вилов, піднімав камінь і починав усе заново. Він тримався під водою не більше тридцяти секунд.
Ловець не помітив нашої присутності, бо нас закривала тінь від скелі. А втім, як могло навіть спасти на думку цьому бідному індійцеві, що люди, такі ж створіння, як і він сам, були поряд з ним під водою і уважно стежили за всім процесом ловлі, за кожним його рухом.
Він уже багато разів піднімався і знову пірнав, кожного разу виносячи на поверхню не більше десятка черепашок, бо йому доводилося відривати їх од дна, до якого вони добре прикріплювалися міцним шовковим павутинням. А скільки черепашок були пусті і не мали перлин, заради яких він рискував життям! Я спостерігав його роботу дуже уважно.
Водолаз спускався і піднімався через рівні проміжки часу. Протягом півгодини ніяка небезпека йому не загрожувала. А вона була близько!
Я раптом помітив, як індієць, стаючи навколішки, щоб збирати черепашки, несподівано скочив на ноги і поспішно кинувся до поверхні води.
Я зрозумів його страх. До нещасного водолаза зверху наближалася велетенська тінь. Це була акула дуже великих розмірів. Вона швидко пливла йому навперейми з палаючими очима і розкритою пащею.
Мене охопив такий жах, що я не міг поворухнутися.
Ненажерливий хижак кинувся прямо на нещасного ловця. Той рвонувся вбік і уник зубів акули, але не встиг утекти від удару страшного хвоста; цей удар влучив йому прямо в груди, і індієць упав на дно.
Ця сцена тривала лише кілька секунд. Акула перевернулася на спину і готувалася вже перекусити індійця, як раптом капітан Немо, який сидів поруч зі мною, швидко скочив на ноги. З кинджалом у. руці він сміливо пішов на потвору, готовий битися з нею сам на сам.
Акула, що вже готувалася схопити нещасного, раптом помітила нового суперника, знову перевернулася на живіт і кинулася на нього.
Я й досі бачу перед собою позу капітана. Трохи зігнувшись, він з разючим спокоєм чекав наближення страшного ворога… Коли акула кинулася на нього, капітан з надзвичайною спритністю відскочив убік, уникнув удару і глибоко встромив кинджал страхіттю в живіт. Але це ще не був кінець. Тільки тепер почалася страшна боротьба.
Акула наче заревла. Кров потоком била з її рани. Вода стала темно-червоною, непрозорою, і далі вже я нічого не міг бачити, — нічого до того часу, поки вода трохи не посвітлішала. Тоді я побачив хороброго капітана: вчепившись рукою за один з плавців, він бився з потворою сам на сам, безперервно ударяючи її кинджалом у живіт, але не маючи змоги завдати останнього, вирішального удару — в серце. Акула одчайдушно відбивалася і з такою силою збовтувала воду, що я ледве утримувався на ногах.
Я хотів кинутися на допомогу капітанові, але страх прикував мене до місця. Я дивився розгубленими очима на жахливу боротьбу. Ставало ясно, що хід її починав змінюватися. Капітан упав, не витримавши страшної ваги акули, що придавила його. Потім паща акули, величезна і страшна, розкрилася, наче велетенські ножиці, і це були б останні хвилини життя капітана, коли б раптом Нед Ленд не кинувся швидше за блискавку до акули і не завдав їй страшного удару своїм гарпуном.
Вода знову стала темною від потоків крові і заходила ходором від несамовитих рухів і ударів хвоста акули. Нед Ленд не промахнувся. Гарпун влучив їй прямо в серце. Почалась агонія потвори. Передсмертні корчі акули були такої сили, що створене ними хвилювання води перекинуло Конселя.
Тимчасом Нед Ленд витягнув капітана з-під акули. Не маючи жодного поранення, капітан, як тільки став на ноги, підбіг до індійця, швидко перерізав вірьовку, що з’єднувала його з каменем, узяв його на руки і, відштовхнувшись ногою від дна, піднявся на поверхню.
Ми втрьох випливли слідом за ним і через короткий час уже були в човні ловця перлів.
Капітан Немо перш за все вирішив привести потерпілого до притомності. Я не надіявся, що це йому вдасться, хоч індієць пробув під водою не дуже довго. Проте удар акули міг бути для нього смертельним.
На щастя, енергійні розтирання його тіла, які робили капітан Немо і Консель, допомогли, і індієць потроху почав приходити до пам’яті. Він розплющив очі. Яким повинен був бути подив, навіть жах індійця, коли він побачив чотири великі мідні голови, що схилилися над ним!
І що він міг подумати, коли капітан Немо вийняв з кишені мішечок з перлинами і поклав йому в руку? Цей чудовий подарунок водяної людини цейлонець прийняв тремтячою рукою. Його здивований і разом з тим наляканий вигляд свідчив про те, що він так і не знав, яким надприродним істотам він зобов’язаний багатством і власним життям.
За знаком капітана ми знов опустилися на перлову мілину і знайомою вже дорогою за півгодини дійшли до якоря шлюпки «Наутілуса». Піднявшись на її борт, ми з допомогою матросів звільнилися від важких мідних шоломів.
Перше слово капітана Немо було до канадця.
— Дякую вам, пане Ленд! — сказав він.
— Нема за що, капітане, — відповів Нед Ленд. — Я тільки повернув свій борг!
Ледве помітна усмішка промайнула на губах капітана Немо, і цим усе закінчилось.
— До «Наутілуса»! — скомандував він.
Шлюпка полетіла по хвилях. Через кілька хвилин ми зустріли труп акули, що виплив на поверхню.
По довгих серпоподібних плавцях, які по краях були чорні, я впізнав страшну акулу Індійського океану, найнебезпечнішу серед так званих справжніх акул. Довжина її перевищувала двадцять п’ять футів. Величезна паща займала третину тіла. Це була вже доросла акула, про що свідчили шість рядів зубів, розташованих у вигляді рівнобедреного трикутника на верхній щелепі.
Консель дивився на неї з чисто науковою цікавістю, і я можу присягнутися, що він її відносив, і не без підстав, до класу риб, підкласу хрящуватих або пластинчатозябрових, до ряду акулових, до родини справжніх акул.
У той час як я розглядав цю нерухому масу, навколо шлюпки раптом з’явилося до дванадцяти ненажерливих родичів цієї акули. Не звертаючи на нас уваги, вони кинулися на труп і жадібно почали розривати його, вириваючи одна в одної куски м’яса.
О пів на дев’яту ми вже були на борту «Наутілуса». Я почав згадувати всі подробиці нашої подорожі на Манаарську перлову мілину. З неї можна було зробити два висновки: по-перше, що по сміливості у капітана Немо не було суперників; по-друге, що він готовий був віддати життя заради врятування людини, тобто представника того роду, від якого він тікав в океанські глибини. Отже, хоч би що говорила ця дивовижна людина про себе, вона ще не змогла повністю заглушити в собі гуманні почуття.
Коли я висловив це капітанові Немо, він відповів мені трохи схвильовано:
— Це індієць, пане професоре, мешканець країни пригноблених! А я був, є і буду до свого останнього подиху другом і захисником усіх пригноблених!
РОЗДІЛ IV
29 січня острів Цейлон зник за горизонтом. З швидкістю двадцять миль на годину «Наутілус» заглибився в лабіринт проток, що відділяють Мальдівські острови від Лаккадівських, Він пройшов поблизу Кіттана, коралового острова, відкритого Васко да Гама[53] в 1499 році, одного з дев’ятнадцяти найбільших островів Лаккадівського архіпелагу, розташованого між 10° і 14°30’ північної широти та 69° і 50°72’ східної довготи.
Таким чином, ми зробили шістнадцять тисяч двісті двадцять миль або сім з половиною тисяч льє з моменту відплиття з Японського моря.
Наступного дня, 30 січня, коли «Наутілус» виринув на поверхню океану, ніякої землі вже не було видно.
