непривітними, задубілими полями цілий день і повертався під вечір з кількома мерзлими буряками чи картоплинами, в надію, що все страшне йому приснилося, і мама повернулась із цвинтаря і знов чекає його коло воріт.
Але мама не верталася. Часам навідувались баба Домка і тітка Степаня, вчили Геника, як розпалювати дрова у плиті і варити барабольку на вечерю.
І Геник навчився палити в плиті і варити усе, чим запасся за літо, а заодно і жити без мами. І пережив зиму. І не одну. Як хом’як у нірці, чекаючи весни, коли нарешті зазеленіють поля і він візьме свій кропив’яний мішок і буде ходити і пастися, аж доки, зморившись, не засне в лісосмузі чи на цвинтарі коло маминої могилки…
Але одного дня світ мов перевернувся, і люди — як подуріли. Перепинили Геника, як він звично рано- пораненьку з мішком у поля йшов, кричать:
— Генику, ти куди? Нема вже колгоспу! І поля колгоспного нема! Поділили! І тобі за городами трохи вділили. Як не є, а ти таки був колгоспником!
— Колгоспник! — засміявся Геник. — Я на це вчився!
— Авжеж! — засміялися й люди, а тітка Степаня зітхнула:
— Генику-Генику! Ти вже не колгоспник. Ти тепер одноосібник. Здай комусь дужчому за себе хазяїнові свій наділ в оренду, а сам за ті гроші живи припіваючи.
Геник нічого не зрозумів, але усміхався, пам’ятаючи настанову мами, бути з людьми завжди смирним і привітним, щоб не били і в тюрму не запроторили. Тож усміхаючись, обійшов людей тай пішов собі своєю дорогою туди, де йому добре і вільно було, і де він усе розумів. У поля.
І знову все було, як при мамі. А одного разу навіть краще. Бо до Геника під саму хату приїхали якісь люди на машині, винесли з неї велику коробку, з якої стали діставати всіляку одежу, яку стали приміряти до Геника і він сміявся, бо одежа була якраз на нього, і штани — до кісточок, і сорочки з довгими рукавами. Та найбільше втішився Геник коричневими черевиками на товстій підошві і на шнурках. Коли люди поїхали, Геник взувся в них і пішов пройтися полями, уперше забувши прихопити мішок.
Але скоро і в полях усе змінилося, і Геник перестав розуміти, чого його тепер люди, свої ж, сільські, ловлять, все з мішка висипають, і кричать, що лиш ще раз побачать на полі, то ноги переб’ють. А деякі й б’ють. От і Вітка-фермерка, направши на нього, як він у горосі пасся, видерла мішок з пригорщею стручків і купкою помідор на дні, і пригрозила, що в міліцію здасть.
Гонили Геника із колгоспного садка, але якісь чужі люди, ще й стріляли. З переляку Геник сховався в лісосмузі і просидів там до глупої ночі. А як вертався, коло воріт, на тім місці, де колись мама стрічала, чекала його тітка Степаня. Поблимуючи з темряви очима, сказала сердито:
— Генику! Я що тобі сказала, що вже нема колгоспу! І поля вже не колгоспні, а людські! А людського красти не можна! Ти ж не лазиш по городах, не вибираєш огірки! Отож і не лазь по полях! Бо вб’ють!
Геник від страху зіщулився, зігнувся в каблуку і так висів униз головою над низенькою Степанею, доки та не пожаліла:
— Генику-Генику, ти не встидайся, кажи нам, сусідам, чого хочеш, ну там помидорки, чи огірочка, та й будемо давати, нам не шкода сироті. А на поля не ходи, бо ми їх здали в оренду чужим людям, і тобі треба було здати свій пай Яроцькому, а він тобі зерном буде платити. А може й грішми, він чоловік, хоч і багатий, але добрий, от нам дороги обіцяв заасфальтувати, церкву збудувати… Треба буде порадитись з головою сільради… Бо що ти з тим зерном робити будеш, а за гроші хоч хліба собі купиш, а то, бідолаха, одну бараболю з буряками їси… Не ходи, бо люди сердяться, і кажуть, що вже й б’ють тебе. Я ж не ходжу моркву красти в Яроцького, бо він мені й так її дасть за землю. Так і ти роби. Ти мене розумієш, Генику? — допитувалась тітка Степаня.
Але Геник з тої плутаної бесіди лиш одне зрозумів, що не зрозуміє, як це жити і в поля не ходити. Цілу ніч він не спав — думав, а рано пораненьку взув свої бутси, стягнув із жердки в комору останній кропив’яний мішок і пішов у поля сумний та невеселий, наче прощатися.
Ще й сонце з-за лісу Яроцького не виткнулось, ще й риба не скинулась у ставку Яроцького і перепілка не встигла підпадьомкнути на ланах Яроцького, а вже в селі Корчуватому — крик, зойк, лемент:
— Ой, Боо-о-оже! Геника зловили і б’ють! Які люди чужі! На машинах! І стріляють!
Першою те уздріла тітка Степаня, коли козу у вишняку на межі припинала пастися, а як уздріла, обімліла і стежкою полопотіла, ойойойкаючи та за серце хапаючись:
— Ой же ж б’ють! Ой щось робімо! Бо вб’ють!
А тоді побігла по кутку, кликати жінок: Поцілуйчиху, Стасю Жабкову, Гукова Лідку і Надію Пилипівну.
Жінки повибігали на вулицю, а за ними й чоловіки і діти, питаючи стривожено:
— Хто? Де?
«За що б’ють?» — не питали, бо всі добре знали, за що бідного Геника б’ють.
— От горе! — біжить-лементіла баба Домка. — А я ж його бачила з півчаса тому! Бачу: іде стежкою через мій город на поле з мішком. Кажу: Генику, вернись, не йди, бо битий будеш!
Я теж його завертала! Та хіба він чує? — мало не плаче Степаня, відхекуючись. — Це ж на тім тижні Віта з Михайлом у помідорах зловили. Теж, либонь, поштурхали трохи…
— Тітко, не говоріть того, чого не знаєте! — Почувши, що її пом’янули, не втрималась, вискочила з-за високого тину найкращої в селі хати Віта-фермерка. — Ми не били, хоч варт було! То його, казали люди на базарі, били і в Хащовому били, і в Магдалинівці.
— То він уже по чужих селах, бідний, ходить?! — сплеснули руками одні.
— А що йому — розум завадить?! Йде собі полями! — зітхнули другі.
— Бо їсти хоче… Воно ж, бідне, понімає!.. — заступилася Поцілуйчиха…
— Ага! Пожалійте! Не понімає! Якби він зірвав дві, три і з’їв! А він у мішок пірить! А в мене там пару кущів тих помідор — ще сама не пробувала! Думаю, що це вони так довго достигають? Коли не прийду — зелені! Середина літа, а вони зелені! А то в мене помічники завелися!
— Але ви дивіться, — переводить мову на інше Стася Жабкова. — Він по городах не ходить! Лиш по полях!
— Ну, а я що кажу: не такий він дурний, як ви думаєте! Робити не хоче! А їсти хоче! Мені не жалко! Але я світа білого не бачу за роботою, обірвала всю середину, позвоношник звередила, я — з вищою освітою! А він, писати не вміє, а врожай збирає! Колгоспник!
— Я ж кажу: думає, що й досі колгосп…
— Ой, дивіться, везуть! Чи то ведуть! — гукнула Сонька Гукова, котрій зі свого перелазу було видно вулицю аж до поля.
— А ма-амочко… А це що таке, лю-ю-юдоньки, за процесія?! — скричала Степаня.
Усі оніміли: вулицею від поля наближалася, справді, якась процесія, щось таке, що й по-іншому не назвеш. Попереду на малій швидкості рухався чорний позашляховик сільського благодійника Степана Самойловича Яроцького. Того самого, що був головою райвиконкому, а тепер орендує усі села в районі і їхнє Корчувате, разом із ставком, полями і лісом, а за це обіцяє дорогу до села заасфальтувати і церкву збудувати.
Але за кермом не пан Степан, а синок їхні, а з вікон машини якісь парубки веселі визирають. А за машиною… гойдається, хилитається каланча якась… Хтось високий, з мішком на голові… А Господи! Так це ж Геник бідолашний! Гупотить важко здоровенними черевиками, шпортається, а руки обидві вперед виставлені — до машини мотузком прив’язані!
Порівнявшись з людьми, машина різко зупинилась, а бідний Геник з розгону наскочив на її крутий зад і сповз під високі колеса. З машини вискочили круті хлопці, здерли з Геника мішок і всі ахнули, побачивши його побитого, кров’ю заюшеного.
— Ето ваш? — спитав синок благодійника, дивлячись на людей з вікна здоровенного позашляховика так, як на людей не дивляться.
— Наш… — відказали недружним хором перелякані люди.
— Отвяжіте! — наказав синок благодійника, і веселі його дружки відв’язали Геника, руки його, довгі, худі, як гіллячки, безвільно впали поряд з нерухомим тілом.
— Он воровал дыни у меня на плантации, — сказав строго синок благодійника.
