— Клас горобиних, ряд кілегрудих, — одразу відгукнувся Консель.
— Родина куріпок? — спитав Нед Ленд.
— Не думаю, мій друже, — відповів я. — Але все ж розраховую на вашу спритність. Мені дуже хочеться упіймати хоч одну з цих чарівних тропічних пташок.
— Що ж, спробуємо, пане професоре, хоч я звик більше до гарпуна, ніж до рушниці.
Малайці, які продають райських птахів китайцям у великій кількості, користуються різними способами ловлі; на жаль, ми не могли їх застосувати. Іноді вони розташовують сильце на верхівках високих дерев — найулюбленішому місці цих птахів. Іноді їх ловлять з допомогою надзвичайно в’язкого клею, до якого вони прилипають. А інколи навіть отруюють водойми, з яких ці птахи звикли пити воду. Щодо нас, то ми повинні були стріляти в них на льоту з малими шансами на успіх. І справді, ми даремно витратили частину наших зарядів.
Об одинадцятій ранку ми пройшли вже перший ряд горбів у центрі острова, але ще нічого не вбили. Голод підганяв нас. Сподіваючись на успішні результати полювання, ми нічого не взяли з собою поїсти. На щастя, Консель двома влучними пострілами забезпечив нам сніданок, чим сам був надзвичайно здивований. Він убив білого голуба і припутня. Ми швидко їх обскубли і, нанизавши на рожен, засмажили на вогні. Поки наші птахи смажилися, Нед приготував плоди хлібного дерева. Як і слід було чекати, обидва голуби здалися нам дуже смачними. Мускатні горіхи, якими звичайно вони живляться, надають їхньому м’ясу особливо ніжного аромату і роблять його приємним на смак. Ми з’їли птахів до останньої кісточки.
— Вони такі ж смачні, як пулярки, вигодовані трюфелями, — зробив висновок Консель.
— Ну, друже, чого вам тепер не вистачає? — звернувся я до канадця.
— Чотириногої дичини, пане Аронакс, — відповів Нед Ленд. — Усі ці пташки — тільки закуска, забава, а не справжня їжа. Тому я не заспокоюся доти, поки не вб’ю якусь тварину для котлет.
— Я також не заспокоюся, Неде, поки не впіймаю райського птаха.
— В такому разі продовжуймо полювання, — запропонував Консель, — але повернімо до моря. Ми вже дійшли до гірських схилів, і я вважаю за краще знову спуститися до лісу.
Це було слушне зауваження, і ми з ним погодилися. Приблизно за годину ми потрапили в справжні зарості сагових пальм. З-під наших ніг неодноразово вислизали змії, але вони не були отруйливі. Райські птахи здіймалися вгору при нашому наближенні, і я вже по-справжньому втратив надію ближче познайомитися з ними. Аж ось Консель, який ішов попереду, раптом нахилився, радісно скрикнув і, повернувшись до мене, показав прекрасний екземпляр райського птаха.
— Браво, Конселю! — вигукнув я.
— Пан дуже люб’язний, — відповів він. — Ні, мій хлопче. Ти зробив це дуже майстерно. Упіймати живого райського птаха, та ще руками!
— Якщо пан зволить подивитися на нього ближче, він побачить, що моя заслуга тут невелика.
— Чому ж, Конселю?
— Тому, що цей птах зовсім п’яний!
— П’яний?
— Так, пане, п’яний від мускатних горіхів, якими він ласував під мускатним деревом, де я його і схопив. Ось, Неде! Подивіться на ці потворні наслідки надмірності.
— Тисяча чортів! — загримів канадець. — Гріх вам, Конселю, докоряти мені за ту горілку, що я випив за останні два місяці!
Тимчасом я вивчав цікавого птаха. Консель не помилявся. Райський птах, сп’янівши від хмільного соку, став зовсім безпорадним: не міг літати, ледве тримався на ногах. Та це мене мало непокоїло, і я залишив його протверезитися.
Цей птах належав до найкрасивішого з восьми видів райських птахів, поширених у Новій Гвінеї і на сусідніх островах. Він був одним з найрідкісніших і називався «великим ізумрудом». Довжина його була тридцять сантиметрів. Голівка птаха відносно маленька, такими ж маленькими були й очі, розташовані біля дзьоба. Забарвлення його являло собою прекрасну гаму кольорів: жовтий дзьоб, темно-коричневі лапки й кігті, ясно-коричневі крила, забарвлені по краях у червоний колір, жовтуваті голівка й верхня частина шиї, смарагдово-зелена шийка, каштанові груди й черевце. Два довгих, пухнастих, вигнутих серпом пера надзвичайної ніжності і краси оздоблювали його хвіст. Все це робило цього чудового птаха таким красивим, що не випадково місцеве населення дало йому поетичну назву «сонячного птаха».
Мені надзвичайно хотілося привезти в Париж цей розкішний екземпляр і подарувати його Ботанічному саду, в якому не було ще жодного живого райського птаха.
— Значить, це рідкісний птах? — запитав мене канадець тоном мисливця, якого мало цікавить дичина з точки зору мистецтва.
— Дуже рідкісний, мій хоробрий друже. І особливо важко впіймати його живим. Навіть мертві, ці птахи являють собою надзвичайну цінність для торгівлі. Тому тубільці почали підроблювати їх, як підроблюють перли або ж діаманти.
— Як! — здивовано скрикнув Консель. — Підроблюють райських птахів?
— Так, Конселю!
— І пан знає, як це робиться?
— Знаю, Конселю! Під час літніх мусонів райські птахи втрачають своє чудове хвостове оперення. Підроблювачі пернатих підбирають ці пера, спритно прикріплюють їх до хвоста якої-небудь нещасної, навмисне спотвореної папуги, підфарбовують шви і «лакують» самого птаха. А далі ці витвори незвичайного мистецтва відправляються в європейські музеї і окремим аматорам.
— Ну й що ж! — зауважив Нед Ленд. — Хоч це і не справжній райський птах, а тільки його пір’я, я не вбачаю в такій підробці великого зла: адже птах все одно непридатний для їжі.
Таким чином, моя мрія стати володарем райського птаха здійснилася. Але мрії мисливця Неда про дичину залишалися марними. Проте десь о другій годині канадцеві пощастило підстрелити жирного лісового кабана з породи, яку тубільці називають «барі-утанг». Тепер у нас було м’ясо справжньої чотириногої дикої тварини. Ясно, що дичина була зустрінута з захопленням. Нед Ленд пишався своїм влучним пострілом. Кабан упав замертво, як тільки його торкнулася електрична куля.
Канадець швидко здер з нього шкуру, випотрошив і вирізав півдюжини кращих кусків м’яса на вечерю. Потім полювання продовжувалося. Нед Ленд і Консель мали ще відзначитися в ньому.
Справді, пробираючись крізь хащі, два друга раптово сполохали стадо кенгуру, які почали тікати, високо підстрибуючи на мускулястих ногах.
Та хоч як швидко вони бігли, все ж електричні кулі наздоганяли їх.
— Ах, пане професоре, — закричав Нед Ленд, охоплений мисливським азартом, — яка це чудова дичина, особливо тушкована! Який запас харчів для «Наутілуса»! Два! Три! П’ять кенгуру на землі! І подумати тільки, що ми самі з’їмо все це м’ясо, а ті дурні з корабля навіть і не доторкнуться до нього.
Я думаю, що коли б канадець не забалакався від радості, він знищив би все стадо. А так довелося задовольнитися дюжиною цікавих сумчастих тварин з родини кенгурових, відділу двоутробних, як про це сповістив нам Консель.
Убиті кенгуру були малі на зріст. Вони належали до породи зайцеподібних кенгуру, які живуть переважно в дуплах дерев і відзначаються тим, що дуже швидко бігають, а м’ясо їх надзвичайно смачне.
Ми були дуже задоволені наслідками свого полювання. Збуджений Нед пропонував завтра знову повернутися на цей чудовий острів і знищити всіх його чотириногих, придатних для їжі. Але наступні події порушили всі його плани.
О шостій вечора ми знову повернулися на берег моря. Шлюпка стояла на своєму місці. «Наутілус», схожий на довгий риф, виступав з хвиль на відстані двох миль од нас.
Нед Ленд, не гаючи часу, почав приготовляти обід. Він був майстром куховарської справи. Відбивні котлети з «барі-утанг», засмажені на вугіллі, незабаром сповнили повітря привабливим ароматом.
Але я помічаю, що став схожим на нашого канадця, захопившись шматком смаженої поросятини! Хай мені читачі вибачають, так само як вибачив я Недові, і з тих самих причин!..
Одним словом, обід був чудовий. Два припутні доповнили наше рідкісне меню. Тісто саго, плоди хлібного і мангового дерев, півдюжини ананасів, кілька кокосових горіхів з гострим від бродіння соком викликали у нас веселий настрій. Я навіть підозрюю, що думки моїх достойних товаришів втратили необхідну
