САМI СОБI ШКIДНИКИ
Колись, давненько вже, поїхав я навеснi до одного мого доброго приятеля, директора радгоспу на чудеснiй нашiй Полтавщинi.
Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на зеленi веснянi пшеницi...
Та й ходили ото ми з приятелем межами та обнiжками, рвали сокирки, волошки, чудесну ромашку.
Директор прикидав, який у нього маі бути цього року врожай, ремствував, що в пшеницi березки чимало, синi волошки й нiжнi сокирки та дзвоники виривав люто i кидав на межу:
- Бур'ян! Шкiдники!
- Красивi ж, - я кажу, - квiти!
- Красивi, та вреднi. Краще б я цiї краси не бачив. Бiльше б центнерiв у мене в засiках зерна було.
- Та то так! - кажу.
- Я б краще, - каже директор, - гектарiв би два-три видiлив, щоб насадовити там i волошок, i сокирок, i ромашки, i березки, i дзвоникiв... Для таких, як ти. Iдiть i любуйтеся, рвiть, робiть букети та вiнки. А щоб вони менi не стирчали, отут серед жита та пшеницi... На тих двох гектарах хай би собi поети декламували:
Колокольчики мои,
Цветики степные...
- Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житнiх ланах отих 'степных цветиков', - додав директор.
В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махаі ним i кричить:
- Привiт! Привiт! Пожалуйте, пожалуйте!.. Куди це ви лiтали, друзi мої найщирiшiї? Я подивився вгору. Над нами летiла величезна зграя чибiсiв.
- От якби рушниця, - кажу я, - можна було б кiлька штук з одного пострiлу збити! Скiльки ж їх!
- Я б тебе, - каже директор, - стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи ти б пiсля того вже стрiляв...
I серйозно каже.
- А що таке? - питаю.
- Та ти знаіш, що для мене оцi птахи значать? Та я б кожному з них по карбованцю б у день платив, якби вони вмiли брати.
- За вiщо?
- Та ти ж нiчого не знаіш! Дивись: сiдають, сiдають, сiдають. Ах, ви ж мої хорошi, - дивлячись, як сiдають на полi чибiси, ласкаво говорить мiй директор. - То ж у мене бурякова плантацiя. Буряки зiйшли добре, дружно. I на тобi: озима совка, пiд'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i людей змобiлiзував... А черви тої, ну, як черви! Коли де не вiзьмись - чибiси! Оця зграя! Сiли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили мої буряки, - щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi посвистую... Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене:
- А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?
- У мене, - кажу, - благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну я вжив заходiв, - знищив.
- Як?
- Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував... Взагалi - вжив рiшучих заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв:
- От бачите, - каже, - як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви... - i т. д. i т. iн.
- Взагалi - я героім вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу? Пiвлiтри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти - стрiлять. Я б себе стрельнув!
Птахи - друзi нашi.
Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда.
Не було це, розумiіться, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, - горобцi. Ми лазили попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'янi дiрки, де на м'якому пiр'ячку намацували тепленькi рябесенькi яічка.
Як ми туди видиралися - i досi недопойму.
Тепер би нiколи не видерся.
I перелазиш з бантини на бантину, аж доки в тебе не сприснуть руки i не погирить тебе нечиста сила вниз.
Гепнеш було так, що самому годi пiдвестися.
Тодi бiжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозi дотовкують, приказуючи:
- Та в людей же ж i бешиха, i шкарлятин, i обклади, i кiр. Прибираі ж таки господь потроху. А мого, маковцвiтного, нiщо не бере. Сам собi голову скрутить. Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш? А тодi скажуть, що мати не доглядiла! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?!
Покладуть на лаву, а тодi до сестри:
- Бiжи скорiш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай прийдуть! Йванько, скажи, заслаб. Та щоб менi одна нога тут, а друга там! Та втри носа, як у хату до баби входитимеш, та не забудь сказати: 'Драстуйте!'
А тодi нахиляться та:
- Де тобi болить, синочку?
- Отут, мамо!
- Боже мiй, боже мiй! I чого б ото я лазив, i чого б ото я падав?!.
- Я не буду бiльше, мамо!
- Так i калiкою ж можна бути. Боже мiй, боже мiй. Дуже болить?
- Дуже.
- О царице моя небесна. Хоч би баба Мелашка скорше. Може, тобi молочка?
Приходить баба Мелашка, шепчуть, варять якесь зiлля.
- Та вмочи чистеньку ганчiрочку в оце зiллячко й прикладеш. Воно й полегшаі.
Пiсля такої гороб'ячої аварiї довгенько було одвертаішся вiд бантини, i вiд горобцiв:
- Подохли б вони йому! Горобцi! Терпiли вiд хлопчакiв i ластiвочки, та й садовi та лiсовi пташки: соловейки, шпаки, щиглики, чижi...
- Я соловейка у верболозi назнав!
Або:
- А горличка, знаіш, де кубельце звила? I не пам'ятаю, щоб хтось вдома чи в школi говорив нам про те, щоб не займали ми, хлопчаки, пташиних гнiздечок.
Хiба ото як принесеш у пазусi додому гороб'ятко-пiдлiтка, ще з 'заїдами', та пустиш у хатi, то бабуся, було, скажуть:
- I навiщо б ото я пташенятко мучив? Воно ж iще маненьке. Пусти його, не муч!
Ми знаімо, що дiти трiшки варвари.
Наш обов'язок з дитинства прищеплювати любов до лрироди, до рослин, до тварин.
I до свiйських, i до диких.
Чи не вiд того нашi птахи i тварини дикi, що ми самi дикi?
Пам'ятаю, був я в Асканiї-Новiй.
