звідти, куди збирається йти, і як тоді важко буде бідолашному ведмедикові з тирсою в голові нічого не переплутати.
І тут, знов-таки раптом, Крістофер Робін, який усе ще споглядав Білий Світ, підперши голову руками, гукнув:
— Пуше!
— Що? — спитав Пух.
— Коли я буду... Коли... Пуше!
— Що, Крістофере Робіне?
— Тепер мені не доведеться вже робити того, що я найбільше за все люблю.
— Ніколи?
— Ну, може, інколи. Але не весь час. Вони не дозволяють.
Пух чекав продовження, але Крістофер Робін знову замовк.
— Чого ж ти, Крістофере Робіне? — сказав підбадьорливо Пух.
— Пуше, коли я буду... ну, ти знаєш — коли я вже нічого не робитиму, ти іноді будеш приходити сюди?
— Саме я?
— Ти, Пуше.
— А ти теж будеш тут?
— Буду, неодмінно буду. Обіцяю тобі.
— Це добре,— сказав Пух.
— Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Навіть тоді, коли мені буде сто років!
Пух трохи подумав:
— А скільки тоді буде мені?
— Дев'яносто дев'ять.
Вінні-Пух розуміюче кивнув головою:
— Обіцяю,— сказав він.
Усе ще дивлячись кудись удалину, Крістофер Робін простягнув руку й потис Вінні-Пухові лапку:
— Пуше, — серйозно сказав він,— якщо я... якщо я буду... не зовсім такий...
Він на хвилю замовк і спробував пояснити свою думку інакше:
— Пуше, ну... хоч би що там сталося, ти ж мене завжди зрозумієш? Правда?
— Що зрозумію?
— Та нічого.
Крістофер Робін засміявся і скочив на ноги:
— Ходімо!
— Куди? — спитав Вінні-Пух.
— Куди завгодно, — сказав Крістофер Робін.
І вони пішли.
Та хоч куди б вони прийшли і хоча б що їх спіткало по дорозі — там, у Зачарованому Місці, на вершині найвищого пагорба в Лісі, маленький хлопчик завжди-завжди гратиметься зі своїм плюшевим ведмедиком.
