- Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
- Ну, випий, то зiгрiішся, в тебе ж там і? - кажу йому.
- Нема!
- Пiрнула?
- Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!
- Ага! Розумiю! - кажу.
А гуси летять, а гуси летять!
I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.
- Ну, що ж далi? - питаі приятель.
- Кричи, - кажу:
- До матiнки, - каже вiн, - далеко! А от якби на гiiч!
1946
ПЕРЕПIЛКА
Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко!
Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидаіться, як вiн її дiтонькам загрожуі. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:
Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить.
От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюіться од думок рiзних:
- А чи закiнчили сьогоднi шаровку?
- А чи пропололи озиму пшеницю?
- А чи...
- А чи...
Раптом iз яровой пшеницi стаккато:
- Пать-падьом!
- Пать-падьом!
- Пать-падьом!
Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшаі, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняіться I починаі рахувати:
- Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'і! Ах, сукин кот, i б'і ж!
От i вiдпочила в голови голова!
Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б'і!
Любить наш народ перепела i тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю краі.
Чудесна пташка!
'Вечiр.
Нiч...'
Хай даруі менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, - я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку.
От коли вже лiтнiй вечiр настаі - я в цей час до матерi:
- Мамо, я з дiдом Махтеім перепели пiду ловити!
- Ще не набiгався?
- Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!
- I коли воно набiгаіться? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!
- Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна!
Зразу в хату, окраіць хлiба за пазуху - i до ворiт. А мати:
- Ти хоч чумарчинку накинь!
- Ат! - кидаіте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить.
Бiжиш i знаіш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: 'Сюр-сюр! Сюр-сюр!', - так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.
А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки виплiтати - i на перепелiв, i на рибу, i на метелики!) - так сiтка, нiби найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, - вона вже у дiда в кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута.
У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена, а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi об пруття голiвки не побив.
Сильно дуже стрибають у клiтцi впiйманi перепели, на волю хочуть вирватись, i до кровi розбивають собi голiвки об тверде пруття. А вiд сiтки вони тiльки одскакують, i нiчого їм не робиться.
- Драстуйте, дiдусю! - хекаіте ви.
- Здоров, здоров! - кажуть дiд Махтей.
- Пiдемо, дiдусю? - боязко запитуіте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу дiдусевi вскочити. - Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!
- Патьпадьомкали, кажеш?
- Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить!
- Лящить, кажеш?
- Ох, i лящить! Штук сто!
- Сто, кажеш?
- А мо' й цiла копа?
- Копа, кажеш? А що бiльше - чи копа, чи ^ сто?
- Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яіць, то повнiсiнький кошик!
- А як сто?
- А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яіць, то тiльки на яічню.
- Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не влiзуть!
Так ми не всiх ловитимемо!
