від полум'яного поцілунку Дезіре. Авакум захоплювався хтивою Прекрасною Феєю у «Вальпургіевій ночі». А от -у балеті «Жізель» вона йому не сподобалась: сентиментальна і романтична Жізель була чужа її вдачі.
Тепер Авакумові, звільненому від оперативної роботи і законсервованому, було чим заповнити свій час. Він ходив на вистави та репетиції, знімав, проявляв плівки, краяв і монтував окремі частини, щоб вийшов «художній» фільм. Він перетворився на кінооператора, режисера та монтажиста, і це йому подобалося, тому що було нове.
А інколи ввечері зони зустрічалися в професоровому домі. Прекрасна Фея ніби навмисно робила все, щоб він не зводив з неї очей, щоб вона завжди була в його полі зору. Може, вона здогадувалась про ту жагу, яку запалила в ньому,— і від цього ставала ще веселішою. Вона не прикидалася непорочною — навпаки, давала зрозуміти, що може належати йому, і всілякими хитрощами влаштовувала так, щоб побути з ним наодинці під час ігор. Але тільки вони залишались самі, вона швидко цілувала його пустотливо, зводячи все до невинного жарту.
Харі вдавав, що нічого не помічає. Він ставився підкреслено байдуже до пустощів своєї нареченої — ніби то були якісь невинні витівки, чи, може, вважав Авакума за людину, на яку не варто звертати уваги. Хтозна! Харі був відомий художник, майстер оформлення виставкових залів та показових крамниць, мав силу-силенну замовлень і добре заробляв. Чого був вартий проти його популярності та багатства звичайний собі археолог, якого слід би провчити.
Власне, коли б не ця непохитна байдужість Харі, Авакум ніколи б не дозволив собі подивитись на його наречену очима чоловіка. Досить було б художникові поворухнути бровою, виявити найменшу тривогу — і Авакум ніколи більше не зайшов би в цей будинок або почав би дивитись на Прекрасну Фею, як на неживу річ.
Однак Харі був байдужісінький! Він розмовляв мало, мовчки майстрував щось із сірників та тіста. Інколи сідав по-турецькому на килимі осторонь від інших і викладав з кольорових намистинок химерні арабески та мозаїки. Він справляв враження напрочуд лагідної, заклопотаної і втомленої людини. Та коли його запрошували взяти участь у якійсь галасливій грі — не відмовлявся. Тоді по його губах перебігала, мов метка пташина тінь, трохи сумна й іронічна посмішка. Годі було зрозуміти, чому сумує ця людина і що вона вважає за смішне. Харі підводився зі свого місця, наче учень, не зовсім певний у своїх знаннях, одначе сповнений рішучості показати все, що знає, аби не засмучувати вчителя. І хоч він не вносив у гру запалу, але принаймні щиро намагався не заважати іншим.
Тільки одна гра захоплювала його цілком — карти. Взявши їх до рук, відчувши їх запах, він раптом змінювався, ставав зовсім іншою людиною. З його обличчя зразу ж зникала втома, зеленкуваті очі поблискували, наче морська вода, де відбилась небесна блакить. Обличчя напружувалось, м'язи підтягували припухлі щоки, окреслюючи тверде, гостре, вольове підборіддя. В такі хвилини впадало в очі, що він гарний або, певніше, колись був дуже вродливий.
Найчастіше його партнером був колишній кок. Авакум уникав грати в Карти з Харі. Зразу після їхнього знайомства він помітив у Харі огидну звичку шахрувати у грі. А що Авакум не терпів шахрайства, а викривати нареченого перед нареченою не випадало, то він оголосив себе поганим гравцем і взагалі перестав грати. Боцман, навпаки, нічого за ним не помічав. Він шалено атакував супротивника, вперто і завзято боровся, а коли все-таки потрапляв у спритно розставлені тенета, кричав, наче пасажир корабля під час його загибелі, вив, скреготав зубами і, як поблизу не було Прекрасної Феї, лаявся всіма мовами світу.
Отже, і з Харі кінець кінцем було весело в професорському домі.
Боцман також вносив свою частку в загальні веселощі. Він зворушливо грав на гітарі та на окарині [Окарина — глиняний або металевий музичний інструмент, схожий на флейту], співав незнаними мовами лютих піратських пісень, розповідав жахливі пригоди. В цих пригодах були бої з акулами та корабельні аварії на полінезійських рифах, сутички з людожерами та мандри безкраїми просторами Тихого океану на збитому нашвидкуруч плоту з кількох хистких дощок. Були, звичайно, і романтичні пригоди зі смуглявими мешканками Гавайських островів, але про них він розповідав мало із «зрозумілих» причин. Те, що йому важко було передати словами, він висловлював відповідними жестами: підморгував, витріщав очі, розмахував величезними і важкими, як гирі, руками. Розповідав він дуже переконливо.
Досить переконлива була і його біографія. Вона починалася в Аргентіні, куди емігрувала його родина після Ілінденського повстання. Потім років з тридцять він мандрував по всяких знаних і незнаних річкових та морських шляхах, а період, коли він кинув якір в австрійській Дунайській пароплавній компанії, охоплював кілька останніх років його бурлацького життя. Колишній кок, який умів вигадувати безліч карколомних пригодницьких історій, був дуже скромний і скупий на слова, коли ходилося про його власну «кар'єру». Морський вовк починав з мітлою юнги в руках, а закінчив на корабельному камбузі, чистячи картоплю. Тут, безперечно, не було ні краси, ні романтики. Проте з окремих речень, якими прохоплювався боцман, можна було зміркувати, що його великий життєвий досвід та широкі знання нічого спільного з кулінарною справою не мають. Коли одного разу, наприклад, зайшла мова про вартість єгипетського фунта (професор розв'язував якийсь ребус), колишній кок одразу ж визначив його валютний розмін у швейцарських франках, у фунтах стерлінгів, у доларах та шведських кронах, і то так легко, наче робив це не подумки, зіставляючи вартість різної валюти, а читав спеціальний банківський бюлетень. Іншим разом, коли вони з Авакумом завели розмову про Відень (Авакум жив там понад рік), виявилося, що боцман знає торгову Рінгштрасе як свої п'ять пальців, у всякому разі, набагато краще, ніж Нашмаркт, де містяться склади, що постачають пароплавам консервоване м'ясо та цвітну капусту. Така обізнаність з валютним розміном та установами на Рінгштрасе дивувала, бо виходила за межі професійних обов'язків людини, що більшу частину свого трудового життя провела біля кухонних казанів.
Тепер колишній кок служив у професора камердинером, економом і доглядачем. Бувши його далеким родичем по лінії якоїсь ще дальшої тітки, він, проте, почувався в домі своєю людиною, і навіть більше господарем, ніж служником. Звичний до дисципліни, він і тут шанобливо стояв перед «головним», слухав його, виструнчившись, але виконував доручення, враховуючи насамперед власний смак, і все робив із застереженнями. Таке панібратство шкоди дратувало професора, та більше розчулювало: накидання йому чужого смаку він наївно вважав за піклування про себе. Наприклад, він вимагав від боцмана, щоб той щодня перед кавою до обіду подавав йому склянку улюбленого мускату. Професор пив його поволі, маленькими ковтками і згадував при цьому свої молоді роки. Однак боцман здебільшого наповнював його склянку дешевою червоною «Гамзою».
— Ти мене замучиш цією бурдою,— обурювався професор.— Скільки разів я казав тобі, що не люблю такого вина!
— Так точно, ваше добродійство,— відповідав боцман, який відчував особливу і непереборну пристрасть до звертань на давній манір.— Ви справді замовили мені мускат, і був би я віслюк, коли б сказав, що вас не зрозумів. Але мускат, ваше добродійство, як часто пити, викликає печію, а в червоному вині є танін, вельми корисний для здоров'я. Тому я, заради вашого ж здоров'я, купую червоне, хоч, даруйте, і мені мускат подобається більше!
Він брехав, бо, безперечно, віддавав перевагу червоному вину перед білим. А що воно коштувало дешевше за мускат, то його можна було за ті самі гроші купити значно більше. До того ж це було для нього вигідно, бо й він пив це вино.
Та професор, який через свою самотність любив міркувати про життя та про людей, не поминаючи найменших дрібниць, думав так: «Груба моряцька душа, а здатна на глибокі й ніжні почуття! Моя дружина — земля їй пухом! — не хотіла поступитися жодною своєю примхою, а цей чоловік, колишній вештанець, авантюрний, щодень своєю охотою йде заради мене на жертви, а я й не підозрюю».
Розчулений і зворушений своїм відкриттям,— йому здавалося, ніби він розв'язав надзвичайно складний ребус,— професор викликав нотаря і в присутності боцмана та двох свідків продиктував свій заповіт. Перший та другий поверхи будинку він одписав Харі, а мансарду — колишньому кокові.
Боцман, що взагалі був веселун, став після такого заповіту ще веселішим. Він дедалі частіше тішив невибагливий слух професорів своєю мідноголосою окариною, співав із звірячим обличчям піратських пісень і радо прилучався до ігор, які влаштовувала вечорами Прекрасна Фея.
Отже, колишній кок сприяв тому, що в похмурому самотньому житті Авакума напровесні зайшла цілюща зміна.
