дєло.
– Мєлочі, – сказав Льонька і пихнув димом, бо саме тепер вирішив чи власне зважився запалити.
– Для тебе, мо’ й мєлочі, – сказав Олексій, знову зирнувши на приятеля і ледь помітно йому моргаючи, – а для мене проблема. Та і доїла мене Галька, просто спасу нема. Може б, пособив?
Льонька зирнув на Броню, але обличчя в тієї було безвиразне, ніби дошка не тільки стесана, але й полакована, – поралася біля білизни й начебто не чула.
– Слиш, Бронь, – несміливо озвався. – Може, поможу чоловіку?
Але відповіді не дочекався. Смикнула тільки плечем і повернулася до нього спиною, а він кинув поглядом на її й досі стрункі, хоч, може, трохи й затонкі ноги. Тоді на його лице знову лягла уїдна усмішечка, та сама, яку найбільше ненавиділа в ньому Броня.
– Ну, шо ж, коли тра, то тра, – сказав, зітхнувши. – Ходім.
Вони рушили з двору, як два сторожкі пси, котрі тільки тому і йдуть повільно, щоб не виказати свого бажання дременути притьма, пральна машина в цей час спинилась, аж затремтіла, ніби була запрограмована на цю паузу в дійстві, а Бронине обличчя знову втратило в собі все принадне, очі розірвалися, ніби бомбочки, а в грудях заклекотіла вже трохи остигла смола, бухаючи димовими протуберанцями.
2
Було в той день тепло. Так якось м’яко, як буває в травні. Біля кількох дерев, де стояв грубо збитий із дощок стіл, сиділи доміношники й гатили кісточками. Самі дерева ясно зеленіли, здавалося, струмує з них чисте сяйво. Хати по обидва боки вулиці топились у білому молоці – цвіли вишні і розквітали яблуні. Готові були спалахнути й грушні – хвилі тонкого аромату висіли в повітрі, начебто хто напарфумував околицю. Все це помітив Льонька, хоч не був вельми чутливий на такі речі, просто бажав забути погляда, що його й досі відчував на спині, – Броня наче кинула ножем, і той ніж застряв поміж лопаток. Отак і йшов з ножем жінчиного погляду в спині, тож аби відволіктися й зирив на цвіт, і на дерева, і на хати, та й вдихав у себе парфуми, що ними оббризкує землю весна, – все якось чудно лягало йому на серце. На вустах завмерла усмішечка, і він навіть недочув, що варнякає приятель, а той признавався йому, що ту чортову шафку, власне дверці до неї, він вигадав, щоб виволікти його, Льоньку, з двору, бо ці баби, коли дати їм волю, і на голову сядуть. Отож Олексій відмінював весь час три слова; дверці, шафка і жінка, міняючи їх місцями, вряди-годи похихикуючи, бо як же йому не похвалитися перед сусідом за мудру вигадку.
– Я ці дверці спіціяльно спортив, – казав Олексій. – А жінка туди чось полізла і сказилася. Канєшно, сам міг би правити, це мені раз плюнуть, але думаю: тут два зайці можна вбить. І дверці зробить, і тобі пособить, тоді шось собразим.
– Я так і подумав, що бузиш, – сказав Льонька й поворушив лопатками, щоб звідтіля випав ножака жінчиного погляду. Але той був забитий по ручку, і Льонька вперше відчув малу острашку, адже не сказала йому Броня йти й лагодити дверці, знову подивився на сади, і на дерева, й на доміношників за дощатим столом – аж засумував трохи.
Мав підстави таке прочувати: Броня в дворі, біля пральної машини, не тільки закипала, вона вже кипіла, й диміла, й парувала, як те, що було в жерлі машини. Чорне й неприємне, важке й солоне, яке вже починало з неї висякати, після легкодушного Льоньчиного відходу збільшилося вдвоє чи втроє, залило її з голови до ніг; у жилах забушував замість крові вогонь, аж обличчя покрилося червоними плямами. Саме в той момент і глянула в спину чоловікові, адже покинув її, коли найбільше потребувала його присутності, кинула вогнем із вибухлих очей і їй самій здалося, що піджак на Льоньчиній спині задимів. Після того її рухи стали моторні й сердиті, губа прикусилася, сльози запеклися в очах, в душі щось перемнулося й затверділо. В такому стані й пробула весь час його відсутності, який став одноманітним, настирливим чеканням. Що буде далі не хотіла думати, але щось таки станеться, та ж бо мала якось звільнитися від незадоволення й урази, тобто від отієї киплячої у грудях смоли. Через це не бажала вже й сподіваного приходу кумась, бо тоді виговорилася б і не змогла б залишитися така нещадно тверда.
– Знаєш, – сказав винувато Льонька. – Я до тебе ненадовго. Я в неї зара в подсобниках, бо воно, сказать по-правді, помогти їй тра.
– А хіба кажу: надовго? – Олексій подивився на нього одним більшим, а другим меншим оком. – Вставимо ті дверці й шибонемо раз у шахи. А нє, то я Семенкжа гукну.
– Лучче гукни Семенкжа, – зітхнув Льонька. – Бо там буде гром і молнія!
– Ну це вже діствітільно, – хихикнув Олексій і повторив те, що й раніше варнякав: – Баби – то кодло таке. Я то дверці, може, й сам спортив, але коли б не та видрато-їсть побачила трохи зарано. Кажу: шо тобі, Галь, приспічіло з тими дверцями, давай лучче любов’ю займемся. Вставиш каже, дверці, тоді видно буде. Мені, конешно, раз плюнуть вставить; ті дверці, та я про тебе подумав. Бо ти, скать, наче на цепу біля тої Броньки був прив’язаний.
Вступили у хвіртку й побачили на ґанку гарну й повнотілу молодичку – трусила килимця. Від того подвір’я вкрилося туманом, і вони пройшли через той туман, спершу один, а тоді другий, чхнувши. Молодичка зблиснула зубами, відповідаючи на Льоньчине привітання, а приятель зашипів їй на вухо так тихо, що аж сусідка з того боку вулиці почула.
– Привів тобі, Галь, спеціаліста до тих дверець. Чось там собрази!
Галька кліпнула, тоді як Олексій широко всміхнувся і підморгнув Льоньці – вони переступили порога хати, на підлозі якої не було ані килимків, ані доріжок, світили тільки недавно пофарбовані дошки.
– У мене такий нелад, – сказала ніяково за спиною в Льоньки молодичка. – Саме прибираю, тож звиніть.
– Ще прибереш, – нетерпляче сказав Олексій. – Збігай-но, поки з дверцятами возитимемось.
Молодичка важко зітхнула – за мент її вже не було. Льонька приступив до дверець і став їх розглядати.
– Тут тільки гвинтика тра закрутить, – сказав здивовано і почув за спиною хихіт.
– А про шо тобі цілу дорогу торочу? – сказав приятель. – Це баби в цьому ні бальмеса не тямлять, я знарошна придумав. Не можу підчинить, кажу, і хоть здохни! Довше, Льонь, возяйся, довше. Я ж тебе від твоєї вирви спас, то поможи мою надуть – за те і вип’ємо!
Льонька хмикнув, але не обурився. Відкрутив кілька гвинтів, зняв дверці й почав розглядати, як ті зроблені. Олексій у цей час відкручував гвинти на другій створці.
– Тепера мебля, – сказав, – не з дерева, а з тирси, от шурупи й не тримаються.
У цей час рипнули двері вхідні.
– Стілько намучилася з тими дверцями, – сказала молодичка, ховаючи за спиною пляшку. – Мій лобур ні до чого не здатний: все йому чи гітара, чи шахмати. Втюриться в ті шахви – і як дурний. Пособіть, коли зможете, ми вже якось одблагодарим.
– Тут і могти нічого! – сказав Льонька і почав закручувати того ж гвинта, якого щойно відкрутив.
3
І крутився зі стрекотом анахроністичний кіноапарат, тінь одного з тих, котрі обслуговували колись кінопересувки, а може, то стрекотіла за вікном сорока чи кілька – останнім часом до чорногуза з його жонами-воронами доєдналися ще й сороки, які напевне осуджували того неприродного шлюба, а може, осуджували й те, що відбувалося на екрані Льоньчиної уяви, а може, в ті сороки перетворилися на мент всі кумасі околиці; факт той, що своє кіно Льонька бачив з разючою чіткістю, поглядаючи на клаптя дороги, котрий і став для нього кіноекраном Тепер у його домі мертва тиша, бо після того, що сталося, забрав подушку й ковдру й перебравсь у комірчину, де стояв столярський верстат. Тут ніжно пахло струганою сосною, але снилися чорні сни: якісь страховиська, що лізли на нього, ковтали, зжирали, злизували, чавили, може тому, що все повітря в комірчині хвилювалося від продувів – вітер заходив крізь щілини й вільно гуляв. Шибка, крізь яку дивився, була закіптюжена, може, через те не добачав довкола барв, не бачив ані зеленого листя, ні ще зеленішої трави. На один колір було йому небо й цвіт у садках, хмари й дорога. Навіть Олексієвий паркан, нещодавно вифарбований в голубе, теж був сірий, і Льонька з того не дивувався, адже погас і жив ніби у сутінках. Той сутінок не колотився й не бурунив у ньому, як бурунила в Броні її тьма, а тихо
