постать відзначалася тією південною рухливістю, яка характеризує у Франції населення Провансу. Дідро[30] справедливо сказав, що характер людини виражається в її рухах. Цей маленький чоловічок міг служити доказом цього. Відчувалося, що він повинен був пересипати свою мову різними риторичними фігурами, метоніміями та іншими образними виразами. А втім, я й разу не міг переконатися в справедливості свого припущення: при мені він говорив постійно на особливому, зовсім не зрозумілому для мене наріччі.
Другий незнайомець заслуговує на докладніший опис. Учень великих фізіономістів — Грасіоле або Енгеля — міг би читати по його обличчю, як по відкритій книзі. Я не вагаючись визначив найважливіші якості його: самовпевненість, бо голова його гордо була піднята, і чорні очі дивилися з холодною рішучістю; спокійність, бо блідуватість його шкіри свідчила про холоднокровність; енергію — на це вказувало швидке скорочення надбрівних м’язів; нарешті, сміливість — про це свідчило його могутнє дихання, що виявляло також великий запас життєвої сили.
Додам, що ця людина була горда, що її твердий і спокійний погляд відбивав, мабуть, благородство думок і що все це разом узяте виявляло, згідно з ученням фізіономістів, безперечну щирість.
Я мимоволі відчув себе бадьорішим в її присутності і подумав, що це побачення не принесе нам нічого поганого.
Не можна було точно визначити, скільки років цьому незнайомцеві — тридцять п’ять чи п’ятдесят. Він був високого зросту, мав широкий лоб, прямий ніс, правильно окреслений рот, чудові зуби, тонкі довгі руки. Загалом, це був найдовершеніший зразок чоловічої вроди, який мені будь-коли доводилося зустрічати. Ще одна виразна деталь: очі цієї людини, досить широко розставлені, могли одночасно охопити цілу чверть обрію. Ця здатність, — як я перевірив пізніше, — поєднувалася з гостротою зору, ще більшою, ніж у Неда Ленда. Коли незнайомець спрямовував свій погляд на який-небудь предмет, він хмурив брови і примружував очі, скорочуючи таким чином поле зору, і так дивився! Який погляд! Він ніби збільшував віддалені, зменшені відстанню предмети. Він проникав у наші душі. Він пронизував наскрізь непроникні для нас шари води і читав, як по книзі, життя морських глибин.
Обидва незнайомці були в беретах з хутра морської видри і в морських чоботях з тюленячої шкіри. Одяг їхній, з якоїсь особливої тканини, щільно облягав стан і не перешкоджав рухам.
Більш високий з них, — очевидно, начальник судна, — подивився на нас дуже уважно, не вимовляючи й слова. Потім, повернувшись до свого супутника, заговорив з ним невідомою мені мовою. Це була звучна, гармонійна, гнучка мова, багата на голосні звуки зі змінними наголосами.
Другий відповів йому нахилом голови і додав два-три слова, зовсім для мене незрозумілі. Потім його погляд звернувся безпосередньо до мене, ніби запитуючи мене.
Я відповів чистою французькою мовою, що не розумію його наріччя; але, здавалося, й він мене не зрозумів. Становище робилося досить важким.
— Нехай пан усе-таки розповість нашу історію, — сказав мені Консель. — Можливо, ці пани щось зрозуміють з неї.
Я почав розповідати про наші пригоди, чітко вимовляючи всі слова і не пропускаючи навіть найменшої подробиці. Я перелічив наші імена і звання; потім відрекомендував незнайомцям як належить професора Аронакса, його слугу Конселя і Неда Ленда, гарпунника, майстра своєї справи.
Людина з лагідними, задумливими очима слухала мене спокійно, навіть ввічливо і надзвичайно уважно. Але ніщо в її обличчі не показувало, що вона зрозуміла мою розповідь. Коли я закінчив, незнайомець не вимовив жодного слова.
Залишалася ще можливість поговорити по-англійськи. Може, вони зрозуміють. Я знав англійську мову, так само як і німецьку, настільки, щоб вільно читати, але правильно говорити не міг. А тут необхідно було говорити якнайкраще.
— Тепер ваша черга, — сказав я гарпунникові. — Починайте, Неде! Витягніть з вашої пам’яті найвишуканішу англійську мову, якою будь-коли говорив англосакс, і постарайтеся бути щасливішим за мене.
Нед не примусив себе просити і почав переказувати, як я зрозумів, мою розповідь. Суть була та сама, але форма інша. Канадець, людина палка, говорив з великим натхненням. Він дуже скаржився на те, що його посадили в тюрму всупереч людським правам, запитував, на підставі якого закону його тримають тут, загрожував судовим переслідуванням тим, хто самовільно арештував його; він метушився, жестикулював, кричав і кінець кінцем дав зрозуміти виразним жестом, що ми вмираємо з голоду.
Це було зовсім вірно, але ми про це майже забули.
На превеликий свій подив, гарпунник переконався, що мав успіху не більше, ніж я. Наші відвідувачі й оком не змигнули. Було очевидно, що вони не розуміли ні мови Араго, ні мови Фарадея[31].
Вичерпавши даремно всі наші філологічні ресурси, я був дуже збентежений невдачею і не знав, що робити далі, коли Консель сказав мені:
— Якщо пан дозволить, я розкажу те саме по-німецьки.
— Як! Ти знаєш німецьку мову? — вигукнув я.
— Як усякий фламандець. Хай пан не прогнівається…
— Будь ласка. Говори, мій друже!
І Консель спокійним голосом розповів утретє про різні наші пригоди. Але, незважаючи на вишукані звороти і красиву вимову розповідача, німецька мова не мала ніякого успіху.
Нарешті, притиснутий до стіни, я зібрав у пам’яті все, що залишилося від шкільного навчання, і спробував розповісти про наші пригоди по-латині. Ціцерон[32] затулив би собі вуха і відіслав би мене на кухню, і все ж я довів свою мову до кінця. Але результат був так само незадовільний.
Після цієї останньої невдалої спроби обидва незнайомці обмінялися кількома словами на своєму незрозумілому наріччі і пішли собі, не відповівши нам навіть одним з тих заспокійливих жестів, що однакові в усіх країнах світу. Двері зачинилися.
— Це підлість! — крикнув Нед Ленд, вибухаючи обуренням у двадцятий раз. — Як це так! З ними, з цими негідниками, говорять по-французьки, по-англійськи, по-німецьки, по-латині, і жоден з них не відповідає й словом!
— Заспокойтеся, Неде, — сказав я гарпунникові, що гарячився. — Гнів ні до чого не приведе.
— Але чи розумієте ви, пане професоре, — заперечив наш роздратований товариш, — що можна зовсім умерти від голоду в цій залізній клітці?
— Годі-бо вам, — промовив Консель, — будьте філософом, і ви ще довго протримаєтесь.
— Друзі мої, — сказав я, — не слід впадати у відчай. Ми були в гіршому становищі. Зробіть ласку, почекайте складати думку про капітана і екіпаж цього судна.
— Моя думка вже склалася, — заявив Нед Ленд. — Це негідники…
— Добре. Але з якої країни?
— З країни негідників!
— Мій люб’язний Неде, ця країна ще недостатньо чітко позначена на карті, і я признаюся, що національність цих двох незнайомців визначити важко. Ні англійці, ні французи, ні німці — от і все, що можна сказати з певністю. Однак я схильний припустити, що цей капітан і його помічник народилися під низькими градусами широти. В них є щось південне. Але хто вони — іспанці, турки, араби чи індійці — про це їхня зовнішність не дозволяє сказати з певністю. А мова їхня мені зовсім незрозуміла.
— От як прикро, коли не знаєш усіх мов, — зауважив Консель, — або наскільки краще було б мати одну спільну мову!
— Це ні до чого б не привело, — сказав Нед Ленд. — Хіба ви не бачите, що ці люди мають свою, навмисне вигадану мову, щоб кидати у відчай чесних людей, які хочуть їсти? Адже в усіх країнах на землі відкривати рот, рухати щелепами, клацати зубами і ворушити губами — хіба це незрозумілі речі? У Квебеку, в Парижі, на Паумоту, в антиподів[33] — скрізь це означає одне й те саме: я голодний, дайте мені поїсти…
— О, — промовив Консель, — є натури такі нерозуміючі!..
Тільки-но він вимовив ці слова, як двері відчинилися. Увійшов стюард [34]. Він приніс нам одяг, куртки й штани, пошиті з якоїсь невідомої мені тканини. Я поспішив одягтися,
