Прийшла сюди й дочка Трасицької і таксистиха, прийшла Людка, вийшов за ворота Йонта з жінкою та Вовою: деякі обличчя позатирались у цій юрбі, аж годі їх було впізнати. Були й незнайомі, зокрема таємничі двоє, котрі виривали уночі з грядок цибулю, – один зі них потім ту цибулю продавав. Трохи обіч стояв, розставивши ноги, із складеними одне до одного відрами швець і спокійно кушпелив цигарку – затягувався він цигаркою у такт Гальчиним скокам серед юрби, а сама Галька не могла вгомонитися й досі.
Зрештою, юрба розкололась, як форма, в яку пущено розтоплений метал, і той метал уже затвердів – з юрби вийшла Галька, яку самовіддано тримала під руку куца Наталка, другою рукою вона не менш самовіддано тримала ланцюга, на якому теліпався собака із забитим поміж ноги хвостом і озирався затравлено, ніби ці люди, яких невідь-скільки набралося, тільки й мали на думці, щоб його, смиренного пса, розтовкти.
– І правильно, Галь! – казала переконано куца Наталка. – В суд його, хулігана й розбишаку. Хай посадять, як мого брата посадили. Хай за ним подивляться в кругле віконечко, як за Мішею дивилися. Не прощай йому й не попускай!
– І не попущу! – крикнула Галька й повела раптом рукою. – Оці люди всі моїми свідками будуть!
Але вона завмерла з відведеною рукою, бо вулиця раптом виявилася зовсім порожня. Чутно було тільки, як рипнула десь поблизу хвіртка, і видно стало спину, що мигнула і сховалася за ріг хати. На дорозі стояв тільки швець зі складеними одне до одного відрами і з цигаркою між пальців – од неї здіймалися гарні круглі колечка.
– Підете моїм свідком? – спитала його Галька. Швець стулив вуста, вклав до них цигарку й пустив дим, аж той затулив усе його обличчя. По тому спокійно рушив до колонки і, вже наклавши на носика відро, повернув знехотя голову і кинув так само знехотя:
– Я у ваші бабські справи не мішаюся!
3
У те літо стояла велика спека, повітря було ніби розплавлене, голубе й густо напоєне запахами бур’янів, які одні розкошували в цьому незвичайному сонці; над рікою висів постійний гуд та гомін пляжників, а над піском мерехтіла світляна сітка – проміння відбивалось од піску й розприскувалося, як краплі дощу. Швець ніс згори повні відра й думав, що Олексієві пощастило: не потрібно вечорами поливати грядки – вода йому відтепер тече сама. Швець підраховував, скільки води доведеться йому принести сьогодні і вже відчував той настрій: гарячий дух сухого городу, земля не всотує, а жадібно ковтає воду, яка розбризкується з поливальниці. Пахне вогким порохом і чи від того запаху, чи від сонця, що вже хилилося до заходу, відчував швець, як завжди, на душі мир.
Галька такого миру не відчувала – сиділа в себе на ґанку і скиглила. Коло неї клопоталася куца Наталка, безперемінно повторюючи, щоб Галька не полишала цього на так – був той її вуркіт, як голубиний, од чого Галька розжалоблювалася ще більше, а пес куцої Наталки, припнутий за скобля од клямки, все ще пильно розглядав вирізану чотирикутну дірку в паркані. Його вабило в ту дірку, та це не завадило йому загарчати, коли до Олексійової хвіртки підійшла Магаданша і налягла на неї – на ґанку сидів, скорчившись і ніби поменшавши, Олексій, у кулаці в якого була нервово затиснута сигарета
– Який ви молодець! – заспівала Магаданша. – Такий паїнька, що й слів я не знайду. Ту заразу, прийду оту втикацьку давно треба було носом натовкти. Я їй так і сказала: не лізь, дурепо, зі своєю лопатою, хіба в тебе щось беруть? Колись на цій вулиці, кажу, калюжі стояли, і пользи з них ніякої, і людям невдобство. Я, як у Магадані жила, кажу, то там такого не було!
– Як здоров’я вашого чоловіка? – спитав знехотя, пахкнувши цигаркою, Олексій.
– Та, певне, помре, – відказала спокійно Магаданша. – А все через те, що ми переїхали...
– Що вона там кричала, не знаєте? – смикнув шиєю Олексій.
– Плюньте на неї і розітріть! – скрикнула Магаданша, і цей її скрик раптом прозвучав на цілу вулицю, аж визирнуло тут і там кілька цікавих облич: одне із хвіртки, друге з розчиненого вікна – Коли вже дійде до того суду, я вам за свідка стану, от!
Це “от!” заморозило Магаданші обличчя, бо вона закам’яніла отам, біля хвіртки, а Олексій відчув, що в грудях йому заворушився і запищав чорний звірик, що в нього не душа, а гітара з чотирнадцятьма струнами, і всі оті струни перетягнено – торкни й лопнуть всі заразом. Він сплюнув недокурком і пішов у хату, залишивши оте закам’яніле біля хвіртки обличчя. В хаті мати прасувала його сорочку, а поруч купкою лежала інша білизна.
– Хто його зна, чи добре ти зробив? – заговорила мати, торкнувши праску наслиненим пальцем, – зашипіло, аж пара пішла. – Те, що чіпнув її там, не зашкодить, бо їй уже, бач, чужа вода кісткою в горлі стала Але почне бігати, по тих судах тягаться – чи треба воно тобі? Матимеш і на роботі клопіт, та й мало чого?
– Може, мені рябеньку курочку взяти й перепросити? – спитав він із серцем і повернувся, щоб вийти з хати, – спокою не мав і тут.
– Від тебе не відпало б, коли і рябеньку курочку взяв, – озвалася мати, і її палець знову зашкварчав під праскою. – Треба так, синку, зробить, щоб ніхто до тебе не сікався...
Олексій вийшов на ґанок, щоб не слухати материного ґдирання, і знову побачив біля хвіртки Магаданшине обличчя.
– Я коли розказала Стьопі, як ви ту Гальку провчили, – солодко проказала вона, – то він, хоч який больний, не знать як сміявся! У мене, каже, до тої чортиці тоже рука чесалась.
Олексій черкнув сірником і сховав обличчя в долонях. У цей час над їхніми головами прошелестіли крила – летів чорногуз.
Куца Наталка звела голову, пір’я чорногуза аж почорніло від бруду, а десь од річки каркнули ворони.
– Він із тими воронами дружить, – сказала куца Наталка.
– Хто, Олексій? – нетямковито перепитала Галька.
Куца Наталка затремтіла й помовчала – сміялася. Був той сміх не дзвінкий, а шелестливий.
– Цей Олексій тобі з голови не вилазить, – мовила, віддихавшись після сміху. – Це я про чорногуза сказала. Він там на річці з трьома воронами дружить. Чи їсти їм дає, чи як воно там получаїться – я щодня їх бачу!
Вона раптом замовкла, бо погляд її спинився на вирізаній у паркані дірці.
– Слухай-но, Галь, – сказала повільно. – А той лобуряка ще й досі тримає кролів?
– Цілу ферму, – Галька схлипнула і втерла носа. – А ти що, купить у нього хочеш?
Куца Наталка хмикнула й зустрілася поглядом зі псом. Кивнула на дірку, і її вуста на обличчі почали розповзатися.
Собака ляско гавкнув. Тоді знову розтулив рота, вивалив язика й важко задихав.
– Це він у мене так цукерка просить, – зауважила куца Наталка.
4
Чорногуз ходив по березі саме там, де не було людей, зате висовували цікаві мордочки жаби – запливали туди, шукаючи тиші, задурманені од річкового гомону пліточки та єльці. Чорногуз ходив по мілкому, хапав жабу, пробиваючи її дзьобом, ловив і рибу. Що з’їдав сам, а що кидав своїм товаришкам- воронам. Ворони нападали на розтерзане тіло і миттю здзьовбували. Чорногуз тимчасом оповідав їм про свою самотність – цього літа не знайшов він чорногузихи і мусив жити без пари. Оповідав він розважно, що чорногузиха, зрештою, була, але не зумів він її втримати, бо не поклав доброго гнізда, отож і досі без гнізда перебивається, бурлакуючи. Ворони вже давно проковтнули чорногузову дачку, ставали супроти нього, схиляли набік голови й удавано співчували. В їхніх очах при цьому спалахували голодні вогники, і чорногуз мусив знову шукати для цих трьох дів щось поживне. Кидав їм проколоту жабу і, поки вони дзьобали, говорив, що є от їх три дівки – він, може, пішов би супроти природи та й узяв котрусь із них за жінку, але поки що не навчився розрізняти, котра з них та й хто! Окрім того, розсудливо звідомив чорногуз, не певний він, чи не втратять його нащадки від такого шлюбу білої своєї познаки.
– Тоді стануть чорні, – сказала перша ворона. – Невелика біда!