засипає глибше й глибше; по шию загруз він у той пісок, а довкола широкий світ, хати зирять вікнами й раду радять, сплетені в небі вузлом димів. Ішло по-недільному вдягнених двоє дівчат, переступали калюжі стрункими, в капроні, ногами, і він задивився на ті ноги, забувши навіть про другого сніданка.
– Ач, на дівчат задивився! – почув знайомий голос і здригнувся. Тоська стояла з відром біля правої ноги, була кругла, як клубок: обличчя, очі, вуха, великі груди й живіт, клуби, стегна – все напрочуд кругле; важкі ноги в обрубках з-під гумових чобіт (він одягав ті обрубки на річку) топтались у рідкій багнючці. Льонька роздивлявся її трохи здивовано й спантеличено, очі мав покірливі, як у теляти, і це примусило Тоську щільніше стиснути вуста і стати до нього ще немилосерднішою.
– Підеш у місто! – наказала вона. – На базарі купиш курям пшениці, заплатиш за електрику і в магазин зайдеш. Купиш хліба, масла, може, буде риба копчона і ще там шо – подивишся... Чув, що оно на вулиці говорять?
– Що ж там говорять? – байдуже спитав.
– А ти не знаєш що? – єхидно відгукнулася Тоська. – Про тебе і твою клячу Броньку.
– А що вони можуть про нас говорити? – зчудовано спитав Льонька
– А те, що й ти мені казав.
– Я тобі щось казав? – викруглив очі Льонька
– Оце вже й забув? А вчора, коли ми те... Забув чи придурюєшся?
– Нічого я тобі не казав, – твердю повів Льонька
– А це вже не бреши! Казав! Казав, що ти з нею терся!
– Тьху на твою голову! – сплюнув Льонька і двигнув убік, щоб від Тоськи втекти.
– Нє, ти мене послухай, – пішла за ним Тоська – Люди дарма плескати язиками не будуть.
– Чи ти здуріла, чи в тебе з голови остання клепка вискочила? – спинився Льонька. – Не мав я з нею нічого.
– А вчора сказав: терся! Я питала, а ти сказав. Так уже й забув?
– Не полшю, щоб таке дурне казав, – буркнув він. – Може, я спать хотів, а ти приставала.
Тоська причіпливо обдивилася чоловіка. Ні, він, здається, й справді нічого з Бронькою не мав, а коли й лапнув її принагідно, то це така поведенція чоловіча. Вона часто заморгала очками, але в ній почала здійматися якась хвиля, щось їй самій до кінця незрозуміле: може, вона трохи й застоялася, може, їй трохи й приостогид оцей вайло, оце байдуже й покірливе створіння – останнім часом він її більше дратувати почав. Чи не тому вона звела на нього строгі очі.
– Ти мені, Льонька, диви! Хоч раз побачу, як трешся коло тієї клячі, шльорки тієї, голову провалю!
Він хмикнув, зирнув поверх її голови, тоді повільно дістав із кишені сигарети “Памир”, виловив одну, неквапно запалив і випустив хмарку диму.
– То йти мені в той город, чи не тра? – спитав байдужно.
– Аякже! – мовила Тоська. – Чи знов скажеш: не чув!
Повернулась і попливла, перевалюючись, як качка, у чудних отих обрубках із гумових чобіт, помигуючи литками, обтягнутими, аж розлазилися, простими в гумку панчохами.
Пішов слідцем, бо в голову йому закладено було аж стільки доручень; подумав про карбованця, прихованого від получки, – вип’є десь там у місті пива. Тоська посковзнулася на багнюці й проїхала, ніби хлопчак на ковзанці, роздершись однією ногою вперед, а другою назад. Зирнула на нього, чи не сміється, але він не сміявся, тільки очі відвів. Пристукнула обрубками коло порогу, знову повернулася до чоловіка. Льонька спинився зачудований: такого добродушного обличчя він у неї давно не бачив.
– Дам тобі рубля, – сказала вона. – Можеш випити пива І щоб мені на ту клячу ані дививсь!
Він закліпав безпорадно повіками і мозок його прошила радісна думка: а може, десь і на вино дешеве наскочить. Від цього йому стало зовсім весело, і він аж головою крутнув, водночас і на жінку хитро дивлячись: чи не розгадала вона часом його думок?..
Дивилась, як він відходить: у сірому пальті, чорній старій кепці й негладжених штанях. Повільно переступає ногами, дивиться під ноги, вайлуватий і неповороткий. На споді Тосьчиної душі знову ворухнулося роздратування, але вона пригасила його – на обличчя виповзла напівсаркастична усмішка. Тьхукнула в болото білою, згуслою, як це завжди після балачки буває, слиною й подалася до хати. Тут скинула важкого й довгого халата і напнула плаття – було трохи затісне, але таки вбила себе в нього. Підійшла до дзеркала і подивилася суворо в широке, трохи розплиле, але ще молоде власне лице. Була задоволена з оглядин, тож і всміхнулася зверхньо. “В тої клячі, – подумала, – не груди, а дві бовтанки смердючі!”
8
Броня підходила до своєї вулиці негнучкою ходою, добрий її настрій давно пропав. А ще більше він пропав, коли зустрілася вона з Людкою, такою ж старою дівою, як і вона, але куди більш єхидною і язикатою. Людка зирнула на неї з усмішечкою, а вони вважалися ніби й подругами, зупинилася й почала розглядати Броню.
– Чого це отой Бомбовоз розкудакталася на цілу вулицю? – спитала.
– Який Бомбовоз? – здивувалася Броня.
– Ну, Тоська ота пришелепувата. Справді мала щось з її Льонькою?
Броня почервоніла раптом до вух і безсило закліпала очима.
– Та хто тобі таку дурницю сказав! – вигукнула вона.
– Ну, мені й ти могла б сказати, – мовила Людка, підморгуючи. – Тут той Бомбовоз так розпиналася, так тебе лаяла: і така ти, і сяка, і що чоловіка в неї відбиваєш!..
– Та їй-бо, Люд! – занепокоєно сказала Броня. – Я й не думала...
– Кажи, кажи, – знову підморгнула Людка. – А чого така червона стала, як мак?
Броня ще більш почервоніла.
– Та ж нічого в мене з ним нема й не було! – сказала сердито.
– Може, й нема, – сакраментально відповіла Людка, – але вулиця про те гуде. Ой, я побігла, до однієї з роботи хочу заскочить...
Вона побігла, а Броня стала й боялася зрушити. Щось творилося з нею несусвітне. Ясна річ, роздзвонила про все сама Тоська і то через дурний Бронин язик, бо вона таки пожаліла вголос отого її мізерного Льоньку, навіть сказала, дурна, що могла б його до себе забрати. Їй аж нудко стало й вона облизала пересохлі вуста. З жахом подумала, що може зустрітися на вулиці з Льонькою – а що, коли й він уже про все знає, хтось і йому міг донести про те? Ота недавно здобута несподівана краса її пропадала й змивалася; йшла вона сіра, як цей день і небо, стара, як світ, – баба стоптана і зморщена. Йшла вона і вицвітав на її щоках рум’янець, зникав, сповзав, щоки жовті ставали, очі гасли, наче той вогник у лампі; пасмо волосся висмикнулося з-під хустки: здалося їй, що те волосся пронизане сивими струменями; не знала, як подивиться Льоньці в очі; мабуть, треба-таки перемовитися з ним, бо це ж такий сором, що й не сказати; Тоська не була для неї така страшна, страшно було тільки зустрітися з ним, бо що він може про неї подумати? Схотіла повернутися, пройти через міст і той завулок, де до неї всміхнувся гарний, як Бог, чоловік, хай знову засвітяться усмішки шоферів і витягнеться по-молодцюватому чудний дід. Але то була казка переказана, і вона, зітхнувши, взялася за свою хвіртку, водночас озираючись і на сусіднє подвір’я. В дворі було порожньо, вітер махав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьобували посипане в грязюку зерно. Вона полегшено зітхнула: добре хоч те, що з Льонькою так і не зустрілася. Зайшла в порожню й вогку хату, сіла посеред кімнати, не роздягаючись, – замислилася. Льонька їй подобався: тихий, простий, роботящий. Чого він пристав до тієї мегери, яка й дітей йому народити не може? Тлуста, почварна, коротконога. Броня встала й підійшла до дзеркала. Була струнка, може й захуда, з великими очима. Ніс, правда, задовгий, але це аніскілечки її не псувало. Ні, вона виглядала куди ліпше за ту вульгарну Тоську, але чоловіків у цьому світі також не збагнеш: женяться на опудалах, тягаються за почварками, аби тільки вміла відверто крутити сідницею, а їй, скромній, порядній, тихій, доводиться безнадійно дівувати. Ні, вона ніколи не буде відбивати від тієї пащекухи її Льоньку, хоч він їй і подобається, – просто цього не змогла б. Коли вже на її долю випала оця тоскна самотність, так воно, очевидно, й буде.
Здивовано побачила, що по її щоках течуть сльози. Втерла їх похапцем і роззирнулася по хаті: що б його зробити? Сьогодні неділя, вона пішла в місто, щоб там чимось себе зайняти, думала піти в кіно, але кіна виявилися всі бачені, магазини зачинені, купила сяке-таке з харчів і от знову вона в порожньому домі, знову
