— Підводний тунель! — вигукнув він. — Сполучення між морями! Та про це ніхто ніколи не чув!
— Друже Нед, — відповів йому Консель, — а ви чули, щоб хто-небудь говорив про «Наутілус»? Ні! Але ж він існує! Отже, не знизуйте з такою недовірою плечима і не заперечуйте факти лише тому, що ви про них ніколи не чули!
— Що ж, побачимо! — кинув Нед Ленд, струшуючи головою. — Я буду тільки надзвичайно задоволений, якщо ми справді незабаром потрапимо в Середземне море через прохід, про який говорить капітан.
Того ж вечора «Наутілус», пливучи на поверхні моря, наблизився під 21°30? північної широти до аравійського берега. Я побачив Джедду, важливий торговельний центр, зв’язаний з Єгиптом, Сирією, Туреччиною й Індією. З того місця, де ми перебували, я досить чітко розрізнив увесь ансамбль міських будинків, пришвартовані вздовж набережних кораблі, а також великі кораблі на рейді — через глибоку осадку вони не підходять близько до берега. Сонце вже спустилося майже до самого горизонту; його яскраве проміння заливало світлом міські будівлі, підкреслюючи їхню білизну. Окремо від міста стояло кілька дерев’яних і очеретяних халупок бедуїнів.
Невдовзі Джедда зникла у вечірній пітьмі, і «Наутілус» заглибився у ледве фосфоресціюючу воду.
На другий день, 10 лютого, «Наутілус» виплив на поверхню, але назустріч нам ішло багато кораблів, і він поквапився знову зануритись углиб. Опівдні, коли потрібно було робити виміри, «Наутілус» знову піднявся і продовжував плисти на поверхні, бо кораблі вже зникли.
У супроводі Конселя і Неда Ленда я вийшов на палубу. Східний берег неясно маячив у вологому тумані.
Спершись ліктями на борти шлюпки, ми тихо розмовляли про всяку всячину, коли раптом Нед Ленд витягнув руку у напрямі якоїсь точки в морі і спитав:
— Ви нічого не бачите, пане професоре?
— Ні, Неде, — відповів я. — Адже ви знаєте, що в мене не такі зіркі очі, як у вас.
— Дивіться краще, — наполягав Нед, — он там, попереду, з правого борту, трохи вище прожектора! Невже ви не бачите якусь рухливу масу?
— Справді, — сказав я, уважно придивляючись, — я помічаю якесь темнувате тіло на поверхні води.
— Другий «Наутілус»? — вигукнув Консель.
— Ні, — озвався канадець, — але я не дуже помилюся, якщо скажу, що це якась морська тварина.
— А хіба в Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.
— Так, друже, — відповів я, — зрідка зустрічаються.
— Це зовсім не кит, — знову сказав канадець, не перестаючи пильно вдивлятися в помічену тварину. — Ми з китами старі знайомі, і я ніколи не помилюся при зустрічі.
— Що ж, зачекаємо! — запропонував Консель. — «Наутілус» прямує якраз у цей бік, і ми скоро дізнаємося, з ким маємо справу.
— Але це тоді… — почав я.
— Дивіться, — перервав мене канадець, — воно перевертається на спину, грудьми догори.
— Та це ж сирена, з дозволу пана, справжнісінька сирена! — закричав Консель.
Слова Конселя відразу наштовхнули мене на правильну думку, і я зрозумів, що ця тварина належала до того виду морських істот, яких легенди перетворили на сирен — напівжінок, напівриб.
— Ні, — заперечив я Конселю, — це не сирена, але така ж цікава тварина з родини сирен, що дуже рідко зустрічається у Червоному морі. Це дюгонь.
— Ряд сирен, група рибоподібних, підклас дельфінових, клас ссавців, тип хребетних, — замурмотів Консель.
Коли Консель давав таку характеристику, додавати щось не було потреби.
Тимчасом Нед Ленд продовжував вдивлятись у тварину. Очі його блищали від пристрасного бажання, а рука наче вже відчувала гарпун. Можна було подумати, що він тільки чекає слушної нагоди, щоб кинутись у воду і напасти на дюгоня.
— Ой пане професоре, — звернувся він до мене тремтячим від збудження голосом, — мені ще ніколи не доводилося полювати на таких!
У цих словах виявився весь характер гарпунника.
Цієї миті на палубу піднявся капітан Немо. Він побачив дюгоня і, кинувши погляд на канадця, зрозумів його настрій.
— Коли б ви зараз тримали гарпун, пане Ленд, — звернувся він до Неда, — він вам, напевно, пік би руку?
— Цілком вірно, капітане!
— І вам хотілося б хоч на день повернутися до професії гарпунника і збільшити ще однією перемогою список своїх мисливських успіхів?
— З великим задоволенням!
— Що ж, можете спробувати!
— Дуже вдячний, капітане, — відповів Нед.
Очі його загорілися.
— Тільки попереджаю, — продовжував капітан, — треба бити без промаху! Це у ваших інтересах!
— Невже дюгонь така небезпечна тварина? — запитав я.
Канадець лише зневажливо знизав плечима.
— Так, — відповів капітан. — Іноді ця тварина кидається на мисливців і перекидає їхню шлюпку. Але Недові Ленду нема чого боятися цієї небезпеки. Його око влучне, рука міцна. І я раджу йому не промахнутися не тому, що дюгонь небезпечний, а тому, що в нього смачне, як у дичини, м’ясо. Здається, пан Ленд завжди готовий поласувати хорошою стравою.
— Он як! — вигукнув Нед. — Ця тварина до всього ще й смачна!
— Так, пане Ленд. Його м’ясо вважається надзвичайно цінним і в Меланезії подається на царські столи. Останнім часом на дюгоня полюють з особливим запалом, так що він незабаром, як і його ближчий родич — ламантин, буде знищений.
— У такому разі, капітане, — сказав серйозно Консель, — можливо, це останній представник його родини, то чи не слід його зберегти в інтересах науки?
— Може, й так, — заперечив канадець, — але в інтересах кулінарії краще на нього пополювати.
— Отже, дійте, пане Ленд! — відповів капітан.
У цей час на палубі з’явилося сім матросів команди, мовчазних і безпристрасних, як завжди. Один з них ніс гарпун і вірьовку, що використовується при ловлі китів. Шлюпку зняли з її місця на палубі і спустили на воду. Шість гребців зайняли свої місця, один став до стерна. Нед, Консель і я сіли на кормі.
— Хіба ви не поїдете з нами, капітане? — спитав я.
— Ні, пане професоре, але я бажаю вам успіхів! Шлюпка відпливла і під ударами шести весел швидко полетіла в напрямі до дюгоня, який знаходився тоді на відстані миль двох од «Наутілуса».
Підійшовши на кілька кабельтових до тварини, шлюпка попливла повільніше, весла заглиблювалися у тиху воду без будь-якого шуму. Нед Ленд з гарпуном у руці перейшов на ніс човна. Гарпун для полювання на китів прикріплюється звичайно до дуже довгої вірьовки, яка швидко розмотується пораненою твариною. Але тепер вірьовка була завдовжки не більше десяти брасів, до її кінця був прив’язаний пустий бочонок, який, залишаючись на поверхні, повинен був показувати напрям підводного шляху дюгоня.
Я піднявся і тепер уже ясно побачив супротивника канадця. Дюгонь, якого ще називають алікором, дуже нагадував ламантина. Його видовжене тіло закінчувалося довгим хвостом, а бокові плавці — справжніми пальцями. Він відрізнявся од ламантина тим, що його верхня щелепа була озброєна двома довгими і гострими зубами, справжніми іклами, що грізно стирчали в різні боки.
Дюгонь, на якого Нед Ленд збирався напасти, був величезний, завдовжки понад сім метрів. Він не рухався і, здавалося, спав на поверхні. Це значно полегшувало напад Неда.
Шлюпка обережно наблизилася до тварини на відстань трьох брасів. Матроси підняли весла, я трохи підвівся з свого місця. Нед Ленд ледь відхилився назад, змахнув рукою і з силою кинув гарпун.
Слідом за цим почувся свист, і дюгонь зник. Очевидно, гарпун зачепив лише воду.
