тілець, прозорих, як желе, з тоненькими щупальцями, яких налічують до двадцяти п’яти тисяч в тридцяти кубічних сантиметрах води. Світло, яке вони давали, посилювалося сяйвом, властивим медузам, морським зіркам, ауреліям та іншим фосфоресціюючим зоофітам, насиченим органічними речовинами, що розклались у морі, і, можливо, деякими виділеннями риб.
Протягом багатьох годин «Наутілус» плив у сяючих водах. Наше захоплення стало ще більшим, коли ми побачили великих морських тварин, що гралися в цьому вогні, наче саламандри. Я бачив, як у холодному світлі купалися швидкі й елегантні касатки, ці невтомні морські клоуни, мечоноси завдовжки до трьох метрів, вірні передвісники шторму; їхні страшні мечі інколи ударяли в прозорі вікна салону. Потім з’явилися менші риби: балісти різних порід, макрелі, морські вовки і сотні інших риб, які, швидко рухаючись, борознили сяючу масу води.
У цьому блискучому видовищі було якесь незвичайне зачарування. Можливо, інтенсивність світіння посилювалась якимись атмосферними явищами. А може, на поверхні моря розігралася гроза? Проте на глибині кількох метрів «Наутілус» уже не відчував її люті, — він лише плавно погойдувався в спокійних водах.
Так ми просувалися вперед, зачаровані новими чудесами. Консель спостерігав і невтомно класифікував зоофітів, членистоногих, молюсків і риб. Дні минали швидко, я навіть покинув уже їх лічити. Нед Ленд, вірний своїм звичкам, намагався різноманітити нашу їжу. Ми, ніби слимаки, не залишали своєї черепашки. І я переконався, що досить легко стати справжнім слимаком!
Подібне існування нам здавалося легким і природним, і ми майже забули, що на поверхні земної кулі існує зовсім інше життя. Проте одна подія нагадала нам про незвичайність нашого положення.
18 січня «Наутілус» плив під 105° довготи і 15° південної широти. Погода була грозовою, море зробилося бурхливим, укрилося пінистими хвилями. Східний вітер міцнішав. Барометр, який падав уже кілька днів, сповіщав про наближення бурі.
Я вийшов на палубу в ту хвилину, коли помічник капітана робив свої спостереження. Я чекав за звичкою, коли він вимовить свою щоденну фразу. Але в цей день вона була замінена іншими, такими ж незрозумілими словами. Майже одразу після цього на палубі з’явився капітан Немо і, приставивши бінокль до очей, почав оглядати обрій.
Протягом кількох хвилин капітан залишався нерухомим, пильно вдивляючись в одну якусь точку. Потім, опустивши бінокль, він обмінявся зі своїм помічником десятком незрозумілих слів. Цей останній, здавалося, був чимось схвильований, хоч і намагався приховати свої почуття. Капітан Немо, який краще володів собою, залишався спокійним. Мені здалося, проте, що він зробив якесь зауваження своєму помічникові, на яке той відповів коротким запевненням. Принаймні я так зрозумів з інтонації їхніх голосів і з їхніх жестів.
Я теж старанно вдивлявся в тому напрямі, куди дивився капітан Немо, але нічого не зміг помітити. Вода і небо зливалися в одну суцільну лінію горизонту, яку ніщо не порушувало.
Тимчасом капітан Немо ходив з кінця в кінець по палубі, не дивлячись на мене, а може, й не помічаючи мене. Його кроки були впевнені, хоч не такі розмірені, як завжди. Інколи він зупинявся і, схрестивши руки на грудях, вдивлявся в море. Що він шукав в його неосяжних просторах? Адже «Наутілус» перебував тоді на відстані кількох сотень миль од найближчого берега!
Його помічник узяв бінокль і деякий час уперто вдивлявся в обрій. Потім він теж почав ходити вперед і назад, часом тупаючи ногою. Його нервове піднесення різко контрастувало зі спокоєм командира корабля.
Проте ця таємниця незабаром повинна була з’ясуватися, бо за наказом капітана Немо машини «Наутілуса» почали працювати на повну силу, надаючи гвинту все більшої швидкості.
У цю хвилину помічник знову окликнув свого командира. Той перестав ходити і спрямував бінокль у вказану точку. Він дивився довго, а я, надзвичайно зацікавлений, спустився в салон і взяв прекрасну підзорну трубу, якою звичайно користувався. Приставивши її до кришки прожектора, що утворювала виступ на палубі, я вирішив теж оглянути обрій.
Та не встиг я ще навіть наблизити трубу до ока, як інструмент був грубо вирваний у мене з рук.
Я обернувся. Переді мною стояв капітан Немо, але я його не впізнав. Його обличчя змінилося. З-під насуплених брів блищали похмурі очі. Рот напіввідкрився, показуючи зуби. Напружене тіло, стиснуті кулаки, голова, втягнута в плечі, свідчили, що вся його істота була наповнена нестримним гнівом і ненавистю. Він стояв нерухомо. Труба, вирвана з моїх рук, валялася біля його ніг.
Невже це я, того не бажаючи, викликав такий вибух гніву? Чи, може, ця незрозуміла людина подумала, що я розкрив якусь таємницю, яку не слід було знати полоненим «Наутілуса»?
Ні! Я не міг бути причиною такої ненависті, бо він навіть і не дивився на мене. Його погляд ні на одну мить не відривався од якоїсь непомітної для мене точки на обрії.
Нарешті капітан Немо оволодів собою. Його схвильоване обличчя знову стало спокійним, як звичайно. Він сказав своєму помічникові кілька слів незрозумілою мовою, а потім обернувся до мене.
— Пане Аронакс, — промовив він владним тоном, — я вимагаю від вас виконання однієї з умов нашого договору.
— Якої саме, капітане?
— Вашим супутникам і вам доведеться посидіти замкненими доти, поки я не визнаю за можливе знову повернути вам свободу.
— Ви тут хазяїн, — відповів я, пильно дивлячись на нього. — Але можна звернутися до вас з одним запитанням?
— Ніяких запитань, пане професоре! Сперечатися було ні до чого, будь-який опір був неможливий. Мені залишалося тільки підкоритися.
Я спустився в каюту до Неда Ленда і Конселя і сповістив їх про наказ капітана. Читачі можуть собі уявити, як це повідомлення було сприйняте канадцем. Проте для сперечання часу не було. Чотири матроси команди вже чекали в дверях і одвели нас у ту саму камеру, в якій ми провели першу ніч на борту «Наутілуса».
Нед Ленд хотів протестувати, але двері зачинилися перед самим його носом.
— Чи не скаже мені пан, що це означає? — звернувся до мене Консель.
Я розповів своїм товаришам про те, що сталося на палубі. Вони були здивовані так само, як і я, але від цього таємниця не стала яснішою.
Я заглибився в тяжкі роздуми. Незвичайний вираз обличчя капітана Немо не виходив у мене з голови. Я дійшов до такого стану, що не міг уже логічно пов’язати навіть двох думок, гублячись у найабсурдніших здогадках. Раптом з цього роздуму мене вивело зауваження Неда Ленда:
— Дивіться, сніданок уже поданий!
Справді, стіл був заставлений стравами. Очевидно, капітан Немо віддав про ще розпорядження одночасно з наказом прискорити рух «Наутілуса».
— Чи не дозволить пан дати йому пораду? — запитав мене Консель.
— Безумовно, мій друже! — обізвався я.
— Так от, я раджу панові поснідати. Цього потребує І обережність, бо нам невідомо, що далі трапиться.
— Ти правий, Конселю, — відповів я.
— На жаль, — зауважив Нед Ленд, — нам подали лише страви з риби І нічого з наших запасів.
— Друже Нед, — зауважив йому Консель, — а що б ви сказали, коли б нам зовсім не подали сніданок?
Це запитання відразу припинило скарги гарпунники.
Ми сіли за стіл. Сніданок пройшов майже в повному мовчанні. Я їв мало. Консель силував себе їсти якнайбільше, очевидно, все з тих самих міркувань обережності. Нед Ленд, хоч і був дуже невдоволений, все ж не дав пропасти жодному шматочкові. Після сніданку кожен з нас сів на своє місце в кутку.
Цієї хвилини яскрава півкуля, що освітлювала камеру, погасла, залишивши нас у повній темряві. Нед Ленд швидко заснув. Мене дуже здивувало те, що й Консель незабаром поринув у важке забуття. Я запитував себе, що могло викликати у нього таку раптову сонливість, коли відчув, що мене самого теж охоплює якесь незвичайне заціпеніння. Мої очі, які я намагався тримати розплющеними, мимоволі закривалися, Я все більше поринав у хворобливі галюцинації. Очевидно, в страви, які ми щойно з’їли, були домішані снотворні речовини. Значить, капітанові Немо було недостатньо тюрми, щоб прикрити свої дії.
