі радий. Живу... самотній, дружина з дочкою лишилися в Кракові. Чи й живі...
— Розумію вас. Багато поляків зараз не долічаться ні жінок, ані дітей,— поспівчував Лужінський.— Що ж до квартири дякую, не хочу заважати.
— Дурниці, прошу,— зовсім просто заговорив Рашевич.— До ранку ще встигнемо заснути. Потім, давайте укладемо джентльменську угоду!
— Яку саме? — насторожився Лужінський. Йому вже зовсім відлягло на душі. Не буде ж цей Рашевич арештовувати його в чужій країні. Та і немає ніби за що.
— По скінченні війни пан Станіслав... відвідає мене в Польщі. Ну хоч би в Кракові, де ми і домовимося про наші взаємини. Згода?
— І ви мене як комуніста до закону тоді віддасте, власне до беззаконня?
— Необов'язково. Кондиції післявійськові нам зараз невідомі. У всякому разі...
— Пан Рашевич матиме на мені очко?
— Абсолютно вірно.
Це збите «абсолютно вірно» в мові поліцая не свідчило про солідний розум. Та в умовах цієї зустрічі Станіславові було не до тонкощів.
— Гаразд. Прошу, я згоден. Це очко пан Рашевич буде мати. Лише умова, доки ми обоє емігранти, бути тільки поляками. Обіцяю не завдати клопоту панові Рашевичу своїм перебуванням тут. А в Польщі в перший же день повернення до Кракова нагадаю вашій... отій пам'яті про себе.
На тому ніби і скінчили. Потисли один одному руки. Але ж ніч ще не минула, і Лужінський мав знову ходити вулицями чужого міста, чекаючи ранку.
— Пан Станіслав не має ж у цьому місті пристановища. На умовах абсолютної довіри пропоную відпочити в мене.
— В поліції? Одначе пан Рашевич не зовсім покладається на свою ту... пам'ять.
— Абсолютно щиро... і для вас цілком безпечно. Маю тут пристановище. Нас, поляків, так мало в Сету-балі, така нудота. В Кримбрі нас кілька, зживаємося, звикаємо. До речі, пан Станіслав туди ласкаво даватиме нам про себе знати.
Та він досить самовпевнений нахаба. Але... що вибереш краще в цих критичних умовах?
— Листівкою чи як?
— Абсолютно можна і листівкою. Та ми ще домовимося тут. Зайдім...— показав рукою на будинок поліції порту Сетубал.
Блискавичні думки якусь мить навіть запаморочили були голову. Лужінський вирішував: бити, а чи просто повернутись і зникнути за рогом? Трохи вайлуватий від жиру Рашевич не встигне добути револьвер — певне ж, є він у нього.
— На жаль, як бачите,— перебив ті думки Рашевич,— наша контора міститься тут, при поліції. Служу на пароплавстві. Кельнером у ресторані.
— Хе-е!— зітхнув Лужінський.— Чому б відразу не сказати, шановний пане Рашевич, я гадав, що ви, як вудкар, виводите щучку з мочара.
— Ха-ха-ха! Щучку з мочара! Але ж і кельнери ресторанів у нейтральних країнах...
— Теж шпигують?
— Абсолютно ні, але... працювати так працювати!
Він власним ключем відімкнув двері поруч з парадним входом до поліції і, поступившись, увів свого гостя до невеликої, досить занедбаної кімнати. Блимнуло світло. Лужінський оглядав кімнату, стоячи на одному місці. При світлі вона здалася майже зовсім не обжитою. Старий диван з латаною шкірою, навпроти понад стіною — ліжко, застелене лише ковдрою. Ікона бого-матері в почорнілім золоті, старий стіл, накритий новенькою цератою.
— Вечеряти немає нічогісінько,— мовив господар.— Будемо замикатися чи ні?
Чому він про це питає? Невже досі ще переконує в своїй щирості до мирного земляка-політемігранта. Лужінський лише махнув рукою. Це могло означати, що йому все одно! Кому тут потрібні двоє непомітних поляків?..
І сів на диван, замислившись. Спокою не було. Якщо цей Рашевич працює тут, у сусідньому приміщенні портової поліції, то він геніальність! Навіть Лужінський, битий конспіратор, ладен був повірити в безпечність цієї перемелетої еміграцією людини.
— Робіть, як завжди. Ви ж тут господар,— тільки й мовив, відчувши страшенну втому.
Лужінський ще спав, коли господар кімнати прокинувся і, не залежуючись, почав одягатися. Почувши те, підхопився й Лужінський.
— А чого ви, спочивайте. Мені на роботу.— І трошки згодом, побачивши, що Лужінський не лягає, додав: — Міцно спите, заздрю. Для конспіратора це небезпечно, але... тут нейтральна країна. Ключа, будь ласка, занесіть до портового ресторану. Там же і... поснідаєте. Тільки ключа покладете, прошу, просто на столі в час сніданку. Та плюньте ви на свої підозри. У нас є джентльменська угода, прошу. Дозвольте вже мені боятися вас у цій країні.
І пішов. Що він за людина, на яких ролях живе тут, їздячи з Сетубала до Кримбри і навпаки? Розібратись в цьому було важко, тепер уже зовсім заплутався Лужінський. Чув, як за дверима, в сінях, господар одягався, вовтузився і пішов, хряпнувши вихідними дверима.
В сусідньому приміщенні поліцейської дільниці починалося життя. Чути було голоси начальників і підлеглих.
Мерщій би звідси. І якомога далі. Надворі вже був пізній ранок. Якийсь поліцай на ганку окинув оком Лужінського. Поляк хазяйновито причинив двері і повернув ключа в замку. Поліцейському, очевидячки, цього було цілком досить — відвернувся і зійшов з ганку.
Лужінський, отже, тепер міг піти геть, забравши з собою й ключа. Напевне, здивується господар, розшуки почне. Портовий ресторан ось зовсім поруч. Пора — саме час сніданку. До ресторану поспішали моряки, жіноцтво. «Зайду»,— вирішив Лужінський і, сміливо пройшовши повз поліцая, пірнув у скляні двері ресторану.
Спробував роздивитися, знайти свого «приятеля» хоч би для того, щоб віддати йому ключа......Тут як у вулику.
Чужі обличчя, байдужі погляди. Сів за найближчий порожній столик і майже грайливо поклав руку з ключем на чисту, ще не забруднену об'їдками церату столу.
Замовив лише каву з бутербродами, зачитався меню. Почув, як пройшов він позаду, хитнулася рука, вловивши з столу ключ. Лужінський підвів голову, озирнувся. Ледве впізнав огрядну спину свого земляка, Рашевича. Чорний піджак типу смокінга, лискучі штани, в правій кишені чітко викарбовувався браунінг. Навіть і хотів би помилитись, та важко було. Надто колоритна ця фігура.
Так і не підійшов більше, не озвався, десь загубившись у ресторанній метушні. Маневр з ключем йому цілком удався — значить, «прип'яв» земляка до себе, переконав і певен, що, де б той не ходив, ночувати повернеться до його поліцейської кімнати! Станіслав Лужін-ський тепер уже напевне був відданий самому собі та своїй долі.
«Давайте укладемо джентльменську угоду!» — згадав уже на вулиці.
— Давайте! — голосно згодився, бо був чомусь певний, що і тут почує його слова цей досвідчений шпик. Згадалася рідна країна, над якою знущається оскаженіла гітлерівська банда. А тут якась сита гнида курсує між Кримброю та Сетубалом, пильнує поляків в еміграції, сподівається зустрічей і там, на батьківщині.
