ловцями таємних думок і прихованих почуттів.
А люди звичайно не люблять опинятись у становищі переслідуваної дичини, навіть тоді, коли полювання — тільки гра або жарт.
Складний комплекс причин, що зумовлювали самотність Авакумову, можна пояснити образно, хоч і спрощено, так. Досвідчений дресирувальник, наприклад, приручає леопарда, і страшний звір поволі перетворюється на миролюбного і лагідного кота. «Кіт» робить усілякі фокуси, муркоче, стрибає, качається на спині — і все це заради того, щоб сподобатись гостям, щоб втягти їх у гру, поперекидатись разом з ними на килимі. Та гості милуються ним, гарним і спритним, ахають від захвату і навіть говорять йому лагідні слова, але намагаються триматися далі. Нікому, звичайно, й на думку не спаде лягти на килим, поторсати «кота» за вуха. Кожен відчуває страх у душі, бо в м'язах та зубах цього «кота» криється страшна сила. Нікому не хочеться звідати цю силу на собі. На більшу інтимність наважуються тільки ті, хто потерпає від надмірної доброти та довірливості, і екземпляри, яким однаково — жити чи вмерти. Та все це винятки. Звичайні люди уникають смикати за вуха навіть прирученого леопарда.
Так чи інак, а Авакум був самітник. Він страждав від самотності і боровся з нею, а коли впадав у тугу, скидався на плавця, який, попавши у чорторий, напружує всі сили, щоб дістатися до берега. Так було і в ті дні, після історії з кінорежисером та від'їзду Віолети. В похмурі години Авакум блукав лісом, його мозок невтомно шукав відповіді на запитання: чим зайнятися, як вийти з трясовини вимушеної бездіяльності. В тому, що нині йшлося лише про самообман, а не про справжню діяльність, він не мав сумніву. Адже відомо, що самообман теж інколи відіграє роль рятівного пояса.
За дві справи Авакум не хотів братися: за реставраторську роботу в музеї і за рукопис про античну мозаїку, бо вважав, що коли зведе їх до спільного знаменника з рятівним обманом, то зрадить і серйозну роботу, і самого себе. І раптом згадав про кінокамеру — це було чудово і дуже вчасно. Потім вийняв збірники задач з вищої математики. Вони були старим і випробуваним засобом у його боротьбі з самотністю та бездіяльністю. За ними з'явився альбом з ескізами — Авакум давно вже не малював по пам'яті. Потім йому спало на думку дізнатись дещо про мешканців його вулиці, дізнатися, не стежачи за ними, не послуговуючись готовим досьє і навіть не відвідуючи квартальних зборів, що йому також було заборонено. Ось скільки речей прислужилося б Авакумові, щоб він міг розважитися. А йому вже почало здаватися, що його глибоко затягла трясовина, що він вгруз у її твані по самі плечі і що суха й тверда земля безнадійно далека і недосяжна...
А втім, справи швидко поліпшувалися. Спочатку все це скидалося на хворобливий стан, коли температура ще досить висока і навколишній світ здається нереальним, схожим на сон. Такими були його перші кроки, коли він почав виходити з тяжкого душевного стану.
Кінознімання з простої розваги поступово перетворювалось на захоплення. Проявляти знімки, переглядати кадри на стіні, що правила за екран, було вже дійсністю, хоч і привнесеною ззовні. А коли думка Авакума стала втручатися в цей безладний світ знімків, вирізняти в ньому головне та другорядне, шукати зв'язку між окремими знятими епізодами, тоді ілюзія обернулася в реальність.
Йому принаймні хотілося, щоб так було.
Якось Авакум розв'язував лінійне рівняння — шукав виразу векторного простору, а відповідь не виходила. Простір поволі перетворювався на абстрактні джунглі, для яких числа нічого не означали. Тоді хтозна-чому, може, за якоюсь асоціацією, в джунглях на місці векторного простору раптом з явився невеликий білий особняк, вкритий веселою червовою дахівкою. На його горішньому поверсі, там, де має бути вікно, виступав еркер, а в ньому видніла постать літнього чоловіка, голова якого була схожа на голову воскового манекена. Манекен, одягнений у коричневий халат, сидів, спершись на стіл. На плечах у нього, як завжди, жовтіла вовняна шаль. Її колір був схожий на колір його голови, але здавався трохи свіжішим.
На вхідних дверях висіла потемніла латунна табличка, однак вигравіювані на ній літери були ще темніші, і прочитати їх не становило труднощів:
Напис зроблено, певно, два-три десятиріччя тому — про це свідчив краснописний з нахилом шрифт, а також великі літери, прикрашені завоями, що скидалися на графічні обриси хмар або жіночі кучерики.
Особняк стояв у південному кінці вулиці Латина, метрів за п'ятсот від будинку, де жив Авакум. Там закінчувався лісопарк і вулиця виходила на голе горбисте поле, перетяте на сході шосе, що вело в село, розкидане біля підніжжя Вітоші. Місцевість тут була глуха, відкрита для всіх вітрів. Уночі, коли вдалині блимали вогні міських ліхтарів, темрява здавалась густою і непроникною, а взимку у вибалках снігу наносило по пояс.
Саме про цей відлюдний особняк і згадав Авакум — там жив доктор фізико-математичних наук, який, звичайно, міг би вказати йому найкоротший шлях розв'язання лінійного рівняння. Чи тому, що Авакум не міг зосередитись, а чи задача була надто складна, в усякому разі, густий, непроглядний туман оповивав векторний простір.
А втім, випадок з цією задачею — особливий. Авакум чудово знав вищу математику і так легко не капітулював би перед лінійним рівнянням, хоч би яке складне та важке воно здавалось,— у його зошиті були розв'язання багато складніших задач.
Отож, коли його думки стали дедалі частіше відриватися від задачі, тікати до відлюдного особняка, кружляти навколо людини з восковою головою та жовтуватою шаллю на плечах, Авакум відсунув зошит і задоволено потер руки: лінійне рівняння таки вивело його на якийсь шлях... Тим паче що туман оповивав векторний простір.
Після того як Авакум удруге натиснув кнопку дзвоника, двері помалу відчинилися і в їх рамі з'явився колишній кок. Його величезна постать, неповоротка і гладка, заповнила весь простір від порога до самого верху. На ньому був вицвілий зеленкувато-сірий військовий мундир не знати якої армії, а поверх нього білий фартух, брудний, заяложений, в олійних плямах. З-під розстебнутого мундира визирали матроський тільник і біле волосся, закручене кільцями, як руно в породистих баранів.
— Я хотів би поговорити з професором,— сказав Авакум. Від його швидкого погляду не сховались і руки кокові, широкі, наче лопати, важкі, як ковальські молоти.
Та кок, нецеремонно розглядаючи незнайомця круглими виряченими очима, не поспішав.
— Мені треба побалакати з професором,— повторив Авакум. І подумав, дивлячись на нього: «Колись був гульвіса і скандаліст, а тепер жеретій і пройдисвіт». Тицьнувши йому під ніс свою візитку, Авакум поклав її в кишеню його засмальцьованого фартуха і без особливого зусилля злегка відсторонив товстуна. Цей рух Авакумової руки був майже непомітний, але досить сильний, щоб зсунути цю величезну тушу на цілий крок від порога.
І тут, хтозна-чому, на кухаревому м'ясистому обличчі раптом розквітла люб'язна і догідлива усмішка. Він хихикнув, наче його полоскотали, зсунув білий ковпак на потилицю і широким жестом правої руки показав на східці, які вели на другий поверх.
— А отут ви можете повісити свій плащ, — промурмотів він, вказуючи на вішалку.— А на цьому стільці посидіти, поки я скажу професорові, що до нього прийшов гість.— Він усміхався товстими губами, хитав головою і задкував до кручених сходів.
У його поведінці було щось занадто люб'язне і принизливе, і Авакум поморщився: не пасувало бульдогові махати хвостом і крутитися, мов дзига.
Вішалка й табуретка під нею були єдиними меблями у великому холі. Але різноколірна мозаїчна підлога, кручені сходи з червоного дерева і ліпні карнизи на стелі тішили око, і коли б не запах тушкованої кислої капусти, який стояв у повітрі, можна б подумати, що в цьому домі панує дух вишуканого артизму. Тільки запах кислої капусти і гладка постать кухаря в брудному фартусі прикро дисонували і з вигадливими арабесками мозаїчної підлоги, і з гіпсовим мереживом на стінах.
Розглядаючи за звичкою обставу в холі, Авакум внутрішньо здригнувся: за спиною в нього стояв, мовчки розглядаючи його, колишній кок.
— Ну як? — спитав Авакум.— Чи прийме мене професор? — Він насилу поборов збентеження. Або слух зрадив його, або ця людина просто не ступала по дерев'яних східцях червоного дерева.
— Прошу,— схилив масивну голову кухар. У кутиках його м'ясистих губ ще зміїлася посмішка. Але очі тепер були спокійні й дивилися зосередженіше.— Професор чекає на вас,— додав він. Та раптом його увагу привернуло інше — у повітрі тривожно запахло пригорілою капустою.
Сходи вели у довгасту склеписту вітальню, що під прямим кутом завертала ліворуч. Кроків за два від
