канадець почав виготовляти консерви з продуктів, привезених з острова Гвебороара.
Об одинадцятій ранку, коли верхівки коралів почали зникати під хвилями припливу, дикуни повернулися на берег. Я помітив, що кількість їх на березі значно зросла. Можливо, вони прибували з сусідніх островів або з самої Нової Гвінеї. Проте я не побачив жодної тубільної піроги.
Щоб якось згаяти час, я вирішив спустити драгу на морське дно; мені хотілося дістати з нього щедро розсипаних там черепашок, зоофітів і морських рослин, які було чітко видно крізь прозору воду. До того ж це була остання можливість дослідити фауну і флору цих місць. Адже завтра, за розрахунками капітана Немо, «Наутілус» повинен був покинути ці місця і вийти у відкрите море.
Я покликав Конселя і звелів йому принести легку драгу, подібну до тих, що використовуються ловцями устриць.
— А як поводять себе дикуни? — запитав мене Консель. — З дозволу пана скажу, що вони не справляють на мене враження злих людей.
— І все ж таки це людожери, мій друже!
— Можна бути людожером і одночасно порядною людиною, — заперечив Консель, — як, наприклад, ласун може бути чесною людиною. Перше не виключає друге.
— Гаразд, Конселю, я погоджуюся з тобою, що це чесні людожери і що вони чесно поїдають своїх полонених. Проте я не хочу, щоб мене з’їли навіть чесні люди, і триматимуся на сторожі, бо, здається, капітан «Наутілуса» не вживає ніяких заходів обережності. А тепер за роботу!
Протягом двох годин ми закидали нашу драгу, але нічого незвичайного не виловили. Вона наповнювалася черепашками під назвою «мідасове вухо», арфами, молотками; серед останніх я зустрічав найкрасивіші екземпляри, які будь-коли бачив. Ми також вийняли кілька голотурій, перлових черепашок і з дюжину маленьких черепах, які були залишені для кухні.
Але в ту хвилину, коли я менш за все цього чекав, мені до рук потрапило чудо, або, краще сказати, незвичайна потвора, яку рідко можна зустріти в природі. Консель, який щойно закинув драгу і витягнув її з найзвичайнісінькими черепашками, раптом побачив, як я швидко простягнув руку в сітку, вийняв звідти якусь черепашку і закричав так, як кричать конхіологи, тобто найбільш пронизливим криком, який тільки може вириватися з людської горлянки.
— Що таке? Що трапилося з паном? — запитав надзвичайно здивований Консель. — Пана щось укусило?
— Ні, мій друже, але я б охоче віддав свій палець за цю знахідку!
— За яку знахідку?
— За цю черепашку, — відповів я, показуючи йому предмет своєї радості.
— То це ж звичайнісінька пурпурова олива, з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…
— Так, дорогий Конселю, але замість закручуватися справа наліво ця олива закручується зліва направо.
— Хіба це можливо? — вигукнув Консель.
— Так, мій хлопче! Це черепашка-лівша!
— Черепашка-лівша! — повторив Консель тремтячим голосом.
— Поглянь на її завиток.
— О, пан може мені повірити, — сказав Консель, беручи дорогоцінну черепашку з величезною обережністю, — що я ще ніколи так не хвилювався.
Справді, було від чого хвилюватися! Адже всім відомо, що в природі рух справа наліво зустрічається найчастіше. Зірки і їхні супутники обертаються навколо своєї осі і в космосі справа наліво. Людина частіше користується правою рукою, ніж лівою, а тому всі її інструменти, прилади, сходи, замки, пружини годинників пристосовані так, щоб користуватися ними справа наліво. Природа додержується цього закону і для закручування черепашок молюсків: усі вони, за дуже рідкісним винятком, закручуються справа наліво. А в тих випадках, коли черепашки виявляються лівшами, любителі віддають за них великі гроші.
Консель і я поринули у споглядання нашого скарбу. Я вже мріяв про те, що збагачу ним природничий музей, коли раптом злощасний камінь, кинутий якимось тубільцем, розбив ущент дорогоцінний екземпляр у руках Конселя.
У мене вирвався крик розпачу. Консель кинувся до моєї рушниці і націлився в дикуна, який розмахував пращею в десяти метрах від нього. Я хотів його зупинити, але постріл уже стався, і куля розбила браслет амулета на руці тубільця.
— Конселю! — докірливо крикнув я. — Конселю!
— Що? Невже пан не бачить, що цей канібал першим напав на нас?
— Життя людини дорожче за всяку черепашку! — відповів я.
— От негідник! — бідкався Консель. — Краще б він розбив мені плече!
Консель говорив щиро, але я не поділяв його думки. Тимчасом становище змінилося, тільки ми не помітили цього. Десятків два пірог оточили «Наутілус». Ці довгі й вузькі човни, видовбані з суцільного стовбура дерева і добре пристосовані для швидкої ходи, урівноважувалися з допомогою подвійного бамбукового поплавка, який лежав на поверхні води. Пірогами управляли спритні напівголі гребці; і я з тривогою стежив, як вони наближалися.
Було очевидно, що папуаси вже мали справу з європейцями і знали їхні кораблі. Але що вони могли думати про довгий залізний циліндр, який не мав ні щогл, ні труб і ледве виступав з води бухти? Нічого доброго, бо спочатку вони трималися від нього на чималій відстані. Проте, помічаючи, що «Наутілус» лишається нерухомим, вони потроху сміливішали, виявляючи бажання познайомитися з ним ближче. Отже, необхідно було в першу чергу перешкодити цьому знайомству! Наші рушниці, що стріляли безшумно, не могли справити великого враження на тубільців, які бояться лише гарматного пострілу. Так і блискавка без громового гуркоту мало б лякала людей, хоч відомо, що небезпечною є саме блискавка, а не грім.
Піроги підійшли ще ближче до «Наутілуса», і хмари стріл обрушилися на палубу.
— Хай йому чорт! — скрикнув Консель. — Почався град! І можливо, отруйний!
— Необхідно попередити капітана Немо! — відповів я, підходячи до люка.
Я спустився в салон, але там нікого не було. Я насмілився постукати в двері, що вели в каюту капітана.
Звідти почулось: «Увійдіть!»
Зайшовши в каюту, я побачив капітана Немо, який заглибився в складні математичні розрахунки.
— Я вас потурбував? — чемно спитав я.
— Так, пане Аронакс, — відповів капітан, — але я думаю, що у вас на це є якісь поважні причини?
— Надзвичайно поважні. Нас оточують піроги тубільців, і за кілька хвилин ми, очевидно, будемо атаковані кількома сотнями цих дикунів.
— Ага, — промовив спокійно капітан Немо, — вони прибули на пірогах?
— Так, капітане.
— Що ж, пане професоре, досить тільки закрити люки.
— Саме це я й хотів вам сказати.
— Немає нічого легшого, — відповів капітан Немо.
І, натиснувши електричну кнопку, він передав відповідний наказ у каюту команди.
— От і все, пане професоре! — сказав він після короткого мовчання. — Шлюпка вже на своєму місці, і люки закриті. Я сподіваюся, що ви не боїтеся того, що тубільці розламають борти, проти яких виявилися безсилими ядра вашого фрегата?
— Ні, капітане, цього не боюся. Але існує інша небезпека.
— Яка, пане професоре?
— А така, що завтра, в цей самий час, потрібно відкрити люки, щоб поповнити запас повітря в «Наутілусі»…
— Правильно, пане професоре, бо моє судно дихає так само, як і кити.
— Отже, якщо цієї самої миті папуаси займуть палубу, я не бачу засобів, які б могли перешкодити їм увірватися всередину.
— Значить, ви вважаєте, що вони піднімуться на борт «Наутілуса»?
