дати?
– Коли підійде черга, – мовив Стах. – Під кінець цього року чи на початку наступного.
– Як доживемо, – на обличчі маленького чоловіка заграла сумна, але напрочуд гарна усмішка. – Але не журись, коли не доживу, гроші все одно матимеш.
– Кинь ці дурні жарти! – сказав Стах, відвівши очі. – Ти ще мене переживеш...
Після того пропам’ятного випадку, коли Вася Равлик оганьбив Віталія Коржа, той рішуче настояв, щоб Марина покинула материн дім, коли хоче з ним жити далі. Вони найняли у Смердихи ту ж таки кімнатку, де жила у свій час Марія Демиденко, поки не стала Смердихою-молодшою, потім жив Стах з родиною. Кімнатка була погана, низька, вогка, хліб у ній вицвітав на другий день, але Віталій Корж не брав того собі до серця, особливо як купив у Йонти човна. Просиджував увесь цільний час на річці, випивав із рибалками, часом там варив і юшку, і після такого життя кімната здавалася йому цілком сухою. Марина народила йому першу дитину ще до випадку з Васою Равликом, а після того весь час ходила з животом завдяки невсипущим старанням Віталія Коржа, який свою нестриманість оправдовував так:
– Коли будемо багатодітні, то, може, нам квартиру дадуть! – а друге, що він казав, було таке: – Ти ж хочеш, щоб я тільки з тобою жив!
Отож Марина вже народила четверо дітей, ясна річ, що ніхто квартири їм не давав, діти бігали за мамою як курчата за квочкою, а котре не могло бігати, возилось у колясочці. Марина роздалася аж так, що Віталій Корж почав позирати на неї не без остороги і вряди-годи пропонував їй якось схуднути.
– Яке там худати, – резонно казала Марина, – коли тут ніколи в небо глянути.
Тоді Віталій Корж зітхав і знову зникав на річці, рибу тепер він приносив додому і, хоч вона смерділа мазутом, вони її поїдали, бо треба було настачити на таку велику родину. Марина вже не працювала, отже, зарплатня у них була одна. Не дивно, що й амурних пригод більше в Коржа не було.
Валентина ж Карташевська зятя судила при тому аж так, що Степан Карташевський хихикав, крутив головою й незмінно казав:
– А мій зять був би луччий!
– Був би луччий, коли б не пив! – відрізувала Валентина (Валентин на вулиці було дві: Йонтина жінка і вона, а після втечі з вулиці Йонти стала тут єдиною Валентиною).
Андрій Карташевський оженився на дівчині з заводу, де сам працював, тихій і смирній, мав од неї двоє дівчаток і таки справді попивав. У них завелося зі Степаном Карташевським заходити на цвинтар, сідати біля могили Адама Солов’я, де вони й розчавлювали пляшечку. Степан Карташевський незмінно шкодував, що Андрій не його зять, але той ставився до того спокійніше:
– Значить, не судьба, дядьку, – казав, попахкуючи цигаркою. – Та воно якось і дивно було б: Карташевський женився б на Карташевській. Хе-хе! Це воно, дядьку, як на родичці якійсь... Нє, так у жизні не бува...
– Еге! – шкрябав тім’я Степан Карташевський. – А все одно мені жаль!..
Магаданша так і не змогла примиритися з ладом, який панував на вулиці й вирішила повернутись у Магадан. До речі, її чоловік, хоч і хворів важко свого часу, таки не помер, але, як виявили здивовані кумасі, жив із Магаданшею нерозписаний, більше того, їхати у Магадан категорично відмовився. Тоді Магаданша продала хату, яка була куплена свого часу на спільні гроші, але на її ім’я, і залишила свого незаконного чоловіка без даху над головою, бо нові господарі й не думали тримати квартирантів, вони самі ледь уміщались у цій мініквартирі з мікрокухнею. Отож чоловікові Магаданші, тобто Магадану, довелося згадати, що в нього колись були діти і перша жінка, тобто майже повторилася ситуація, яка була у Сашка Войцехівського з його батьком із тією різницею, що у Магадана дітей з Магаданшею не було. Він виїхав молити в дітей прощення, а Магаданша великодушно рознесла пащекухам насіння квіток, які вона садила біля своєї хати; не зайве буде сказати, що наступного року жодна квітка з того насіння не зійшла. Магаданша ще раз обійшла пащекух, розцілувалась із коленою й розплакалася:
– Мушу їхать, – сказала. – У Магадані другії люди. Там і барак у мене був луччий. Нє, може, я роблю об шибку, але душа моя рветься в Магадан...
Отже, її душу рвонуло в Магадан, і вона з вулиці зникла, але, як донесла вулична розвідка, чомусь у Магадан не потрапила, а опинилась у Тольятті, хоч де той Тольятті чи й Магадан, жодна з пащекух не уявляла. А взнали про це на вулиці просто: до Тоськи приїхала сестра Вальпургія, яка жила в Тольятті і чоловік якої працював на тому заводі, куди влаштувалася перелітна пташка, тобто Магаданша. Вальпургія сказала, що Магаданша якось її в тому Тольятті вислідила і тепер не дає спокою: плачеться, як було добре в Житомирі, які там славні люди і як вона мріє туди повернутись...
Шурка Кукса оженився на своїй клишавій Мусі, розтовстів, а на дівчат дивився ніби ситий кіт – вони вже його не хвилювали, а ледь-ледь збуджували, як ледь-ледь збуджує ситого кота миша, котра пробігає в нього перед носом. Муся увихалася по хазяйству, бігала на роботу й тягала у вільний час за собою двох замурзаних пуцьверіньчат, копалась у городі, де виціджувала плантацію квітів, які продавала біля гастроному “Темп” її окоренкувата, вузькоока мати, котру Муся забрала до себе, щоб гляділа дітей, оскільки батьки Шурчині того робити не бажали...
І нарешті кілька слів про Васю Равлика. Свєта, як ми вже казали, виявилася товкущою й невгамовною господинькою, як Васі Равликові й мріялось, але вона не вдягалася так гарно, як ті дівчата, що Васі подобались, і не була така гарна як та, котра свого часу вийшла була з воріт водолікарні й Васю зачарувала. Вася тепер нічого по дому не робив, хіба відро води принесе, добре їв і розтовстів майже так само, як Шурка Кукса. Свєта часто виказувала йому за його лінощі, але він на те не реагував. І тільки коли-не-коли на Васю Равлика ніби щось нападало. Він смутився, тікав із дому, пив з рибалками, найчастіше з Віталієм Коржем, самогонку і засинав там-таки, на острові – Свєта тоді ходила його забирати. Спершу вона пробувала гніватися, “гризла” його, як казав Вася Равлик, але виходило тільки на гірше, бо тоді Вася Равлик ставав ще смутніший, виходив на город, виривав там усі квіти і їхав на цвинтар “Дружба народів”, де ретельно обполював Раїну могилу та обкладав її всю квітами. На це йшло чимало часу, бо трава на Раїній могилі напрочуд щедро заростала, але він не заспокоювався, доки стриміла там хоч бадилина, по тому довго сидів, про щось думаючи чи згадуючи, – він і досі вважав, що таки винуватий у Раїній смерті, тож і карався муками сумління. Але це траплялося нечасто, а тільки тоді, коли Свєта надто йому допікала, отож вона, бувши мудрою жінкою і вивідавши, яку реакцію її допікання приносить, змінила тактику, і коли на Васю Равлика “находило”, ставала з ним м’яка й лагідна, хоч це й нелегко їй давалось. Отоді Вася й перестав рвати у себе на городі квіти й упорядковувати Раїну могилку – він Раю поступово забував. Свєта ж знайшла в собі силу підтримувати свою тактику аж два роки, але більше не могла. Потому знову почала на Васю Равлика кричати і “гризти” його, він од неї тікав, але не далі як на острів. Тільки раз занесло його на Раїну могилу, коли ховали Сашка Войцехівського, була вона ущерть заросла травою, бо, крім Васі Равлика, про неї ніхто не дбав. Він смикнув жмут трави, але махнув рукою й повернувся туди, де стояла траурна процесія....
Іще одну подію на вулиці не можна оминути. Нова ватага хлопчаків-підлітків, яка зібралася замість тієї розгромленої, що вбила Шіллера та його коня, закидала камінням чорногуза, котрий жив тут багато років, і у свій час дружив із воронами. Чорногуз був поранений, але злетів, зробив над річкою кілька великих кіл і, гублячи краплі крові з розбитих грудей, подався геть із околиці – сюди більше не прилітав. Зате побільшало тут ворон. Чорні, великі, вгодовані, вони літали над річкою, над смітником, яким було відгороджено від річки вулицю, і цілий день крякали. Це вивело із себе агронома Козака, який був у той день знервований, бо змушений знову відправити Нору в божевільню. Він начинив шматки хліба отрутою і розкидав по смітнику. Ворони накинулися на той хліб, потому злетіли на дуба Карташевських, а через якийсь час, крякаючи, почали падати звідти, як груші, з гухкотом розбиваючись об землю. Після того зникли з околиці й ворони. Смітника так і не прибрали, зате явилися сюди енергійні жінки із зеленого господарства міста і обсадили смітника вербами. Ці верби ще мають вирости, але поки що біля них зупиняються вуличні пси і оббризкують їх, піднявши задню лапу. Це невідь-чому веселить Йонту, який приходить сюди щодня, і він скалить розхитані, вражені пародонтозом зуби. Це свідчить про те, що він од нещастя, яке гак немилосердно вдарило по ньому, помаленьку одужує.
1989 р.
