них і озирнувся, кивком голови показав, щоб Лужінський зачекав у затінку стіни, а сам пострибав понад тим же причалом з човна в човен. На деяких човнах поралися заклопотані гондольєри (Гондольєра човняр). Їм ніякого діла не було до тих, хто тут проходив. Та й навряд чи хтось з них помітив під стіною не військову людину в береті. Лужінський знов зідрав його з голови, затиснув у руці. «Коли б якась інша одежа!..» — вертілося в думці.
Юнга тихо свиснув. На свист озирнувся якийсь гондольєр, що вичерпував воду з човна. Він скочив на борт, з нього в інший човен і зустрівся з юнаком. Зустріч здалася Лужінському більш родинною, ніж службовою. Чоловік тепло посміхнувся, відразу ж і сів на борт човна. Човен гойднувся, хлопець ухопив за плечі гондольєра, притримав, і вони обидва засміялися. Батько, а чи брат?
Що вони говорили, Лужінський не чув. Та хотілося вірити, що капітан, щиро виконуючи прохання сестри, нічого злого йому не вчинить.
Нарешті, гондольєр звівся з борту і злегка кивнув головою до Лужінського. Здалося, що при тому він зовсім іншим поглядом озирнувся навколо. Неважко було досвідченому запільникові зрозуміти той погляд. Чоловік повернувся на свій човен. Юнга постояв, доки Лужінський пройшов по човну повз нього, і, пробелькотівши: «Аріведерчі...» (До побачення (італ.)) — пострибав з човна на човен тим же шляхом, яким дістався сюди.
В човні гондольєр і Лужінський хвилинку оглядали один одного. Чоловік мовчав і відвертався, відчуваючи на собі пильний погляд.
— Вам щось уже сказали про мене? — тихо запитав Лужінський мішаниною з французьких та іспанських
Глів, звертаючись до мовчазного гондольєра. Той кивнув головою і, обернувшись до чужинця, заговорив:
— Йдеться про приховування вас від... поліції. Це так?
Що відповісти людині, не знаючи її, не знаючи, що сказав хлопець від імені капітана чи від себе?
— Певне, що так, коли капітан звелів це сказати.
— Не знаю, чи звелів би це капітан. Так сказав мій син Педро, привівши вас сюди. Але... ваша вимова і взагалі оця... така поява з моїм хлопцем...
Це не було схоже на допит, але природно, що гондольєр цікавився, кого йому на руки здав син. Лужінському не лишалося нічого іншого, як признатися. Адже він певен, що дружина Каспара зв'язує його з надійними людьми.
— Я товариш Каспара Луджіно по інтернаціональній бригаді в Іспанії. Прибув до нього в справі, але...
Дивовижна реакція — гондольєр рвучко обернувся до Лужінського і поволі сів на борт човна.
— З інтернаціональної бригади? — ніби аж лячно запитав і, не чекаючи відповіді, зовсім тихо вів далі: — А його, капітана Пока, ви давно знаєте?
— Ні, ні,— відцурався Лужінський.— Його сестра лікар...
— Ага,— негайно ж перебив гондольєр.— Ви комуніст і потрапили до... нього! Та ви знаєте, хто такий капітан Карло-Даніель Пока?
— Ні, кажу ж вам, ні! — квапився поляк.— У квартирі Каспара мене вистежила поліція. Мусив рятуватися, як порадила мені лікарка.
—Сестра капітана...— гондольєр махнув рукою Лужінському, щоб теж сів на борт. Може, для рівноваги човна, а можливо, застерігаючи його.— Сестра капітана, Зельда, чудовий лікар і друг наших людей.
Слово «наших» гондольєр промовив з особливою інтонацією, яка ніколи не зраджувала щирості.
— Так, це правда,— потвердив Лужінський, заповнивши паузу в розмові.— Вона так гаряче сприйняла мою скруту і випровадила на приховання до свого брата.
Гондольєр не стримав гіркої посмішки.
— Він щиро служить і в таємній поліції, той браток хорошої сестри!
Здивування і острах на мить навіть мову відібрали в Лужінського. Обернутись, щоб оглянути місце та шляхи до втечі уже і не наважився. Не було сумніву, що гондольєр цілком його зрозумів.
— Мій син привів вас сюди не з наказу капітана. Моєму Педро не було іншого виходу, хороший хлопець! А поліцейський агент чекає його з вами на бульварі. Дочекається, Педро піде до нього... Значить, ми разом в інтернаціональній бригаді були?
Гондольєр примовк, щось розмірковував і раптом почав скидати з себе одяг.
— Здається, ми з вами однакові на зріст? - промовив, віддаючи свою гондольєрську робу.— Негайно ж переодягніться. З човном упораєтеся? Вам треба буде, ніби гуляючи, вибратись аж ген туди, за мис. Там залиште човен, хоч би трошки приховавши, якщо зможете. Майте на увазі, що той агент чекатиме вас аж у вулиці, куди його заведе мій Педро. Ті хлопці терпеливі, чекатимуть! А ви йдіть собі далі понад берегом, десь аж до тридцять шостого кілометра. Навіть ліпше було б човном проїхати туди. Там, певне, зустрінете мене або... когось іншого. Вас треба на якийсь час приховати. Не гайтеся ж!...
Гондольєр поклав одіж гостя в човен, а сам лише в сорочці, прихопивши якесь рибальське начиння, швидко пострибав з човна на човен до берега. Тільки один раз озирнувся, коли Лужінський вивів човна з стоянки. Не оглядався більше і Лужінський, старанно вдаючи, ніби прогулюється в цьому химерному, слухняному човні, лише скидав поглядом на берег.
Берег, де, нарешті, пристав Лужінський, був справді зовсім порожній. Мабуть, поліції не так уже й треба було знати, що за лікар відвідував хвору дружину Каспара Луджіно. Такий напрочуд мирний берег Лігурійського моря, тепла передзимова днина. Десь далі по шляху чулося гуркотіння авто. Автострада жила своїм життям.
Тільки образ капітана, образ холодної замкненої людини, шпика, який лише формально догоджав сестрі, тепер не виходив з голови. До чого ж там «Циганка» в стильній рамі? Дивовижна «чесність» по відношенню до сестри-демократки...
Тільки переодягнувшись, видерся на берег і одразу ж відчув своє становище людини, що на оці в поліції.
Нестримно і з смаком сплюнув, озираючись навколо. Зустрічні авто його ніскільки не непокоїли. На щастя, ранком авто квапилися тільки в Ніццу. Насторожений, ішов на тридцять шостий кілометр, чекаючи зустрічі з гондольєром. .
Той підвівся з надбережної кручі, де сиділо їх двоє. Підвівся, скидаючи з себе верхній одяг. У руці тримав фетровий капелюх. Його приятель був одягнений в робу гондольєра.
— Педро досі ще водить поліцая,— сміючись, мовив знайомий гондольєр. Його друг також усміхнувся, підтримуючи тим спокійний настрій.
Коли Лужінський слухняно переодягся в скинутий з плечей гондольєра одяг, надів крисатий капелюх, трохи збивши його набік, гондольєри вже зовсім весело засміялися.
— Бравіссімо! — запевнив батько Педро, беручи під руку Лужінського.— Цей мій друг проведе вас в одне місце. Вам неодмінно треба зараз переховатися на якийсь час, доки вгомониться поліція.
Навіть ім'я свого друга не назвав. Повернувся і щез, плигнувши з берегової кручі до моря.
Заглибившись у придорожню парость, ішли швидко. Мовчали, бо, справді, про що говорити з незнайомою людиною, яка лише виконує прохання свого приятеля — приховати друга Каспара Луджіно. Згодом повернули шляшком далі від моря. Навіть шуми морські починали губитися в шелесті переліска.
— Приятель сказав, що ви цікавитесь містом Сетубал?— нарешті, запитав гондольєр.
— Так. Може, випадково розшукаю дитя однієї хорошої матері. Його злочинно викрадено для шантажування батьків напередодні цієї війни з Радянським Союзом,— пояснив Лужінський.
— Маєте знайомих у Сетубалі?
— Жодного. Лише адресу жінки, до якої послано дитинку. Але ж тепер війна, чи вціліло агентство злочинців?
— Якщо американка, то вціліла — вони зараз збільшують кількість своїх аборигенів на цім континенті. Американка вціліє... Мій друг радив допомогти вам. А як? Чим? Тут чи в Португалії? Триває війна. Ви літаєте?
— Лише як пасажир. Але...
— Літаки тепер... здебільшого тільки військові. Мій брат льотчик. Після поранення на африканському плацдармі переведений у цивільну авіацію. Був...— гондольєр притишив голос, озирнувся,— був
