Авакум підвівся, обійшов труп і зупинився з лівого боку.
Весь стіл був перед його очима.
Телефон, арифмометр, попільничка, логарифмічна лінійка та срібна склянка з кольоровими олівцями не цікавили його.
Проте решту речей треба було уважно оглянути. Добре, що їх не так багато. Словник «Ларус», перший том Великої енциклопедії, «Теорія ймовірності» та давні знайомі — латинський словник та латинська граматика.
Від тих двох останніх книжок на нього ніби повіяло смертельним холодом — шифрограму, видно, було складено з умовних слів латиною. Щось складніше годі придумати.
Крім книжок, на столі в безладді лежали десятки чернеток, заповнених нескінченними колонками цифр.
Інколи, щоб розшифрувати, наприклад, три колонки п'ятизначних чисел, піднесених до десятого ступеня, доводиться робити тисячі обчислень, списуючи сторінки товстого зошита. На столі в хаотичному безладді лежала купа чернеток з обчисленнями. Але вони ні про що не промовляли. Все ні Авакум почав збирати розкидані чернетки, намагаючись додержувати певної
І в ту мить, коли він уже усвідомлював марність своєї затії, помітив те, що найбільше його цікавило,— зошит, де він сподівався знайти умовні значення таємничих п'ятизначних чисел. Він лежав розгорнений біля арифмометра під стосом чистого білого паперу поруч із правою професорового рукою.
Авакум схопив цей зошит так нетерпляче, наче там чітко виписаними словами ясно і просто викладалася таємниця життя. Аркушики зошита були нанизані на спіраль з тонкого дроту. Одначе від першого збереглися тільки жалюгідні клапті поміж витками. Решта аркушиків — чисті.
Існував лише один списаний аркушик, та його відірвано.
Покінчивши з професором, убивця поквапився знищити те, заради чого мусив учинити саме вбивство.
Ось про що розповідав цей зошит.
Що ж було на видертому аркушику? Розкрита таємниця чи тільки її латинські символи?
У всякому разі, цей аркушик знищено. Не треба відзначатись особливою спостережливістю, щоб збагнути це: у кошику на сміття чорніли рештки старанно спаленого паперу, від якого зостався тільки попіл. Лейтенант, занадто захопившись гудзиком, не звернув уваги на спалений папір.
Гаразд, він його не помітив, то й що?
Авакум підносив сірника до сигарети, коли нагла думка примусила його руку здригнутися: адже професор майже не володав лівою рукою, і вона звичайно нерухомо лежала на столі. Через це він мусив усе робити правою — і писати, і притримувати нею для зручності папір або зшиток: щоб не втомлювалася рука і робота йшла швидше. А щоб притримувати в такий спосіб окремий аркушик або зшиток, йому доводилось натискати на них дужче, кистю руки, дужче, ніж людині, що володає обома руками. А коли сильно натискати кистю на папір, то і пальці дужче натискатимуть на олівець, бо м'язове напруження автоматично поширюється на всю руку. Регулювати м'язове напруження, щоб воно було одне у кисті й інше в пальцях, можна, але треба весь час скупчувати на цьому свою увагу. Якщо ж людина пише, їй таке не під силу. Тож олівець у професоровій руці мав натискати на папір дужче, як слід. А коли олівець дужче натискає на папір, неминуче лишаються сліди і на підкладеному аркуші.
Авакум вирвав перший аркуш із зошита і подивився крізь нього на світло лампи. То тут, то там на ньому видніли ледь помітні лінії та заглибини. І все ж то були сліди.
Тепер у того, хто сидів десь у теплі і радів своїй вправності, вже не було підстав спокійно курити люльку.
— Лейтенанте! — гукнув Авакум помічника, і коли той з'явився на порозі, сказав йому: — Цьому аркушеві із зошита ціни нема. Віднесіть його самі до фотохімічного відділу лабораторії і накажіть негайно зняти з нього фотокопію. Сподіваюсь, за годину все буде готове і найбільше через годину і десять хвилин я матиму задоволення бачити вас знову тут!
— Так точно! — всміхнувся лейтенант і цокнув закаблуками, хоч і був у цивільному. Він вважав великим щастям працювати під керівництвом Авакума, бо це, на його думку,, було однаково, що навчатися у вищій школі детективного мистецтва. Та й для послужного списку мало значення — з
Авакум опустився в крісло і втомлено заплющив очі.
13
Йому здавалось, ніби він поринає у глибокий вир Янтри, що одразу за її заломом, біля старого виноградинка діда Седефчо. Сюди вони хлопчаками бігали після школи нібито ловити рибу під камінням, а насправді частіше грались тут або, сховавшись у верболозах, потай підглядали за невістками діда Седефчо, які мали звичку купатися, розстеливши на траві випрану білизну проти сонця. Вир під старим виноградником був глибокий — рідко хто досягав його дна, та й не всі наважувались пірнати: ходили чутки, немовби там, у твані, лежав, ворушачи величезними вусами і підстерігаючи жертву, лютий і хижий сом, трохи не ровесник самого діда Седефчо. Тож Авакумові здалося, ніби він пірнає у вир і вода навколо нього зелена й прохолодна, а нагорі, на поверхні, поблискує безліч сріблястих бульбашок. Він вагається — чи піднятися йому нагору і спіймати кілька бульбашок, чи спуститися ще глибше до самого дна, де ворушить вусами страшний сом. Поки він роздумує, з дна випливає вусате страховисько, а на спині в нього сидить професор з безсило звислими руками і сердито дивиться на Авакума. «Чи ба»,— думає Авакум, і йому хочеться спитати: «А де бандаж, ви ж так упадете!» Та не наважується розтулити рота, бо знає, що наковтається води і потоне. Йому кортить піднятися нагору, туди, де срібляться бульбашки, однак жахливі очі професорові немов зв'язали його сотнею мотузків, і він не може поворушити ні рукою, ні ногою. «Якщо я не переріжу ці проклятущі мотузки,— думає Авакум,— то неодмінно піду на дно». А нагорі тим часом приглушено дзвенить веселий сміх. «Та це ж Райночка,— здогадується Авакум,— наймолодша невістка діда Седефчо. Вона, мабуть, купається біля берега і так завзято сміється. На неї бризкають водою, а вона сміється і борониться руками. На правій нозі вище коліна у неї шрам, торік її вкусив злий собака Киньо Кьосового. Цей Киньо завжди тримає злих собак». Так він думає, а веселий Райноччин сміх наче простягає до нього невидимі руки, і вони тягнуть його нагору, туди, де срібляться бульбашки. «А професор? — з жахом питає себе Авакум.— Невже він так і залишиться там, унизу, на спині у слизького вусатого сома?» Йому наче й шкода професора, але, опинившись серед бульбашок, він зразу ж починає оглядатись на всі боки, щоб побачити, звідки долинає цей дзвінкий сміх. «Шукаєш Райночку, а хотів збирати сріблясті бульбашки!» — шепоче у вухо чийсь голос.
Авакум розплющив очі й винувато всміхнувся. Перед ним стояв полковник Манов.
— Я думав, він уже схопив убивцю за комір, а він спить! — сумно сказав полковник.
— А ви давно тут? —- спитав Авакум, підвівшись і випроставши плечі. Дивно! Про цю Райночку він не згадував досі жодного разу. У неї справді був шрам на правій нозі вище коліна, він добре пам'ятає. Двадцять п'ять років минуло з того часу. Авакум був тоді п'ятнадцятирічним хлопцем, але пам'ятає той шрам дуже добре.
Полковник не відповів. Він стояв з капелюхом у руці перед мертвим професором, мовчки розглядав його. Добрий, вірний товариш пішов у небуття. Страшенно самотня людина. Тепер уже старий не нарікатиме більше на свою небіжчицю дружину і не тужитиме за нею. Дехто з чоловіків за життя часто нарікає на своїх жінок. Учора і полковникові терпець урвався через оті квитки. Дружина так обурилась, аж відмовилась вечеряти.
Райночка була білява пустунка, майже дівчинка, а її віддали заміж за старшого сина діда Седефчо — вдівця і п'яницю. Коли на неї бризкалися там, на річці, вона дзвінко сміялась і крутила головою.
— Мушу негайно ввести тебе в курс справи,— сказав полковник Авакумові.— Все дуже серйозно.— Він почувався трохи винним у смерті професора і в тому, що потрапив під машину старший шифрувальник, якого він вирядив прогулятися на свіжому повітрі. Він стояв, пригорбившись, у важкому зимовому пальті,
