Олесь Павлович Бердник
Падіння Люцифера
Перед людиною завжди стояла проблема історичної пам'яті. Хто нехтує нею, той, як слушно й грізно попереджує Чингіз Айтматов у романі “І довше віку триває день”, стає манкуртом, безпам'ятним біороботом, здатним лише виконувати чужі імперативи. Та не менше, а може, й більше, потрібна людям космоісторична пам'ять. Хто ми? Звідки? Куди? Що таке Земля, Сонце, Галактика, живі істоти на планеті? Хто такі Люди Мислячі, здатні стати геологічною і космічною силою, як твердив В. Вернадський? І куди має прикластися та сила?
Авторові цих рядків можуть заперечити, що прадіди не залишили нам космоісторичних спогадів та манускриптів, а тому й пам'ятати нічого: сучасна наука пише, мовляв, на білому аркуші людської свідомості, і власне космоісторія починається лише тепер, коли астрономія, астрофізика, космогонія та космологія озброєні найповнішою технологією дослідження світобудови.
Таке заперечення принаймні наївне. Пращури глибоко й болісно замислювалися над походженням і долею Всесвіту. І хоч їхні перекази, міфи, космогонічні конструкції видаються нам дитячими, примітивними, ненауковими, слід якнайсерйозніше прислухатися, придивитися до знаків духовної алгебри, викарбуваних на скрижалях віків. Вони недарма передавалися від покоління до покоління. Недарма нас хвилюють ці таємні символи, ніби якийсь ще не розв'язаний нами алгоритм грандіозної загадки. Хто уважно вивчав прадавні казки, перекази, міфи Еллади та Аріаварти-Індії, кодекси майя та містерії Єгипту, той відзначав трагічність і катастрофізм космоісторії. Всі релігійні, містичні, казкові джерела дружно твердять про космічну небезпеку і необхідність рятунку. Якого? Від кого? Якщо світобудова є творінням високого деміурга, то чому треба “рятуватись”? Та й чи можна врятуватися від того, хто тебе сотворив, ким би він не був — Космократором чи Природою?
Така одностайність насторожує і змушує прочитати древні ієрогліфи духу, застосовуючи до них ключ сучасного аналізу та синтезу. Не слід ігнорувати найфантастичнішу ідею попередників, якщо вона несе в собі бодай іскру серйозного досвіду й попередження. Космос демонструє безліч катастроф, і яка теорія ймовірності гарантує нам безпеку в ту чи іншу мить буття людства? Тому будьмо пильними і не пропустімо тривожного сигналу біди, запаленого прабатьками на обрії минулого.
Епоха наша дивовижна, архідинамічна. Нам лише здається, що все відбувається так, як було у віках. Насправді багатомірні зміни наростають у кожній бадилині, клітині, в наших тілах, душах, серцях, в сонцях, галактиках, атомах. Колись розчарованому життям Еклезіастові ввижалося, що “нема нічого нового під сонцем”, бо його розум і чуття були закуті у звуженій темниці убогої космогонії, у теологічному карцері інфернальної ойкумени. Та що казати про мислителів, припорошених пилом віків, коли навіть багато сучасників нинішньої космічної епохи забувають або й взагалі не думають про те, що ми пливемо на хисткому кораблику Планети вируючим потоком Зоряної Ріки, і в цій путі, в цих мандрах кожен поворот річища — диво, за кожною кручею несподіванки, де нас чигають і грози, і ніжні співи птахів, і блискавиці та катастрофи, і зустрічі з коханими чи ворогами, з метеликами й драконами, і розв'язання всіх вузлів та запитань, які ми ставимо перед власним духом, розумом і серцем.
Космоісторія Сонячної Сім'ї ще дуже й дуже таємна. Існує безліч припущень, гіпотез, але твердо встановленої точки зору на “родовід” нашої планетарної домівки нема.
Астробіологія, родоначальником якої був наш великий учений Олександр Чижевський, вивчає тісні зв'язки земної біосфери з динамікою Сонця й зоряного космосу. Жива тканина планети чутливо реагує на кожен, навіть найменший енергосплеск у далеких світах. Так звані періоди бурхливого або спокійного Сонця запускають або зупиняють маховик епідемій чи пандемій на Землі, впливають на здоров'я, врожаї, ціноутворення, психонастрої — тобто, практично на все. Нагромаджена інформація дає змогу зробити висновок, що життя й розум міріадами ниток пов'язані з Мегасвітом, з Безмірністю. Геліобіологія довела це неспростовно: ритми сонячної активності чітко фіксуються рослинним світом планети. Проте добутий експериментальний матеріал не лише розв'язував давні вузли, а й наплутував безліч інших. Наприклад, виникає запитання: чому максимум сонячної активності життєдайно впливає на флору і цілком негативно та руйнівно на людину? Якщо життя взагалі і мисляча істота зокрема виникли в результаті діяльності Сонця і основою генезису біосфери є промениста динаміка нашого світила, то чому окремі фази космічних ураганів пригнічують нас? Чи не втратило людство десь у минулому високу відповідність космічним процесам і тепер змушене ховатися в щілинах будівель, скафандрів, лікарень від вимогливого потоку материнського джерела?
І ще одне запитання: чому тепер на Землі відсутнє будь-яке життєтворення? Вчені, маючи напрочуд тонкі методи досліджень і аналізу, не відзначили ще жодного факту переходу “мертвого” в “живе”, неорганічних структур у якийсь, бодай найпримітивніший організм. У чому справа? Сонце втратило свою дітородну потенцію? Чи винне материнське лоно праматері Геї (Землі)?
Сторінки наукових та фантастичних книжок в усьому світі переповнені розмаїтими припущеннями про походження життя. Хто твердить, що вітальні спори занесені через безодні космічних просторів з інших світів, хто переконує, що біосферний пагінець прищеплено на планеті інтродукторами з високорозвинутих цивілізацій. Є й послідовники відомого англійського астрофізика Джінса, котрі переконані, що життя є “виродженням матерії”, її хворобою, котра вражає субстанцію в періоди певних несприятливих ситуацій.
Автор цих рядків прихильник тієї концепції, що твердить про стихійне, природне, закономірне зародження біосфери, як тільки для цього виникають сприятливі астроумови і є відповідний енергопотенціал, критична вітальна маса речовини. Ця критична маса не може бути меншою, ніж, скажімо, планета певної величини. Скоріше всього, Земля була мінімальним “інкубатором”, в якому “зоряний птах” міг “висидіти” своє пташеня, здатне оволодіти динамікою буття і породити Розум. На таких планетах, як Марс чи Меркурій, реакція життєтворення, може, й спалахувала, але згасала, не маючи достатньої маси “вітального палива”.
Добре пише про цей хвилюючий момент французький учений-еволюціоніст П. Тейяр де Шарден у книзі “Феномен людини” (М.: Наука, 1987): “Ледве народившись, життя вже кишить”. Саме — кишить! А це означає, що життя невіддільне від матерії, є її модусом, її закономірним виявом на певному щаблі розвитку. В. Вернадський вважав, що відоме нам земне життя — лише якась грань, відображення, іскра вселенського життя, котре має безмірну розмаїтість і чиї екзотичні форми можуть розвиватися й буяти навіть в атмосферах великих планет типу Юпітера, Сатурна, на поверхнях теплих інфразірок, у глибинах водяних планет, навіть у хромосфері чи фотосфері Сонця, зірок. Ясна річ, що говорити про контакт з такими проявами косможиття поки що не доводиться.
Проте повернімося до головного питання, що його ми зачепили: як почав працювати земний “інкубатор”, якщо він не функціонує тепер? Чому лоно планети перестало плодоносити? Припущення деяких учених, що життєтворення відбувається, але вже існуюче життя миттєво знищує “новонароджених”, щоб зберегти свою суверенність першожителів, неспроможне. Експерименти по розшуку таких процесів ставилися настільки чисто й коректно, що всякий сумнів відпадає: лоно Землі в цю епоху не народжує дітей.
Мабуть, про це знали і прадавні мудреці, що залишили нам грандіозний міф про оскоплення Урана підступним сином Кроном. Нагадаймо, про що мовиться у цьому символічному сказанні Еллади.
Праматір Гея та її коханець Уран (Зоряний Космос), палко люблячи одне одного, породжували безліч творінь та істот, поміж них — прекрасних, вільних титанів, що уособлювали собою стихійні сили природи: могутній Океан, променистий Геліос, мудра Метіда, юний Крон — символ часового потоку буття. Титанічні покоління були вічномолоді й невмирущі, коли приходила пора покинути життєве поле, вони радісно засинали, прилучаючись до вічноплідного лона Геї. Та наймолодший Крон повстав супроти батька Урана: використавши дарунок матері — золотий серп, він позбавив батька дітородного органа, а потім узурпував владу над світом. Разом з Реєю Крон породив Посейдона, Геру, Аїда та інших дітей, але, боячись, щоб вони не вчинили з ним те, що він сам заподіяв Урану, проковтнув їх. Лише наймолодшого Зевса пощастило Реї врятувати, підсунувши зажерливому володареві замість немовляти камінь, загорнутий у пелюшки. Дорісши до повноліття, Зевс повстав супроти Крона і змусив його повернути до буття проковтнутих братів та сестер.
Міф читається досить прозоро: ім'я Крон означає Час, у потоці якого гинуть, пожираються всі живі
