передумає? Вже встигла зметикувати, що діло це їм вигідне: квартира в місті й добрі гроші в кишені; через це вона й усміхалася так тоненько, а коли Микола перестав вивергати з розхиленої пащеки оті грубі, трубні, як клекіт, звуки, вона запиталася швиденько, ніби й байдуже, а чи так собі, до слова:
– Щось ви не кажете, яка у вас квартира...
– На другому поверсі, двокімнатна, – сказав Іван. – На вулиці Рильського, вікна виходять у сквер.
– Але що це ми завели таку балачку? – знову сказав Микола, бо знову згадав, що вони вчора вирішили відшити цього міняйла, але щось його спинило, бо зирнули на нього пильно холодні сірі очі, й вони ніби паралізували йому язика – отак хотів щось проректи немаловажне, а не міг.
– Він хоче сказати, – незворушно озвалася з порогу Катря, – що ми тут без вас і кілька дерев посадили. Отой горіх – це ваш, а оці три яблуні – наші...
Микола знову дививсь у миску з накришеними огірками й помідорами. Вони збуджували в ньому неясний апетит, але це, здається, було нервове. Він і справді нервував, бо ніяк не міг справити мову в потрібне русло, тобто хотів сказати, що вони зовсім не збираються мінятися, що це було так, просто собі розмова, адже цікаво, що воно й до чого; насправді їм тут нічого не бракує, бо це таки їхній дім, а там вони житимуть на позиченім та ще й квартплату щомісяця плати! З іншого боку, йому не треба буде дертися щодня під гору, щоб дістатися на роботу: одягне капелюха й костюма, махне щіткою по туфлях, а може, скаже зробити це жінці, та й піде собі, покотиться, й курява з-під п’ят не вилітатиме – скрізь там асфальт. Не буде хіба що оцього блаженного післяобіднього спокою й розкладачки під горіхом, зате не буде й обридливої роботи на городі. Зрештою, що він забув на цій погано вимощеній, допотопній вулиці? Доля прислала йому цього дивака, то чи треба відвертатися від свого щастя?
Він знову відчув, що прибулець пильно на нього дивиться і, хоч не зустрічався з ним поглядом, все в ньому знову захололо, аж затрусилося.
“Нє, – сказав він собі, – він таки малахольний; їй-бо, коли я йому відмовлю, всуне мені під ребро ножаку!”
11
Цей двір був так густо зарослий деревами і диким зіллям, що здавалося, тут інакша земля, а може, й свій мікроклімат. Бур’ян пер із землі з навальною, всепоглинливою силою, він покривав невеличкого городця, парканчик був заплетений хмелем, а сама хата – диким виноградом. Двір затарасований старими колодами, дошками і найрізноманітнішими залізяками: залізячки й скручені шматки дроту висіли навіть на гіллях дерев, як дивні, іржаві плоди. Стежка заросла пишною, торочкастою кропивою, яка готувалася висипати в цю привільну землю ще кільканадцять мільйонів насінин. У городі відвойовано від зілля кілька грядок: одна з цибулею, а друга з огірками, але й на них грізно наступала кропива й мокрець. Межа з сусідським городом заросла непрохідними заростями бульби; зілля підступало під саме подвір’я, наче готувалося стрибнути й на цей, міцно втрамбований і майже заставлений іржавим залізом п’ятачок. І тільки під самою стіною стояв позеленілий від часу стіл, а біля нього кілька напіврозвалених ослінців. Біля того столу завмер чоловічок з палицею в зелених штанях і в зеленій брезентовій куртці, на голові якого неохайно був покладений помнутий зелений капелюх. Той чоловічок був старий, та все ще нагадував хлопчака – Іван упізнав того хлопчака відразу, бо то був той самий Сашко, тільки обличчя його перетворилось у зморщену картопельку. Іван не міг стриматися й заплакав, бо цей зелений чоловік – єдиний, кого він пізнав відразу й безпохибно; здається, він вийшов із цієї надмір озелененої землі, з тих її пластів, які колись топтав тут і Йван, із того світу, до якого рвався він так щиродушно. Чоловік дивився на гостя підозріливо, бо, здається, не пізнав його, бо хто зна, що за люди шляються навколо, а може, ті, які хочуть украсти його залізо на металолом? Зрештою, як пояснити й той дивний, недоречний плач, коли цей прибулець таки знамірився викрасти його металолом?
– Сашку! – сказав Іван, обтираючи обома руками очі. – Чи ж ти мене хоч пізнав?
Сашко вдивився в прибульця уважніше – отой дивний постарілий хлопчак, з яким був колись вуличним друзякою, – але його обличчя не пом’якшилося й не зворушилось.
– Сашку, – сказав, підходячи ближче, Іван. – Це ж я, Іван Пустовойтенко...
Тоді він побачив, що у втомлених сивих очах зеленого чоловічка щось збудилось, якась іскра, а може, й вогник; щось там зануртувало й відроджувалося; можливо, він згадував, бо ім’я та прізвище були йому знайомі, але цей чоловік, що тільки-но плакав так нерозважно, й зовсім ні. Хотів поєднати в голові те, що зв’язувалось у нього з цим прізвищем, і те, що бачив зараз, – обличчя забуте й чуже; може, це йому в якійсь мірі вдалося, лице його раптом розтерпло й пом’якшало, а вуста відслонили жовті, розхитані зуби.
– Ти шо, з неба впав? – спитав Сашко.
Тоді здалося Іванові, що в ногах у нього заворушилася трава і що звідусіль до нього потяглися гілки і листя, що все навколо зашелестіло й зашепотіло, що він сам засівається зіллям, як усе в цьому обійсті, що час не такий уже всевладний і беручкий, – давно намагався себе тим тішити. Ще звідтоді, коли зважився на цю мандрівку в п’ять років, серце в нього раптом задзвеніло, як мідяне, ніби хтось підвісив замість серця дзвінка, і той печально йому зателенькав.
– З усієї вулиці з наших хлопців нас тільки двоє й лишилося, Сашку, – сказав тихо.
– Сідай, – мовив Сашко, підсовуючи до нього розхитаного стільця.
Стілець, як і стіл, був покритий зеленкуватою цвіллю.
– А я тут, – всміхнувся він, – живу собі сам!
Опустив голову на груди й замислився.
– А де твоя жінка, Сашку? – тихо спитав Іван.
– На цвинтарі, де, – спокійно озвався Сашко. – Хіба не знаєш?
– А діти? В тебе ж було двоє дітей.
– Хіба я знаю, – сказав Сашко, – може, й були.
– А мене ти хоч пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, – байдуже озвався Сашко. – Чого б це тебе не пам’ятав?..
– І те як ми разом горобців дерли?
– Я все пам’ятаю, Іване, – сказав Сашко. – Може, ти мені й чарку приніс?
– Ти п’єш іще чарку?
– Коли хто вгостить, п’ю. А нє, то на своє зілля дивлюся. Кропива в мене виросла гарна..
Іван поставив на стола пляшку.
– А закуски ти не приніс? – спитав Сашко. – В мене нічого нема.
– Огірки й цибуля ж твої?
– Нє, невістка посіяла. Вона в місті живе. Там у неї, крім Кольки, ще двоє пацанів.
Колька, здається, був Сашковим старшим сином. Іван устав і пішов на грядку. Вирвав кілька огірків і цибулин.
– Це ти даремно зробив, – спокійно сказав Сашко. – Сваритися вона буде, скаже, що я злодій і краду її огірки й цибулю.
– До мене її пришлеш, – сказав Іван. – Склянки в тебе є?
– Є, але немиті, – мовив зелений чоловічок – П’яниці мені їх тут через день залишають.
Іван помив піском склянки, бо теж були покриті зеленою цвіллю, а заодно огірки й цибулю.
– А хліб у тебе є?
– Хліб є, – сказав зелений чоловічок. – Черствий.
Він звівся і, налягаючи на палицю, подибав у сіни.
Дивна тиша покривала цей двір. Здавалося, всі звуки, що існували навдокіл, розчинялися й пропадали в буйному царстві зела. Здавалося, від того й оглухнути недовго, бо тільки й чути: шелест і шерех, ніби пісок сиплеться. Начебто десь поруч є піщана гора, і пісок поступово засипає це обійстя, покриваючи його й хоронячи. А може, це шумить так од річки вода, і натікає невидно вона й сюди, і вони сидять, ніби водяники на дні невидимого, але безмежного моря. Кожне зело тут дише; кожне зело тут дивиться – густий підводний ліс водоростей; кожне зело тут просяклося настороженою увагою й зорить на прибульця з іншого світу десь так, як дивився перед цим на нього зелений чоловічок. А ось і він, маленький і тихий, в усьому зеленому, з чорним півбуханцем у чорній руці і з покритим зеленою цвіллю ножем у руці другій. Спинився на вступі до хати, а радше нори, бо двері завиті диким виноградом, і став,
ніби пічкурець біля своєї печери: за спиною в нього глухою завісою запнулася цілковита тьма. Втягнув у
