якого не мають іншого плавця, крім хвостового. Я зустрів смугастих змієголовів завдовжки до восьмидесята сантиметрів, з жовтуватосірим черевом, — вони відрізнились од китайських змієголовів золотистим кольором своїх боків і відсутністю темних смуг. З роду строматейових, представники якого мають овальне тіло, стиснене з боків, я помітив невеличких з яскравим забарвленням рибок-парусів; у них спинний плавець нагадує комірець; ця риба придатна для їжі в сушеному і маринованому вигляді, а місцеве населення готує з неї дуже смачну страву під назвою «каравада». Поряд плавали транкебари, тіло яких покрите лускатим панциром.
Сонце піднялося вище, його проміння все яскравіше і яскравіше освітлювало воду. Ґрунт дна поступово змінювався. За дрібним ущільненим піском починалося справжнє шосе, наче вимощене округлими уламками скель, укритих килимом з молюсків і зоофітів. Серед маси представників цих двох типів я побачив плацену — молюска з тонкими і нерівними стулками, що належить до родини устричних і зустрічається особливо в Червоному морі та Індійському океані; жовтогарячих люцин з округлою черепашкою; кілька персидських пурпурниць, які постачали «Наутілус» чудовою фарбою; незвичайних рогатих молюсків, завдовжки до п’ятнадцяти сантиметрів, що стирчали під водою, наче руки, готові схопити вас; черепашок анатін, придатних для їжі, — їх постачають на ринки Індостану; ледве фосфоресціюючих панопір; нарешті, чарівних окулін, розкішні віяла яких створюють одне з найкрасивіших видовищ океанської фауни.
Серед живих квітів і гідрофітів снували легіони членистоногих, зокрема краби з трикутними, трохи заокругленими і зубчастими панцирами, жахливі й огидні на вигляд партенопи. Не менш огидними були й велетенські краби, так звані «пальмові злодії», що зустрічалися мені дуже часто; в свій час їх спостерігав Чарлз Дарвін; природа наділила їх незвичайним інстинктом і силою, завдяки чому вони дізнаються, де ростуть кокосові пальми, і поїдають їхні горіхи; такий краб вилазить на дерева, що ростуть поблизу берега, зриває з них кокосові горіхи, які частково розбиваються при падінні, і потім відкриває їх могутніми клешнями. Тут, в яскраво освітлених водах, краби пересувалися з надзвичайною швидкістю і тому були зовсім несхожі на своїх родичів з берегів острова Малабар, що ледве повзали між уламками скель.
О сьомій годині ми нарешті дійшли до перлової мілини, на якій розселилися мільйони черепашок. Ці дорогоцінні молюски прикріплюються до скель з допомогою слимакового або морського шовку коричневого кольору, який не дозволяє їм уже рухатися на відміну від їстівних черепашок, яким природа не відмовила в здібності пересуватися.
Перлова черепашка має заокруглені, майже рівні і дуже товсті стулки, шерехуваті зверху. Деякі з черепашок були вкриті зеленкуватими смугами, що розходилися на всі боки. Це були молоді черепашки. Інші, з чорною і нерівною поверхнею, віком у десять років і більше, були завширшки до п’ятнадцяти сантиметрів.
Капітан Немо показав мені рукою на колосальне нагромадження перлових черепашок, і я зрозумів, що ці роз сипи справді невичерпні, бо сили природи створюють завжди більше, ніж може знищити людина. Нед Ленд, вірний людському інстинктові, поспішав наповнити свою сітку, привішену збоку, найкращими екземплярами черепашок.
Але ми не могли зупинятися. Необхідно було поспішати за капітаном Немо, який упевнено йшов одному йому знайомим шляхом. Дно помітно піднімалось, і інколи, підвівши руку, я діставав нею до поверхні води. Потім воно почало знову опускатися. Нам часто доводилось обминати високі пірамідальні скелі, в темних заглибленнях і тріщинах яких гніздилися великі ракоподібні. При нашому наближенні вони загрозливо підводилися на високих ногах, нагадуючи якісь фантастичні бойові машини, і пильно дивилися на нас опуклими очима. З-під наших ніг розбігалися в усі боки міріани, гліцерії, анеліди, надмірно витягаючи свої щупальця й вусики.
Нарешті, ми опинилися перед входом у велику печеру, вириту у мальовничому нагромадженні скель, густо вкритих найкрасивішими представниками підводної флори. Спочатку печера здалася мені зовсім темною, сонячне проміння поступово наче згасало в ній. Але вода там була освітлена завдяки заломленому і розсіяному промінню сонця.
Капітан Немо увійшов першим, ми слідом за ним. Невдовзі мої очі звикли до півтемряви. Я почав поступово розрізняти арки, що примхливо оточували склепіння грота, природні пілястри з широкою гранітною основою, схожі на важкі колони тосканської архітектури. З якою метою затягнув нас у глибину цієї підводної печери наш незвичайний провідник? Незабаром я дізнався про це.
Ми спустилися досить стрімким схилом і опинилися на дні своєрідної улоговини. Там капітан Немо зупинився і показав рукою на предмет, якого ми спочатку не помітили.
Це була надзвичайних розмірів черепашка, велетенська тридакна завширшки два з лишнім метри і, значить, набагато більша за черепашку, що прикрашала салон «Наутілуса».
Я підійшов до цього феноменального молюска. Своїм шовковим павутинням він приліпився до гранітної площадки і самотньо ріс у спокійних водах печери. Я прикинув у думці приблизну вагу цієї тридакни. Очевидно, вона була не менше трьохсот кілограмів. Отже, тіло самого молюска важило понад п’ятнадцять кілограмів. Треба було б мати шлунок Гаргантюа[52], щоб з’їсти кілька таких «устриць».
Капітан Немо знав, очевидно, ще раніше про існування цієї двостулки-тридакни. Він не вперше приходив до неї, і я подумав, що він привів нас сюди лише для того, щоб показати це чудо природи. Але я помилявся. Капітанові Немо потрібно було особисто ознайомитися з станом черепашки.
Стулки тридакни були напіврозкриті. Капітан наблизився і вставив між ними свій кинджал, щоб не дати можливості їм закритися. Потім рукою трохи підняв перетинчасту і бахромисту по краях мантію молюска.
Там, між листовидними складками тіла, я побачив перлину завбільшки з кокосовий горіх. Завдяки правильній сферичній формі, дивовижній чистоті й прозорості, невимовним переливам кольорів ця перлина являла собою коштовність, якій не було ціни. Охоплений цікавістю, я простягнув руку, щоб торкнутися її, зважити, помилуватися зблизька. Але капітан зупинив мене, зробивши заперечливий жест, і швидким рухом витягнув кинджал із стулок, які відразу ж закрилися.
Тільки тоді я зрозумів намір капітана. Залишаючи перлину в тілі тридакни, він давав їй можливість непомітно рости. З кожним роком виділення молюска додавали до перлини новий перламутровий шар. І тільки один капітан знав цю печеру, де «визрівав» розкішний плід природи. Він його вирощував для того, щоб потім перенести в свій музей. Можливо, наслідуючи китайців або індійців, він, щоб викликати зростання перлини, поклав спочатку під мантію молюска бусинку чи металеву кульку, яка почала потроху вкриватися перламутровою речовиною. В усякому разі, порівнюючи цю перлину з тими, що я вже знав, і з перлинами, які виблискували у вітринах музею «Наутілуса», я оцінив її принаймні в десять мільйонів франків. Це була вже не коштовність, а небувала природна рідкість, оскільки в світі немає такої жінки, вухо якої могло б витримати вагу подібної серги.
Оглянувши чудову тридакну, ми вийшли з печери і знову піднялися на перлові розсипи, ще не потривожені роботою ловців перлів.
Ми йшли окремо один від одного, наче прогулюючись десь у полі. Кожен зупинявся чи віддалявся залежно від того, що цікавого він знаходив на своєму шляху. Я давно вже позбувся своїх страхів, набагато перебільшених грою власної фантазії. Дно весь час піднімалося, і, коли до поверхні океану залишалося трохи більше метра, моя голова винирнула над водою. Консель приєднався до мене і, приставивши скло свого скафандра до мого, дружньо привітався очима. Але це мілководдя тягнулося всього кілька туазів, і незабаром ми знову повернулися в нашу стихію. Я думаю, що тепер маю право називати так морські глибини.
Хвилин через десять капітан Немо раптом зупинився. Я думав, що він хоче повернути назад. Але ні. Жестом він наказав нам наблизитися до нього і стати у великій заглибині в скелі. Потім він витягнув руку, вказуючи на якусь точку у воді. Я уважно придивився.
На відстані п’яти метрів од мене промайнула якась тінь і спустилася на дно. Мене пронизала тривожна думка про акулу. Проте я помилився: ми й цього разу мали справу не з океанським страхіттям.
Це була людина, жива чорна людина, індієць-риболов, мабуть, якийсь бідолаха, що прийшов за черепашками перед початком промислу. Мені було добре видно дно його човна на відстані кількох футів од нього. Він пірнав і знову випливав на поверхню. Швидко досягати дна йому допомагав камінь, обточений у вигляді голови цукру і прив’язаний вірьовкою до човна. Це було єдине знаряддя ловця перлів. Стискуючи його ногами, індієць спускався на дно, приблизно на глибину п’яти метрів, ставав навколішки і починав без розбору наповнювати торбинку перловими черепашками. Потім повертався в човен, висипав у нього свій
