Люди мовчали.
— Забєрітє! — наказав синок людям, і додав:
— І так будєт с каждим вором!
І позашляховик рвонув з місця і зник за поворотом в другому кінці вулиці.
Людям, дивлячись на Геника, хотілося кричати, але боялися. Лиш Олько Гук спитав нерішуче:
— Може в міліцію подзвонити, а то ще скажуть, що це ми вб…
— Краще покличмо голову сільради, хай вирішує, — похмуро порадив Жабка Петро. — А от і він!
З-за повороту на своїй «Ниві» вигнався голова сільради, весь мокрий, схарапуджений, мабуть, син орендаря і до нього заїжджав.
— Та ви що? — закричав, почувши про міліцію. — Геникові не поможеш! Тай сам винен. А Яроцький дорогу обіцяв і церкву!.. Так що беріть Геника і несіть у його хату. А ви, дядьку Петре, і ти, Васю, йдіть яму копати. Коло мами його. А ви Підлісний з Кобиляком збийте домовину, там я пару дощок найшов на старій пилорамі. І нікому ані пік! А завтра поховаємо, як має бути, по-людськи.
І поїхав.
Людям полегшало. Лідка винесла рядно, на яке чоловіки переклали бездиханне, легеньке, як висохла соняшничина, тіло Геника і його важенні бутси. Занесли до хату і положили на ліжку. А жінки стали журитися, в чому Геника поховати, де взяти такі довгі штани і сорочку з довгими рукавами, бо в самого Геника ото й стільки одежі було, що спортивні шаровари латані-перелатані, а тепер ще й подерті.
Вирішили принести, хто що має зі своїх чоловіків, аби тіло прикрити. І розійшлися, зітхаючи, що Господь, нарешті, змилостивився над бідним сиротою, забрав на небо, і тепер Геникові на Господніх полях буде краще, ніж на сільських, ніхто його не битиме, а навпаки, може, янголи між себе візьмуть…
На ранок, лиш сонце встало з-за лісу Яроцького, сусіди, попоравши худобу хутенько, хто з чим мав, позбігалися до Геникової хати, щоб спорядити останнього колгоспника в останню дорогу.
Зайшли в хату, а Геника на ліжку нема! Зазирнули під ліжко — нема. На піч — нема. Під піч — нема. Не було його ні в холодній хаті, що через сіни, ні в коморі, ні в хліві, ні в погребі. Лідка Гукова на горище по дверях полізла — нема! Обійшли подвір’я, город, в криницю Домчину зазирнули, вийшли за городи на поле — нема.
— А може ті вернулися та й забрали Геника, щоб сліди замести? А може ожив і втік із села? — стали гадати. — От якби так було! І ховати нікого не треба, і совість чиста, і церкву будемо мати, і дорогу до неї асфальтову!!! А може ще вернеться? Походить-походить полями, та й вернеться через день…
Але Геник не вернувся в село. Ні через день, ні через тиждень. Лиш через місяць, коли вже всі забули про Геника, натрапила на нього випадково та ж сама Степаня, яка бігла собі раненько (доки сторожа спить) насмикати моркви з плантацій Яроцького, та натомість невідомо чого завернула до могилки Геникової мами, подивитися, чи розпорядився голова засипати яму для Геника, щоб туди, не дай Боже, ніхто не впав. Але яма жовто зіяла в густих бур’янах, а над нею висіла й гула важка хмара з мух, ґедзів та ос. Степаня відважно розігнала лопухом жалку хмару, зазирнула в яму і обімліла: з ями на неї дивиться… Геник!..
Того ж дня тлінні останки нещасного Геника й присипали за наказом голови сільради дядько Петро, Василь та Підлісний з Кобиляком, прикривши тільки віком від домовини, і то на три чверті, бо ноги бідолашного Геника у величезних гуманітарних бутсах з невідомих причин не вміщалися під ним.
— Ну от і поховали останнього колгоспника, — сказав, акуратно підрівнявши лопатою Геникову могилку, найстарший з чоловіків — Петро. Інші, ввігнавши заступи в землю, — мовчки закурили. Єдина по похороні жінка — тітка Степаня заплакала, а знервований останніми подіями в селі голова несподівано для всіх пообіцяв відспівати Геника з мамою на першій же службі Божій у церкві, яку пообіцяв звести у їхньому селі благодійник їхній — Степан Самойлович Яроцький.
У відповідь на цю обіцянку з глибини полів вітер доніс щось схоже на тихе зітхання…
