– Коли б у нього не було на хліб, – сказав поважно Юрковій матері, – я і хвилини б не вагався, бо Юрко мені друг, але коли подумаєш, кому потраплять мої гроші...
Ромка звів очі від шахівниці, й вони стали маленькі, примружені.
– Ще не було жодного, – жорстко повідомив він, – хто б не віддав мені боргу. Зі мною жарти погані.
Тоді Юрко помітив, як заплакала на шаховій дошці біла королева, взута в золоті туфельки, і плакала вона золотими сльозами, а в шибку їхнього вікна дивилося обличчя, приклеєне, як вирізка з журналу, – той хлопець, з яким колись біла королева гуляла на Тетерівському березі.
Тоді Юрко сказав:
– Любі мої! Постараюся зробити так, щоб усім було добре. У тебе, Стаху, я не позичатиму грошей, і ми залишимося приятелями. Я, Ромку, поверну борг, і тобі не доведеться мене калічити: хіба ж можна, щоб хтось тобі грошей та й не віддавав? Буду старатися й на роботі, і вам, Віро Миколаївно, стану достойною заміною, щоб спокійно пішли на пенсію, а ви, Галю, можете роботу не покидати, робитиму її за вас Оженюся з тобою, Свєто, і хай заспокоїться твоя мати, а ваш песик Локша мене полюбить і не гарчатиме – я годуватиму його комісійною ковбасою. Ми прибудуємо, Вікторе, до нашої хати незаконну прибудову, і ти матимеш де жити з родиною. Собі ж я хату намалюю. То буде такий дім, який може тільки приснитися, і він нам конечно присниться. А щодо білої королеви в золотих туфельках, можете не турбуватися ти, Свєто, і ви, хлопче, приклеєний, як вирізка з журналу, до скла – я любитиму її тільки у мріях і вві сні.
– Здорово ти сказав! – мовив Ромка, повертаючи до нього хитре обличчя. – То, може, ми з цієї нагоди зіграємо? На гроші?
12
Прокинувся від того, що відчув: у кімнаті хтось є. Розплющився й побачив: навпроти сидить на стільці з крижаним обличчям мати й дивиться на нього впритул. Здається, цей погляд і розбудив його.
– Щось сталося? – спитав, спускаючи ноги на підлогу.
– Ти чого це знову ходив до того гицля, до того обіясника, того шахрая?
– Про кого це ти?
– Сам добре знаєш, про кого. З ним уся вулиця не хоче знаться, а ти його пороги оббиваєш. Давно тобі казала: обходь його десятою дорогою, коли не хочеш улипнути. Чи, може, вже влип?
– Нікуди не влип і нічого не знаю, – роздратовано сказав. – Оце треба було мене будити?..
– Я тебе не будила, – категорично сказала мати. – Сиділа й чекала, доки прокинешся.
Вона його не будила. Але свердлувала поглядом, аж він прокинувся.
– Не даси відпочити, – буркнув він.
– Бо мені здається: ти влип. Той шахрай шукає дурних і обігрує їх. У шахи і в карти.
– Звідки... знаєш?
– Уся вулиця знає. І не роби з мене дурної. Кажи прямо: влип?
– Нічого я не влип, – зірвався він з канапи. – Ну, так, заходив до нього кілька разів. Грали в шахи.
– А я що кажу? Коли ти був в армії, то біля нашої хати збиралася ціла компанія, зараз вони на острів перейшли. На них раз і міліція нападала, то вони в одежі в річку покидалися і поперепливали на той бік. Але він нечесно грав, і вони його прогнали. Здається, бобу дали, бо з ними більше не грає... Тоді він почав шахами дурити.
– Я це знаю, – сказав Юрко, натягаючи штани.
– Тепер він ловить дурних у парку, – сказала мати. – І не один уже влип. Вже не раз казала: обходь таких десятою дорогою.
– Я обходжу, – сказав Юрко, натягаючи сорочку.
– В тому то й річ, що не обходиш. Сьогодні вранці чого до нього заходив?
– Все ти знаєш, – буркнув Юрко.
– Знаю, бо ти дурний. Таких він і обкручує. Признайся: влип?
– Нічого я не влип, – сказав Юрко й зирнув на годинника: проспав добрі дві години.
– Ліпше б признався, – сказала мати.
– Нема чого признаватися, – вибухнув Юрко. – Він мене попросив цигарки йому в місті купити...
– А в нашому магазині нема цигарок?
– Він курить “Казбек”. В нашому магазині “Казбеку” нема.
– А чого тебе просив? – тоном прокурора спитала мати. – Не було в кого попросити?
– Ми на дорозі перестрілися. Коли на роботу йшов...
– Не брешеш? – спитала, пильно на нього дивлячись.
– Чого мені брехати?
– А того, що він міг би сам по ті цигарки піти: це швидше було б.
– Казав, що погано себе почуває.
– А чого до нього в хату заходив?
– Гроші взяти.
Мати, здається, повірила. Ще мала сумніви, але він цього разу викрутився. Справа з боргом ускладнювалася. Вже не зможе сказати, що зарплатню в нього вкрали в тролейбусі: надто підозріло було б. Умивався після сну й гарячково міркував. Більше десятки із зарплатні не викрутить, мати звикла рахувати кожну копійку. Доведеться позичати. Може, у Стаха, а може, у Віри Миколаївни: ця історія не повинна випливати. Розрахується із тим шахраєм, як назвала його мати, і справді обходитиме його десятою дорогою. Тобто йтиме у місто так, щоб не минати п’ятого номера, слава Богу, виходів у місто було аж три. Коли б признався матері, вона гроші покрити борг дала б. Але потому їла б його поїдом ті гроші йому б горлянкою вилізли.
– Поїзд коли? – спитала мати.
– О дев’ятій, – сказав утираючись. – Але треба прийти години за дві, щоб квитка взяти – прохідний.
– А не міг не їхати?
– У мене й документи виписано. І гроші на відрядження одержав.
– Скільки?
– По два п’ятдесят на день, за дорогу й на готель по карбованцю.
– Цього тобі вистачить. Чарки не пий і в компанії не ув’язуйся.
– Які там компанії, коли нікого не знатиму.
– Такі бувають аферисти!.. Побачить, що ти молоде, дурне, то й вициганить грошики.
Він розсміявся.
– А ти кудись із Житомира виїжджала?
– Бо нема чого, – відказала. – Мені добре і вдома.
Тоді він почав розказувати їй, для чого потрібне йому це відрядження. Коли його щасливо відбуде, адже їде від заводу штовхачем, то його, напевне, переведуть у лаборанти, а коли вступить до інституту... Оповідав те, що повідомила сьогодні Віра Миколаївна й бачив, як розпогоджується материне лице. Вона вже бряжчала тарілками, виймала виделку й нарізала хліб. Страва була тепла, бо стояла весь час на гарячій плиті.
– Маєш шануватися, – сказала зрештою. – Так же мені хочеться, щоб життя у тебе склалося ліпше, як у Віктора.
– А чим у Віктора воно склалося погано?
– А тим, що жениться на кугутці, яка ламаного гроша за душею не має. Ходив до Свєтки?
– Заходив.
– Плетуть вони на тебе із тою старою пащекухою сіточку. Ой плетуть!..
– Свєта мене чекала два роки.
– Подумаєш, – зневажливо обізвалася мати. – Чекала, бо ніхто інший не підвернувся.
Він поклав виделку.
– Хочеш зіпсувати мені апетит?
– Не хочу, щоб ти їхав, – зітхнула скрушно мати. – Серце в мене не на місці, коли подумаю про цю поїздку.
Він повернувся до неї й побачив її печальне лице. Не розумів того смутку, але і йому невідь-чого шкребнуло по душі.
