Найкраще напарником по полюванню мати досвiдченого лiкаря, не гiнеколога, а хiрурга.
Запасливий мисливець бере з собою iз лiкiв: аспiрин, пiрамiдон з кофеїном, сульфатiазол, складану кружку або, краще, гумову грiлку з довгою гумовою трубкою з наконечником, яка (грiлка) замiняі собою кружку.
Непогано (хоч це й дуже складно!) мати з собою невеличку карету 'швидкої допомоги', а ще краще - санiтарний самольот.
Полюіте, розумiіться, ви з с о б а к о ю, - лягавим улiтку, i з собаками - гончаками восени i взимку.
Для собак берiть харчi, миску, свисток, сурму (для гончакiв), поводок i нагая...
Здаіться, все!
Екiпiруйтеся, дорогi товаришi мисливцi!
Не забувайте нiчого, бо в лiсi, чи на озерi, чи на лузi - нiде нiчого не дiстанете: все треба мати з собою!
Нi пера вам нi пуху!
1947
З КРЯКУХОЮ НА ОЗЕРI
I
Ох, i очеретяна ж рiчка Оскiл! Ох, i рибна ж вона, ох же ж i вутяна!
I вутяна, i дупеляча, i бекасинна!
А яка вода в Осколi!
Лагiдна, ласкава, м'яко-шовкова!
Як попливти з мiста, з Куп'янки, Осколом за течiію, кiлометрiв за 20, на узгiр'ї розляглося село Сенькiв...
Пiд Сеньковом Оскiл-рiчка дiлиться на три рукави-рiчища; а помiж тими, помiж рукавами-рiчищами, - острови, буйним очеретом закучерявленi; очеретом, кугою, осокою, дикою м'ятою...
'Ой, шумить очерет та й лепехуватий', щось своі шарудить-говорить ясно-зелена куга i пахне, - аж пашить - так пахне, - дика м'ята-рута!
Серед очеретiв тих густо-буйних озера-свiчада, а на озерах латаття, а на озерах бiлi лiлеї i килими- килими-килими з темно-зеленої ряски...
А серед озера - плеса, де скидаються щуки, як ночви, де пускають бульбашки золотавi карасi - 'Ну, їй-богу, як лопата', i лини - 'Ох, i лини, ви зроду не повiрите!'...
I падають на тi озера чирята, падають крижнi й широконоски...
I скрiзь, скрiзь, помiж очеретами рiчок наших, - невеличких i величких, - і обов'язково 'бiле' озеро i обов'язково 'комишувате'. А потiм уже назви озер-свiчад пiшли чи вiд прiзвища колишьного хазяїна, чи вiд якоїсь подiї, що її свiдком були тi свiчада-озера...
Може, сiча там була з турками чи з татарами, може, якась буйна чи сумирна голiвонька смерть у тому озерi прийняла, то й буде тодi 'татарське' альбо 'турецьке' озеро, 'Марусине', 'Iванове' озеро...
А чи, може, князь якийсь древнiй над озером шатро своі розкидав, як на печенiгiв походом iшов - тодi його аж iз прадавнiх-давен прозивають 'князь-озеро'...
А правнуки нашi прозиватимуть озера на рiчках на наших, де страшнi сiчi з гiтлерiвцями вiдбувалися, - 'Ковпак-озеро', 'Молодчий-озеро', i взагалi 'Герой-озеро'...
...А бiля села Сенькова, пiд горою, де закучерявився 'Рiжок'-лiс, і озеро Сердюкове i і озеро Кирмасове...
I на Сердюковому озерi, i на Кирмасовому - ряска i латаття, i лiлеї, i м'ятний пах, i очеретяний шум, i карасi, i щуки, i соми...
- Ви на Кирмасовому були?
- Нi!
- Ой! Та там же качви тої, як гною!
II
Ви коли-небудь полювали з крякухою?
I взагалi ви знаіте, що таке ість крякуха?
Не знаіте?
Ай-ай-ай-ай! Як же це так, що ви не знаіте, що таке кр-якуха?!
Крякуха, або як її ще звуть - 'пiдсадна' качка, така нiби собi звичайнiсiнька зовнi вуточка, менша вiд свiйської, менша вiд крижня, але бiльша за чиря.
Дехто запевняі, що крякуха - це і помiсь дикої й свiйської качки, що для того, мовляв, щоб добути качок-крякух, треба навеснi пустити свiйську качку на озеро, щоб її там 'потоптав' дикий селезень, i тодi, з таким от способом заплiднених яіць свiйської качки, вилупляться крякушенята...
А виходить, що зовсiм воно не так.
Крякухи, особлива порода качки, виведенi, як нам розповiдали, давненько вже в Тульськiй нiби губернiї, звiдки вони й розповсюдилися по всiй країнi.
Крякуха сiренька, забарвленням пiр'я скидаіться на крижня, але менша, як говорено вже, вiд крижня.
Характерна її особливiсть та, що коли вона бачить чи чуі навiть у повiтрi льот чи то поодинокої качки, чи качиної зграї, вона 'кричить', 'крякаі', закликаючи лiтаючих своїх родичiв присiсти до неї познайомитися.
- Ках! Ках! Ках! Пожалуйте до мене! Ках! Ках! Ках! Дуже вас прошу! Ках! Ках!
Ото, значить, i править крякуха за принаду для диких качок.
Хочете знати 'технiку', тобто, як крякуху пускати на озеро, чи на рiчку, щоб вона вам качок пiдманювала?
Дуже просто.
На одну лапку в крякухи нашиваіться панчiшка така шкiряна, а до тої панчiшки кiльце невеличке прикрiплене.
На довгому шнурковi, що прив'язуіться до кiльця на крякушинiй лапцi, прикрiплюіться 'грузило' - чи то гирка, чи просто собi важкенький камiнь, який поринаі на дно в озерi, а на шнурку плаваі прив'язана крякуха, мов на котвi, на якорi.
Даіте їй невеличку площу, ну так чотири-п'ять квадратних метрiв плеса, де вона, купаючись та тихенько кахкаючи, плаваі.
А ви на човнi забираітесь у густу кугу чи в очерет, замасковуітесь, сидите й чекаіте...
Та, сидячи, вiд скуки перемовляіться з крякухою:
- Тась! Тась! Тась!
А вона вам на вiдповiдь тихенько й лагiдно:
- Ках! Ках! Ках!
Аж ось крякуха рiзко й тривожно, аж нiби захлинаючись:
- Ках-ках-ках! Ках-ках-ках!
В голосi тривога, неспокiй, iстерика, i сама вона аж нiби пiрнути в воду збираіться.
Стежте! То шулiка-яструб наглядiв вашу крякуху й кружляі над нею!
Не ловiть гав! Бо стрiлою впаде яструб, i не матимете ви крякухи... Пильненько вдивляйтеся, чи не
