— Якщо хто хоче аплодувати,— сказав Іа, — то, прошу, час настав.
Усі дружно заплескали в долоні.
— Дякую, дякую,— сказав Іа-Іа.— Я приємно здивований і зворушений, хоча, можливо, аплодисментам і бракує належної гучності.
— Ці вірші незрівнянно кращі за мої,— захоплено сказав Вінні-Пух, і він справді так думав.
— Не дивно,— скромно пояснив Іа-Іа,— саме так і було задумано.
— Лизорюція,— сказав Кролик,— така, що ми всі оце підпишемо й віднесемо Крістоферові Робіну.
І резолюцію підписали: Пх, Сува, Пац, Іаі, Кролик, Кенга, Велика Ляпка (це був підпис Тигри) і Три Маленьких Ляпки (це був підпис Крихітки Ру).
А тоді всі подалися до Крістофера Робіна.
— Привіт, друзі,— сказав Крістофер Робін.— Привіт, Пуше!
Усі сказали: 'Привіт',— і раптом усім зробилося якось сумно, бо ж виходило, що вони прийшли прощатися, а їм дуже-дуже не хотілося про це навіть думати. Збившись докупи, вони розгублено переступали з ноги на ногу, і кожен чекав, щоб заговорив хтось інший, і тільки підштовхували одне одного та шепотіли: 'Ну, давай ти',— і помаленьку виштовхали наперед Іа-Іа, а самі з'юрмилися за ним.
— Що трапилось, Іа? — спитав Крістофер Робін.
Іа помахав хвостом, мабуть, для того, щоб піддати собі духу, й заговорив:
— Крістофере Робіне,— сказав він,— ми прийшли, щоб сказати... Щоб передати... як воно зветься... писав один... але ми всі... через те, що ми чули... я хочу сказати, що всі ми знаємо, одне слово, ти сам розумієш... Ми... Ти... Словом, щоб не казати зайвого, ось, візьми!
Він вручив Крістоферові Робіну паперовий сувій, сердито озирнувся на інших і з притиском сказав:
— Увесь Ліс сюди збігся! Ні ступити, ні продихнути! Ніколи в житті не бачив такого безглуздого збіговиська тварин і, головне, не там, де треба. Невже ви не розумієте, що Крістофер Робін хоче побути на самоті? Я пішов!
І він понуро потрюхикав геть.
Самі як слід не розуміючи чому, інші теж почали розходитись, і, коли Крістофер Робін дочитав ВІРШОТВІР до кінця і підвів очі, щоб сказати 'Дякую', перед ним стояв лише один Вінні-Пух.
— Це дуже зворушливо,— сказав Крістофер Робін, згортаючи папір та запихаючи його до кишені.— Ходімо, Пуше,— і сам швидко пішов уперед.
— А куди ми йдемо? — спитав Пух, намагаючись не відставати і водночас зрозуміти, що їх чекає там, попереду,— нова ЕХ-СПОТИКЦІЯ чи якесь інше Я-НЕ-ЗНАЮ-ЩО.
— Нікуди,— сказав Крістофер Робін.
Отож вони й пішли туди, і після того, як здолали чималий шмат дороги, Крістофер Робін спитав:
— Пуше, що ти любиш робити більш за все на світі?
— Ну,— відповів Пух,— найбільше я люблю... — тут йому довелося замовкнути й подумати. Бо хоч їсти мед — то дуже приємна робота, але є така мить, — саме перед тим, як ти ось-ось допадешся до меду, — коли тобі ще приємніше, ніж тоді, коли ти вже той мед їси, тільки Пух не знав, як ця мить називається. І ще він подумав, що гратися з Крістофером Робіном — це також дуже приємна робота і гратися з Пацем — це також дуже приємна робота, і от, коли він усе це обдумав, він сказав:
— Найбільше на світі я люблю, коли ми з Пацем приходимо до тебе в гості і ти кажеш: 'Може, треба вже підкріпитися?', а я кажу: 'Ну, я не проти, а як ти, Пацю?' — і день такий веселий-веселий, і всі пташки співаютьспівають...
— Усе це я також люблю,— сказав Крістофер Робін,— але от що я найбільше люблю робити, то це — нічого.
— А як ти його робиш? — спитав Пух після тривалого й глибокого роздуму.
— Ну, дуже просто. От, наприклад, саме тоді, коли я збираюся це робити, мене питають: 'Що ти збираєшся робити, Крістофере Робіне?', а я кажу: 'Та нічого', а тоді йду й роблю.
— А-а, зрозуміло,— сказав Пух.
— От, наприклад, зараз ми також робимо таку нічогеньку справу.
— А-а, зрозуміло,— повторив Пух.
— Наприклад, коли просто кудись собі йдеш і слухаєш те, чого ніхто не чує, — додав Крістофер Робін.
— А-а! — сказав Пух.
Вони йшли, думаючи про Се й про Те, і помаленьку прийшли до Зачарованого Місця, яке мало назву Капітанський Місток, оскільки було розташоване на самісінькій верхівці найвищого пагорба в Лісі. Там росло шістдесят із лишком дерез, і Крістофер Робін знав, що це місце зачароване, бо ніхто не міг порахувати, скільки тут дерев — шістдесят три чи шістдесят чотири, — навіть коли прив'язував до кожного порахованого дерева мотузочку.
Як і належить Зачарованому Місцю, земля тут також була не така, як у Лісі, де росли різні колючки та папороть; тут земля всуціль була устелена м'яким, шовковистим килимком із зеленої трави.
Це було єдине місце в Лісі, де можна було спокійно сісти і не підхоплюватися, щоб підшукати чогось кращого. І це, напевне, тому, що з Капітанського Містка видно було всевсе на світі — принаймні ген-ген аж туди, де небо сходиться із землею.
І раптом Крістофер Робін почав оповідати Пухові про різні цікаві речі — про людей, яких чомусь називають Королями та Королевами, і ще про інших, званих Купцями, і про те місце, що зветься Європою, і про загублений острів посеред моря, куди не допливають кораблі, і як зробити Помпу (якщо треба), і як висвячували колись у Лицарі, і які товари надходять до нас із Бразилії.
А Вінні-Пух, обіпершись спиною на одне із шістдесяти з лишком дерев і згорнувши лапки на животі, казав: 'Ого!' або 'А я й не знав!' — і думав, як було б чудово, аби в голові в нього була не тирса, а Справжній Розум. І так потроху-потроху Крістофер Робін переповів геть усе, що знав, а тоді замовк і сидів, споглядаючи з Капітанського Містка увесь Білий Світ, мріючи про те, щоб так було завжди.
А Пух замріявся про щось своє. І раптом він спитав:
— А це дуже велика честь, коли тебе висвищуть в оті... Ну, як ти казав?
— Що-що? — спитав Крістофер Робін, який саме прислухався до чогось іншого.
— Ну, в оті... на конячці,— пояснив Пух.
— Висвятять у лицарі?
— А-а, он як воно зветься,— сказав Пух.— А мені вчулося висвищуть... А вони... ці висвищені, тобто... ну, оці... не гірші за Короля, Купця чи всіх інших, про яких ти казав?
— Ну, вони не такі значні, як, приміром, Король,— сказав Крістофер Робін, але помітивши, що Пух неначе засмутився, квапливо додав: — Але багато значніші за Купця.
— А Ведмідь може стати Лицарем?
— Звичайно, може! — сказав Крістофер Робін.— Зараз я тебе висвячу.
Він узяв лозину й, легенько торкнувши нею Пуха по плечі, сказав:
— Підведись-но, сер Вінні-Пух де Ведмідь, найвірніший з усіх моїх Лицарів.
І, звісно, Пух підвівся, а тоді знову сів і сказав: 'Дякую', як і належить казати, коли тебе посвятили в Лицарі. А далі він знову замріявся, і в тій мрії і він сам, і Сер Помпа, і Сер Бразилія, і Купці жили всі разом, і в них була конячка, і всі вони були вірними Лицарями доброго короля Крістофера Робіна (всі, окрім Купців, які доглядали конячку)... Щоправда, час від часу Пух похитував головою і бурмотів собі під ніс: 'Я, здається, щось наплутав'.
А далі він став думати про всі ті речі, про які Крістофер Робін захоче йому розповісти, коли повернеться
