— жадоба жити!
Коли десь на світанку третього дня мене підібрали португальські рибалки, я ще не втратив ні свідомості, ані волі. І це була ще більша мука! Голодний, знесилений тридобовою борнею за життя, я збрехав своїм рятівникам: збитий у бою, рятуюсь з якогось острова. Я не хотів бути невдячним до своїх людяних ворогів. Я брехав і, як бачите, досі всім брешу, не признався нікому про піонерів.
Але ж скільки можна? Доки мушу каратися сумлінням за подароване мені життя? Невже за дев'яносто два дні я не виявив тої вдячності на сізіфовій праці перетягання їм катера? Катера моєї ж держави!..
Отже, як патріот, я, нарешті, вирішив: мушу заявити про катер, виконати свій обов'язок перед державою!..
— Ви певні в тому? Кому заявити? Владі цієї... «нейтральної» країни?
— Лужінський не згадав про моє право сказати це своєму німецькому урядові,— нарешті, признався льотчик.
Тепер уже замислився Лужінський. Розповідь була нервовою, але і захоплюючою. Все було сказано цілком відверто, без приховувань. Спочатку, захоплений і стривожений, стояв, не спускаючи очей з німця. Потім відіпхнувся од столу, пішов навколо нього. А льотчик, як жертва під поглядом полоза, звівся з стільця. Ситуація, що і говорити, значно ускладнилася. Та чи буде цей польський емігрант, комуніст настільки необачним, що піде на скандал?
— Маєте зброю? — запитав німець, болісно посміхаючись.
— Боронь боже! Зброю мають на ворога. Ми з вами — двоє випадкових зустрічних, гер Горн. Розуміючи ваші патріотичні поривання, попереджаю: заявити про тих дітей ми зможемо тільки разом і то в консульстві країни, яка не ворогує з Радянським Союзом! Сподіваюся, що цього повторювати не треба. Маєте можливість іти відразу ж зі мною до?..
— Поки що нікуди. Прошу дати час, я мушу обміркувати, порадитись.
— Радитися... тільки зі мною. Кращого порадника ви не маєте в своєму становищі! Вас, очевидячки, цікавить гонорар?
— Ви збожеволіли, Лужінський!.. Робите припущення, які лише ображають.
— Що ж маєте обмірковувати, з ким? Адже справа ясна: дітей треба віддати їхнім батькам! — Лужінський ніби прикрадався до льотчика. Відчувалося напруження нервів у обох.
— Ви нічого не зрозуміли, гер комуніст. Справа ж і не в катері німецького виробництва. Ще на початку своєї розповіді я нагадав, що при дівчинці в катері знайдено цілий жмут паперів. А вони виявилися досить цікавими. Ті ваші «паростки комунізму», хоч і переглянули їх, але ж... не могли вчитати. Байдуже занедбали та й забули про них. А я все перечитав. Виявляється, дівчинку хоч і послано заокеанському резидентові на перечасування, але на неї мали свої права і деякі органи моєї держави. Коротше кажучи, дівчинку з деякою метою ще до війни мали показати тому німецькому комуністбві Бердгаверу. А потім на неї, як на гачок, узяти і радянського генерала...
— Шантаж, наскільки я розуміюся. Мені це відомо було ще перед тим, як вирушити в цю складну подорож..
— Шантаж? Можливо. Для гестапо це був засіб. Адже вона онука німецького комуніста? Через неї, як видно з документів, той старий комуніст і поривався втекти до Радянського Союзу. А птиця він високого льоту! Та, мабуть, не втік, коли органам треба було вдаватися до такого засобу, змусити комуніста бути зговірливішим. Війна, щоправда, віднесла цей клопіт гестапо на далі.
— І ви вирішили наблизити той час? Це жжорстокість...
Та Горн уже опанував себе. Різко махнув рукою і рушив від стільця. Походжаючи, ніби сам до себе говорив:
— Нічого дитині не станеться, не турбуйтеся. Той Бердгавер для неї чужа і фізично далека людина. Розумієте, чужа людина, якої для дитини зараз не існує. А для правосуддя це...
— Якесь божевілля! То ви вважаєте це гестапо правосуддям?
— То органи моєї держави!
— Мало ж ви побули в колективі піонерів, мало.
— Цілком досить, щоб., віддячити їм за своє врятування від смерті.
Лужінський стояв, як на розпеченій сковороді. Руки судомило в нервовому пориванні схопити фашиста за горло, покінчити з ним і їхати самому розшукувати той острів. Та не втрачав здорового глузду. Адже війна в такому розпалі. Фашистські війська рвуться до Волги. Ситуація на світі саме в цю мить складається більше на користь цього жалюгідного пристосованця...
«Але тут... сам творитиму правду людську!..» — майнула певність.
3има звузила простори, на яких діяла група Марії Йосипівни. В лісах лишалися сліди, по яких гітлерівці вишукували партизанів і загрожували існуванню відокремленого загону. Довелося кілька разів перебазовуватися.
І всюди, куди не приходила Марія Йосипівна з своїм розрослим за цей час загоном, йому було що робити. Війська Гітлера п'яніли з дивовижних, навіть для них самих, перемог, роздутих продажною пропагандою. Залізничні станції, особливо вузлові, завжди були перевантажені поїздами з бойовою технікою, снарядами. В містечках і селах навколо таких вузлів божеволіли каральні загони гестапо.
Ліси теж не раз були прочісувані гестапівцями. І довелося загонові Марусі розташуватися в місті. Невелике районне містечко над рікою. Гестапівці майже щодня виїздили до найближчого лісу вистежувати партизанів. Вадим Шостопалько час від часу вночі теж виходив із купкою найсміливіших бійців у ті ж ліси і щоразу в зовсім іншому місці спритно нападав на бундючних есесівців. У кожному нападі намагався якнайдошкульніше нашкодити їм.
Іншу діяльність обрав собі Віктор. З групою підривників він заходив якнайдалі від цього районного пункту і валив під укіс фашистські ешелони, які поспішали з боєприпасами на схід. Повертався до містечка часом і через два тижні, змушуючи непокоїтися своїх товаришів.
Одного разу взимку до Марусі завітав секретар підпільної партійної групи містечка. Кілька разів Марія Йосипівна зустрічалася з ним ще в лісі. В розмовах був завжди лаконічним, не любив багатослів'я, говорив фрази, яких повторювати не доводилося в його конспіративному житті.
— Єсть розмова, товаришко Марусю,— заговорив ледве привітавшись.
— То буде й діло, товаришу Арсене. Що у вас за розмова, давайте, кажіть відразу. Мої люди, здається ж, «тихі, смирні», нічим не шкодять місту.
— Інша справа, Марусю. В суботу шляхом повинні пройти автомашини з в'язнями в супроводі кількох «оппелів» з охороною. Все це як на ваш загін не така вже й складна операція... Стривайте, стривайте, зараз буде суть справи. В одному з легкових авто везтимуть на очну ставку свідка, від якого вимагатимуть упізнати одного в'язня Освєнціма... Хто такий цей свідок, якому богу вірує, нічого невідомо. Був колись прикордонним чиновником. Для нас головне, щоб він таки впізнав того в'язня в Освєнцімі. Так, так, упізнав, але ствердив би те, що нам потрібно.
— А хто ж насправді цей в'язень?
— Німецький комуніст. Його звинувачують у зраді, в тому, що він, як комуніст, давно перейшов у підданство до СРСР, а діяв у німецькому запіллі. На цьому хочуть, мабуть, зробити якийсь пропагандистський ефект. Отже, треба зняти з нього зраду, а це зможе зробити лише цей прикордонний чиновник, упізнавши комуніста і категорично запевнивши, що він, хоч і переходив кордон, але переходив його все-таки як німецький підданий з документами робітника бременської судоверфі.
— Все ясно, але... майже неможливо. Та коли той свідок єдиний, то чи не краще для нашої справи — знищити його? — Я ще не все сказав. Серед супроводу їде наша людина!
— Наша людина? Комуніст? — дедалі серйозніше все сприймаючи, допитувалася Маруся.
— Чи комуніст — невідомо, але підпільник німецьких демократичних сил. Знає російську мову. Йому треба передати пароль: «Бременський Сергій велів». А він мусить передати його тому, нещасному, в таборі. Пароль там дуже потрібен нашим!.. Ось у цьому і є найбільша складність, дорогий наш командире! Той демок-рат-підпільник обов'язково мусить потрапити в Освєнцім не розшифрований!
— Все зрозуміло.
Обоє вмовкли, наче прислухаючись до надвірних шумів. Та вони були звичайні для периферійного і зовсім «не бойового» містечка. Марія Йосипівна відчула, як її морозом обдало від усвідомлення такого складного вузла, який в'язала їм доля.
