– Тоді я піду сама, – мовила Рая.
Знав уже як з нею говорити.
– Ясно, що сама. Я тебе у скверику почекаю.
Подумала, трохи помнулась, але задовольнилася.
– Я там у магазині перевдягнусь, можна?
– Можна, – сказав Вася Равлик і відчув, що він збіса хитрий, що нею керувати можна, тільки правильно треба смикати за ниточки.
Сидів у скверику, курив дорогу сигарету і зовсім навіть не думав, що вона з тими грішми зникне, – уже трохи її знав. Думав інше: про те, що на люди виходити з Раєю теж не так просто, бо вона перед світом аж зовсім незахищена. Дивно було, що прожила стільки років (а скільки років вона прожила? – запитав себе Вася Равлик), а нічого не знає і не вміє. А може, вона випала, блаженно міркував Вася Равлик, із неопізнаного літаючого об’єкта й ніякої мамки на Мальованці в неї нема? Правда, ряба Надька, цей всюдисущий інформатор, також сказала, що її матір живе на Мальованці, однак це ще треба перевірити, – фантастично подумав Вася Равлик, адже він любив читати науково-вигадницьку літературу. Те, що Рая була не від світу, сумнівів у нього не викликало, але коли так, спитав сам себе, то від якого вона світу? Як пояснити, що вибрала між джинсами й чортовим колесом таки колесо – яка б жінка так учинила? Так учинила б наївна, нерозвинена дитина, а не доросла дівчина. І чому вона так розпитувала про чортів? Може, вона й справді чортиця? – фольклорно-фантастично подумав, припалюючи від другої третю сигарету, Вася Равлик. Але він до ладу й не знав, що таке чортиця, а розпитатися не було в кого. Розпитатися можна було б хіба в рябої Надьки, котра, напевно, такі речі знає, бо сама разом з Магаданшею не менша чортиця, але це викликало б у неї нездоровий інтерес: чого це Вася про таке питається? Ні, цих чортиць чіпати не треба – може, вони мстиві? – знову фольклорно-фантастично подумав Вася Равлик. Такі дурні науково-фантастичні й фольклорно-фантастичні думки крутились у Васиній голові, аж він не помітив, що біля нього стоять чиїсь ноги і ноги ті так тісно обтягнуті тканиною, що кожна складочка тіла проступає через неї. Вася звів очі й побачив сліпучо-білу блузку, крізь яку проглядали настовбурчені пипки перс, вище від тієї блузки усміхалося наваксоване Раїне личко. Під пахвою вона тримала пакунка, а на шиї щось поблискувало.
– В мене лишилися гроші, – винувато продзвенів Раїн голосок. – І я купила намисто. Можна?
– Ну що ж, гарне намисто, – сказав Вася.
Тоді густо наквецяні губи ще більше розсунулись, а не менш намазане личико радісно засвітилося. Правда, це тривало мент, Рая сіла біля нього, і йому здалося, що ті джинси тріснуть, так натяглися від увігнаного в них тіла. “Е, – приречено подумав Вася Равлик. – Так вона, здається, голіша, ніж у платті”.
– Куриш, а мені не даєш – примхливо сказала Рая.
Дав їй сигаретку і засвітив сірника. Вона спрагло затяглася.
– Підем на каруселю і гойдалку? – сказала
– А може, додому? – несміливо запропонував він.
– Але ти ж сказав, що коли куплю джинси й кофточку...
– Гаразд, – сказав він, випльовуючи гіркого недопалка і твердо знаючи, що ніяка сила вже не виведе його з нею на гулі. – Ходімо на гойдалку й каруселю. В тебе не закрутиться голова?
– Нє, – мовила Рая. – В мене голова ніколи не крутиться.
В неї й справді не закрутилася голова, літала на гойдалці ніби пташка, і знову її обличчя засвітилося, стало аж натхненне, навіть ота косметична маска її не потворила. І Вася Равлик зрадів од того, що йому вдалося хоч так розтопити її непроникний холод та байдркість, а ще він подумав, що Рая таки дитина, яка виросла тілом, а не розумом, отож до неї треба ставитись, як до дитини. Отак він думав, шалено мотаючись на гойдалці й відчуваючи, що йому голова паморочиться, а ще його здорово-таки понуджує. Але героїчно тримався, бо відав: з’являтися слабким в її очах не можна. Чому не можна, не знав, але так наказував йому чоловічий гонор, а ще теж неабищо. І Вася Равлик героїчно матилявся між небом і землею, а Рая навпроти сміялася, щось вигукувала, щось до нього покрикувала.
Нарешті днище гойдалки тернулося об тормоза, і Вася Равлик полегшено зітхнув, бо ще трохи, і він не витримав би, а таки випав би з цього повітряного човника. Рая ж була невгамовна. Вона відразу ж потягла його до каруселі, але він сказав, що хоче перекурити, бо й справді йому конче треба було хоч трохи відсидітися й віддихатись. Тоді Рая хитренько на нього позирнула й спитала:
– А можна, я покатаюся, а тоді ще разом?..
Це, здається, була перша розумна чи розважна фраза, яку витворили її вуста, і Вася великодушно кивнув, дозволяючи. В губах у нього квітла цигарка, очі його зімружилися, бо дивився він услід тій істоті, туго затягнутій у джинси, і сам дивувався, що має щось із нею. Вона ж ішла визивно, навіть трохи вульгарно, покручуючи задком, і Вася Равлик відчув щось середнє між гордістю і бридливістю: “То оце я з нею живу?” Але вона вже забула про Васю Равлика, вже крутилася довкруж стовпа в підвішеному на ланцюжках сидінні; її нечісане волосся тріпотіло, очі солодко мружились, а вуста розтяглися. Вася випускав сині колечка диму і крізь ті колечка та й пасми ловив її лице, коли напливало на нього. Раптом Вася стрепенувся: на тій-таки каруселі, побіч Раї, хоч і на іншому сидінні, крутився той-таки патлань, якого він недавно від Раї прогнав. Той щось гукав дівчині, а вона повернула в його бік голову і приязно всміхалася, ніби й не знала, що він, Вася Равлик, за нею стежить. Патлань простяг руку, схопився за Раїне сидіння і щосили пожбурив ним від себе, Рая радісно верескнула. Вася Равлик зірвався на ноги: одне те, що перед очима його розігрувалося щось цілком обурливе, а друге, в його присутності Рая ніколи так радісно не верещала. Вася замахав руками, подаючи зрозумілі знаки, що поб’є її, тобто затрусив перед собою безсилим кулаком, але Рая, очевидно, була короткозора, а може, й справді забула про того, хто її сюди привів, бо не зважила на його жести ані на мак. Тоді Вася сердито плюснувся на лавку й почав витягувати із сигарети дим аж так, що та зашкварчала, аж попік собі пальці, бо цигарка докурилась; і єдине, що йому залишалося, дочекатися кінця запуску, а доти люто стежити за повітряними іграми своєї коханки. А може, встати, подумав він, повернутися й піти геть? Хай воно все пропадає, оті гроші на джинси і за плаття (до речі, он воно лежить біля нього, загорнуте в папір і перев’язане шворкою), оця чортиця з її нескінченними фокусами, оце чудне їхнє, майже нереальне співжиття! Хай отой патлань забирає її й веде під три чорти – він же, Вася Равлик, зачиниться в хаті й пізнає солодку розкіш самоти. Вася знову зірвався на ноги, рішучий і немилосердний, але саме в цей момент каруселя зупинилась і до нього підбігла повна непідробної радості Рая, а той патлань десь зник, розчинивсь у юрбі, а може, його й не було? Але Вася був надто сердитий і надто роздразнений, щоб вірити в таку чортівню.
– Як ти себе вела? – гостро спитав.
– Як? – вигнула брови Рая.
– Якийсь там паскуда до тебе приставав.
– Та де? – ще більше здивувалася Рая. – Там же по одному сидять.
– Хапав тебе й кидав. Це той самий. Ти що, його знаєш?
– Нє! – мовила Рая.
– Ходімо додому, – рішуче взяв її за руку.
– Але ми ж мали покататися ще раз. Тоді ти мене хапатимеш і кидатимеш.
І це було сказано таким наївним, безпосереднім і щирим тоном, ніби вона, Рая, поняття не має, що воно таке – чоловіки і що ці чоловіки з такими невинними, безрозсудними і щирими роблять. В одному мала рацію: Васі Равлику не треба було пускати її на каруселю саму, хоч би як у нього закручувалася й паморочилася голова. З її ж логіки випливало: він її відпустив, отож вона й прийняла залицяльника іншого, а тепер хай того залицяльника відіб’є, покатавшись на каруселі вже з нею. І Вася Равлик здався. Схопив її за руку й побіг до двох вільних сидінь – каруселя саме заповнювалася. Рая задоволено всілася, защіпнула кріпильного ланцюжка і раптом підморгнула Васі Равлику, який сидів на своєму сидінні набурмосившись:
– Крутанемося?
– А тоді додому! – наказово прорік він.
Не відповіла, тільки зітхнула, адже викаталася на всьому, на чому покататися він обіцяв. Зирнула хіба що любовно на свої джинси й ніжно погладила їх рукою.
8
І знову життя ввійшло в свою колію, і знову вона спала, а йому доводилося будити її до сніданку, обіду
