Леся Українка
І ти колись боролась, мов Ізраїль
І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя! Сам Бог поставив супроти тебе силу невблаганну сліпої долі. Оточив тебе народами, що, мов леви в пустині, рикали, прагнучи твоєї крові, послав на тебе тьму таку, що в ній брати братів не пізнавали рідних і в тьмі з'явився хтось непоборимий, якийсь дух часу, що волав ворожо: «Смерть Україні!» - Та знялась високо Богданова правиця і народи розбіглися, немов шакали ниці, брати братів пізнали і з'єднались. І дух сказав: «Ти переміг, Богдане. Тепер твоя земля обітована». І вже Богдан пройшов по тій землі від краю і до краю. Свято згоди між ним і духом гучно відбулося в золотоверхім місті. Але раптом дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат. І знов настав єгипетський полон, та не в чужій землі, а в нашій власній. А далі розлилось Червоне море і розділилося по половині, і знов злилось докупи, й затопило кого? Ой, леле! Новий фараон пройшов живий поміж Червоне море, але їздець і кінь пропав навіки. Співай, радій, ненависна чужинко, бий в бубон і лети в танок з нестяму: кінь і їздець в Червонім морі згинув - тобі зостався спадок на покраси, бо зносиш ти України клейноди, святкуючи над нею перемогу. Такий для нас був вихід із Єгипту, немов потоп. Заграло та й ущухло Червоне море. Висохло й осталась безрадісна пустиня після нього. І став по ній блукать новий Ізраїль, по тій своїй землі обітованій, немов якась отара безпричальна. З отарою блукали й пастухи, вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем. Коли ж у їх з'являвся дух величний. що вогняним стовпом палав у тьмі, а вдень ішов, мов туча грізно-біла, вони не вірили своїм очам і врозтіч розбігались манівцями, і попадали ворогам в полон. Чи довго, ще, о Господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі? Який ми гріх вчинили проти духа, що він зламав свій заповіт великий той, взятий з бою волі заповіт? Так доверши ж до краю тую зраду розбий, розсій нас геть по цілім світі, тоді, либонь, журба по ріднім краю навчить нас, де і як його шукать. Тоді покаже батько свому сину на срібне марево у далині і скаже: «Он земля твого народу! борись і добувайся батьківщини, бо прийдеться загинуть у вигнанні чужою-чуженицею, в неславі». І може дасться заповіт новий і дух нові напише нам скрижалі. Але тепер? як маємо шукати свому народу землю? Хто розбив нам скрижалі серця, духа заповіт? Коли скінчиться той полон великий, що нас зайняв в землі обітованій? І доки рідний край Єгиптом буде? Коли загине н-о-в-и-й Вавилон? 
