– Да, – сказав молодик. – Спеціяльність у неї непогана.
Валентина при нагоді поцікавилася, чим займається гість, і той рівним голосом відповів, що він часто висить головою донизу, тобто монтажник-висотник, що зарплатня у нього така й така, бувають преміяльні, тобто розказав Валентині все, що її цікавило, так просто, чітко й зрозуміло, що вона, котрій часто бували невтямки й простіші речі, все гарно затямила, через це не дуже й приглядалася до того, що гість при цьому ходив і оглядав кімнати, часом торкаючись чогось і пальцем.
– Да, Валентино Микитівно, – сказав молодик, хоч Валентина йому й не називалася, – мені у вас наравиться. Гарне у вас гніздечко. І дочка у вас, гадаю, несогірш...
– Вона в мене красуня, – аж розцвіла Валентина. – А як ваше прізвище, коли не секрет?
– Корж, – не моргнувши, відказав молодик.
– Господи ти мій! – аж сплеснула руками Валентина. – І я була в дівоцтві Корж!
– Да, – мовив молодик, – моя хвамілія справді Корж. Батько мій був Корж і дід. Хіба вам не наравиться?
– Та Бог ти мій! – вигукнула Валентина. – Я ж кажу, що це чудово! Бо і я була в дівоцтві Корж.
Молодик подивився на неї з підозрою, наче перевіряючи, чи не сміються з нього, але перед ним сяяло кругле, як сонце, лице.
– Да, – сказав він. – Може, воно комусь і смішно, а моя хвамілія таки Корж!
5
Жили-були на світі дід і баба і спекли вони коржа “Оце поласуємо”, – сказала баба, а дід аж слинку ковтнув. Розчинили вони вікно у своїй зеленій хатці й поклали коржа на підвіконні, щоб прохолов.
“Еге, – сказав собі Корж, – коли хтось мною поласує, то діло моє швак! А я, – подумав він, – не такий вже дурний”.
Еге ж, не такий він був дурний. А ще подивився у небо і побачив там сонце. “Онде мій брат, – сказав він сам собі, – певне дід і баба спекли його раніше. Він гуляє по світі, і я погуляю, він гуляє по небі, а я – по землі!”
Корж скотився з підвіконня і покотився в білий світ. І не зустрілося йому по дорозі ні Ведмедя, ні Вовка, бо Ведмедів давно вже в цих краях не було, а вовків – знедавна. Отож ніхто не поривався з’їсти золотистого Коржа, бо й нікому було. Дорога текла довга й курна. Корж котився, аж піт йому по лобі спливав. Вже й сам був голодний і мучила його спрага. “Це коли так діло піде, то мені буде швак!” – подумав він. Над головою в нього котився так само Корж-сонце і начебто посміювався з нього, невдахи. “Дражниться з мене” – недобре подумав утікач і вже неприязно позирав на того, кого уважав за свого брата. Так біг він до вечора, а ввечері ліг у траву відпочити.
І друге диво побачив він у небі: там світився інший Корж. “Еге, – сказав він сам собі, – нашого брата у світі немало! Але скільки я можу котитися отак без мети?”
– Гей ти, – гукнув він у небо, – може порадиш мені. – Куди мені котитися, бо не зустрів мене ні Ведмідь, ні Вовк.
– Вернися до діда й баби, – сказав йому Корж із неба.
– І вони мене з’їдять, хе-хе, – сказав Корж із землі. – Не такий я дурний.
– Ти вже став черствий, як камінь, – сказав Корж із неба. – Коли хочеш, допоможу тобі: станеш їм за сина.
– Чи ж для того я вийшов у світ? – сказав Корж із ;ісмлі. – Знайду собі Лисицю. Адже Лисиці ще не перевелися і на землі.
– Вона тебе з’їсть, ця Лисиця.
– Лисиці черствих коржів не їдять, – резонно зауважив Корж із землі. – Їй треба куряток і качаток. А до того і я ласий. Хочу їсти курятину, качатину, гусятину і ковбасу.
Але місяць німував. Місяць чудувався: якісь чудні тепер стали Коржі. Тоді Корж побачив, що нічого йому теревенити, зірвався з трави й покотився. Він біг і знову піт його заливав. А коли закінчилася ця ніч, коли помер на небі той Корж-резопер, коли світло почало розливатися по землі, а небо замерехтіло, затремтіло і раптом стало бездонно-неозоре, тоді Корж відчув, що в нього ростуть руки й ноги, що в нього витинається білява голова, що очі в нього голубі, що на нього хтось-таки чекає в цьому світі, що на нього навіть тенета розкладають і що ті тенета не тільки не страшні, а й пожадані йому, бо їх легко переробити на гамака. Він чув навколо себе таємничі шепоти, відчував, що довкола існують люди і, хоч вони невидимі, причаєно дихають і пильно за ним спостерігають. “Он що воно таке – Лисиця, – подумав він. – То хто кого їсти буде?..”
– Я, – сказав він Валентині, – чоловік спокійний. Мене не тірисують компанії, випивки, а хачу мати затишне гніздечко. Жінку ж свою хочу уважать...
Він подивився на Валентину прозорими очима, і вона побачила, що вони повилися ніжною задумою.
– Да, – сказав він. – А ще я люблю рибки...
– О, в нас тут у річці риби скільки хоч, – заспокоїла його Валентина.
– По-моєму, ви мене не так пойняли, – сказав Корж – Я люблю не рибу, а рибки...
– Які це рибки? – трохи здуміло подивилася на нього Валентина.
– Абникнавені, – сказав молодик. – Ті, що в якваріюмах пливають...
– А-а! – протягла Валентина.
– Ну да! – незворушно сказав молодик. – Знаєте, я можу на ті рибки годинами дивиться...
Він поводив холодними синіми очима по кімнаті й зупинив їх у кутку біля вікна.
– Отут його можна й поставить, – сказав.
– Кого? – перепитала Валентина
– Якваріюма. А в ньому щоб рибки плавали.
– Ну, якваріюм – це не те, що чоловік горілку хлеще, – згодилася Валентина.
– Да, – сказав молодик. – Я спокойний. І тулятися по світі мені набридло. Хочу завести собі сімню, якваріюм і рибки.
– Може, дітей? – делікатно поправила його Валентина.
– Да, й дітей, – сказав молодик і обвіяв її справді спокійним синім поглядом, в якому на деньцях ховалося трохи й криги.
6
Десь у цей час Степан Карташевський дерся з Андрієм на круту гору, де стояв настромлений на залізну шпицю літак, – пам’ятка останньої війни, і де можна було без особливих ускладнень розпити ще одну пляшку “чорнила”. До літака можна було підійти сходами, але ті загинали дуже вже простору петлю, а чоловікам нетерпеливилось. Отож вони лізли й пихтіли, молодий подавав старшому в найкрутіших місцях руку, піт заливав їм очі, і поки дісталися вони вершини, відчули, що їх у цьому світі щось-таки по-справжньому зв’язує, що вони, можливо, й народилися для того, щоб бути тестем і зятем, – кожен подумав про те одночасно. Відтак зігріло їх спільне тепло, і вони поспішили розпити свою пляшку “чорнила”, щоб тепло оте з їхніх тіл не пропадало.
– Хотів би я мати такого зятя, як ти, – сказав Степан, розчулено дивлячись на пам’ятку з останньої війни.
– От би нам, дядьку, таку талабайку, – засміявся Андрій. – Як ревонули б оце зараз у небо.
– А коло хати й сіли б, хе-хе! – зареготався й Степан.
Вони уявили ефект, який мали б викликати, коли б на вулицю перед хатою Карташевських і справді сів із ревом отакий літак. З хати перестрашено вискочили б Степаниха й Марина… такі чудові в тої Марини очі, подумав Андрій, чорта лисого вона мене схоче.
– Не схоче мене ваша дочка, Степане Григоровичу, – трохи плаксиво сказав Андрій – його таки розібрало.
– Бо дурний, – сказав Степан. – Я тебе навчу, як з бабами тра. Думаєш – хвостом вилять і моняться? Зараз я тобі все, що треба, розкажу. – Він зробив поважне лице й зирнув на Андрія майже суворо. – Хочеш, щоб була твоя, приходь і бери. І не моняйся! – рубонув він. – Чув, що я сказав: р-раз – і в кулак! Не будеш
