долішніх шибках тепер єдиного вікна з’явилися дві чортячі фізії. Він покліпав очима, ні, то були оті діти з дегенеративними обличчями, вони за ним підглядали. Тоді він встав, кинувся до дверей, ледь не перечепившись об стільця, а коли відкинув ті двері, які зі співом розхилилися, звісно, біля вікна не було ані духу. Тоді він подивився, помилувався на краєвиди, які розгорталися звідсіля чудові, на річку, ще залиту сонцем, і горби; тоді повернувся в кімнату, затулив вікно фіранкою, а що не мав більше сили рухатися (бо його тіло скувала гаряча й терпка втома), ліг на Юльчине ліжко, витяг цигарку, не запаливши її, встромив до рота, і йому здалося, що з повік йому злетіло дві ластівки та й помчали в блакитне небо, а він сам відчув себе бульдогом, прив’язаним до буди на золотому ланцюзі, й загарчав, загавкав на всіх отих восьмеро чи дев’ятеро, бо і Людка була з ними, жінок, а вони оточили його колом, усі, звісна річ, голі, одна схожа на вівцю, друга на козу, третя на свиню і так далі, й заспівали йому солодкої колискової надто тонкими, високими голосами: нявчали, бекали, мекали, скавуліли, хрюкали, пищали, а їхні діти гасали поміж них, як чортенята, з реготами та вискотами: грались у квача. Одна тільки Людка поміж них не мала звірячої подоби, а підійшла, погладила його по голові, тоді поклала ту голову собі в пахвину (бо не була одна вона гола), і він відчув, що та пахвина палає, розпечена, мов присок.
– Залишіть мене з ним! – крикнула Людка усім тим жінкам, – я хочу його, сердешного, пожаліти. Бо він дурний і недоглянутий.
І від тієї несподіваної Людчиної ласки Шурка заплакав у того подола, і сльози його шипіли, падаючи, як на плиту, й випаровувалися, бо якось ніхто його, блудящого, у цьому світі й не жалів, а всі тільки на нього кричали, сварилися, всі дорікали, або ж, у ліпшому випадку, хотіли окрутити.
Жінки зі звіриними подобами перестали співати колискової, очевидно, вражені Людчиним учинком, але розходитися й не подумали, стояли довкруг них і дивилися на всі очі, а їхні діти порозбігалися вже по двору, зеленому, зарослому шпоришем із величезними парашутистими кульбаб’ячими головами, й бігали в квача уже там, дзвінко погукуючи. Тоді він відчув, що його голова у Людчиній пахвині зараз спечеться чи звариться, коли він її довше там триматиме, отож вирвався із Людчиних обіймів і сів, віддуваючись. Отоді-то й побачив він, що Безназванним завулком іде місяцева донька, зовсім мала, тільки на п’ядь вища куцої Наталки, із низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано великими й пишними, аж випирали вони з блузки, персами і геометрично круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закандзюбина, стримів пилочкою ніс, сірі вуста майже не виділялися на лиці, а очка були круглі, здивовані, сірі, з кущиками брів, а голова – з ріденьким, також сірої барви волоссячком, стягнутим ззаду гумкою. І йому здалося, що той Безназванний завулок – ніби голий яр, без кущів, дерев і трави, і по тому голому яру тягнеться тоненька глиняна стежина, а місяцева донька помаленьку ступає по ній карачкуватими ніжками, втомлена, налита отрутою, якої набралася на шкідливому заводі, з байдужим померклим лицем і з випитими, також налитими отрутою, сірими очима.
– Я змиваюся! – сказала Людка, і двері, які він сьогодні вставив, заспівали. Шурка розплющив праве око і виплюнув пожовану, незапалену сигарету – в кімнату й справді входила Юлька.
– Вставив тобі двері, – сказав, ледве ворочаючи язиком, Шурка Кукса. – Як там з розщотом?
– А замка? – різко спитала Юлька. – Чи я буду жити без замка?
Він здивовано сів на ліжкові й дихнув на Юльку такою хвилею перегару, що та аж відскочила від нього.
– Ти що, п’яний? – заверещала вона, ніби пилорама різала, в цьому була схожа на Магаданшу.
– Але ж, Юль, – пробурмотів він. – Про замок у нас договору не було. І про те, щоб я не був п’яний, теж.
– Забирайся! – верескнула Юлька. – Вставиш мені замка і не будеш п’яний, то прийдеш.
– Але ж замка тра купить, – сказав він. – А в мене нічо, – він вивернув свої і справді порожні кишені.
– Ну, харашо! – пом’якшала Юлька. – Замка я куплю. І щоб не був мені п’яний. Терпіть не можу п’яних, пойняв?
– Та пойняв, – сказав він, зводячись із постелі, і раптом кинувся до неї, схопив її лапищами й почав мнуть і там і сям, і вище і нижче. Юлька заверещала, викрутилася, дряпнула, як кішка, його фізію й почала гамселити його кулачками із тим-таки диким вереском. І коли він, хихикаючи, виваливсь у вставлені так гарно ним двері, то побачив унизу у дворику дев’ятеро виладнуваних одна біля одної жінок, вісім із Ластів’ячого Гнізда, а одну сторонню, певна річ, Людку. Всі вони безмовно дивилася вгору, де репетувала Юлька, а їхні подобенства спинилися так само з розверстими очима й ротами, від чого їхні обличчя здавалися дегенеративні. Шурка либився на весь рот і вихилясом сходив із горбка.
– А щоб мені не лапався, пойняв? – верещала вгорі Юлька. – Я тебе работать найняла, а не лапаться.
Тоді кілька з тих жінок унизу заіржали, але решта лишалися з незворушними фізіономіями, а маленький бульдожик, крапля в краплю схожий на свою господиню, зірвався на ноги, загарчав і загавкав несподівано грубим гавкотом, аж з ремінця рвався, але його тримала залізна рука господині – Шурка ж ішов і либився.
– Забув замка їй уставить, – сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму, бо дорогою встиг і закурити. – Доведеться завтра прийти. І вставлю, хе-хе! На губу привішу! На! – він зробив непристойний жест, але ніхто на його ніби й жарт не засміявся, всі лишалися безмовні й непорушні, ніби це стояв гурт манекенів. Сам тільки бульдожець вдруге рвонувся на повідку і ярісно загавкотів.
– Не терпить мій Рекс п’яних, – сказала тоненьким голоском власниця бульдожка. – Він і мого Мішу кусає, коли той п’яний припреться. Він у мене розумничок. Цяця! Цьом!
4
Шурка Кукса прийшов до Юльки наступного дня, коли вже та повернулася з роботи. Був він тверезюсінький, навіть одеколоном пах, волосся було змочене й охайно зачісане, хоч одежа як була нечупарна, такою й залишилась.
– О! – сказала Юлька, пильно його оглянувши. – Тепер ти на людину схожий, а не на свиню.
Він теж уважно обдивився Юльку, прикидаючи, а на кого схожа вона, адже всі пожильці Ластів’ячого Гнізда на когось із тварин таки подобали. Мацнув по-свійському її за груди, на що вона аж ніяк не зреагувала, а тоді поважно сказав:
– Це щоб ти не думала, шо я не порядошний. Купила замка?
Замка вона купила, і він цілі дві години возився, врізуючи його в двері; пожильці Ластів’ячого Гнізда до нього вже звикли і перестали ловити супроти нього витрішки, хоча, пробігаючи, одна чи друга, чи хтось із дітей завертали в його бік голови й дивилися. З’являлися після роботи й чоловіки цього дому: Мишко, чи Міша, чоловік власниці бульдожка, навіть піднявся на пагорба, потис Шурці руку й почав стежити за його роботою, вряди-годи даючи цінні вказівки; вони мирно при цьому теревенили, в той час як Юлька варила (поки що в кухоньці колишньої господині її кімнати) картоплю і смажила котлети, притому не на одного, а на двох.
– Це ти його й на харчі узяла? – спитала колишня хазяйка.
– А шо ж, – спокійно відказала Юлька. – Раз я його найняла, то й погодувати чоловіка тра.
– То, може, ти для нього щось і гарячішого купиш?
– Обійдеться, – категорично сказала Юлька. – Терпіти не можу п’яних.
– Да, – сказала хазяйка. – Я тоже!
Їхня розмова на цьому й вичерпалася. Хоч ні, жінка-коза зробила виразну паузу, а тоді поцікавилася промекавши:
– І скільки він у тебе за ті двері здер?
– Всі гроші, цьоць, – сказала Юлька.
– Це чо’ я питаю, – скромненько проказала колишня господиня Юльчиної кімнати, – в мене в самої двері сама знаєш які. То коли він так уміє їх діставать, і коли він отакий майстер, і коли недорого візьме, то хай би й мені вставив.
– Це вже з ним самі говоріть, – байдуже сказала Юлька й попробувала картоплю ножем. – З мене він узяв двісті каребе.
– Аж двісті? – жахнулася колишня хазяйка.
