— Тисяча чортів! — закричав розлючений Нед, — я промазав!
— Ні, — відізвався я, — тварину поранено, он сліди крові. Але гарпун не залишився в його тілі і упав у воду.
— Мій гарпун! — вигукнув Нед. — Мій гарпун! Матроси почали гребти, стерничий спрямував шлюпку до плаваючого бочонка. Виловивши гарпун, шлюпка кинулася навздогін тварині.
Дюгонь час від часу з’являвся на поверхні моря, щоб подихати. Рана, очевидно, була неглибокою, бо він плив з великою швидкістю. Шлюпка, яку приводили в рух дванадцять мускулястих рук, летіла по його слідах. Не раз вона наближалася до тварини на кілька брасів, і канадець уже збирався знову кинути гарпун, але вона раптово пірнала у воду, де вже не було можливості влучити в неї.
Можна уявити собі, який гнів охопив нетерплячого Неда Ленда. Він посилав навздогін тварині найенергійніші прокляття, які тільки існували в англійській мові. Навіть я починав відчувати деяку прикрість, коли бачив, як дюгонь розгадує всі наші хитрощі.
Так ми переслідували його без відпочинку вже понад годину, і я все більше починав сумніватися в тому, що ми ним оволодіємо, коли раптом тварина вирішила помститися нам за переслідування. Вона повернулася, щоб у свою чергу напасти на шлюпку.
Цей маневр не уникнув очей канадця.
— Увага! — крикнув він.
Стерничий вимовив кілька слів своєю дивною мовою, попереджаючи, мабуть, людей про необхідність бути на сторожі.
Дюгонь, підпливши на двадцять футів до шлюпки, зупинився, втягнув широкими ніздрями, розташованими не поблизу пащі, а у верхній частині морди, біля очей, багато повітря і кинувся на нас.
Нам не пощастило уникнути удару, але, дякуючи спритності стерничого, шлюпка майстерно зробила поворот і не перевернулася, а тільки набрала одну-дві тонни води, яку потім довелося вичерпувати. Нед Ленд, учепившись за ніс шлюпки, осипав ударами гарпуна велетенську тварину, яка вп’ялася зубами в борт шлюпки і намагалася підняти її з води, як лев піднімає косулю. Ми всі попадали один на одного, і я не знаю, як закінчилася б ця пригода, коли б канадець, ще більше розлючений твариною, не ударив нарешті її прямо в серце.
Я почув скрегіт зубів по обшивці шлюпки, і дюгонь зник, потягши за собою й гарпун. Але в скорому часі бочонок виплив на поверхню, а після нього з’явилось і тіло тварини, перевернуте на спину. Шлюпка обережно підпливла до дюгоня, взяла його на буксир і потягла до «Наутілуса».
Щоб витягнути тушу на палубу, довелося застосувати талі, бо вона важила понад п’ять тисяч кілограмів. Дюгоня розрубали на частини під безпосереднім доглядом Неда, який уважно стежив за всіма моментами цієї операції. Того ж вечора стюард подав мені на обід кілька кусків м’яса дюгоня, майстерно приготовленого коком. Воно мені здалося прекрасним, навіть кращим за м’ясо корови.
На другий день, 11 лютого, камбуз «Наутілуса» збагатився ще одним сортом смачної дичини. Зграйка морських ластівок сіла на палубу корабля. Це була різновидність поширених в Єгипті нільських ластівок з чорним дзьобом, сірою гострокінцевою голівкою, з очима, оточеними білими цятками, з сіруватими крилами, спинкою і хвостом, з білими черевцем і шийкою, з червоними лапками. Ми також спіймали кілька дюжин нільських качок — надзвичайно смачних диких птахів з білою головою і шиєю в чорних цятках.
«Наутілус» у цей день ішов розмірено. Він, здавалося, нікуди не поспішав. У міру того як ми наближалися до Суецу, я помітив, що вода Червоного моря ставала все менш солоною.
О п’ятій вечора ми побачили на півночі мис Рас-Мохаммед, який є кінцем кам’янистої Аравії, що лежить між Суецькою затокою і затокою Акаба.
«Наутілус» увійшов у протоку Жубаль, що вела до Суецької затоки. Я виразно помітив високу гору, яка височіла над обома затоками Рас-Мохаммеда. Це була гора Синай, на вершину якої, за переказами, піднімався Моїсей.
О шостій годині «Наутілус», то пливучи на поверхні, то заглиблюючись, пройшов поблизу Тору, розташованого в глибині бухти. Води цієї бухти здавалися, як про це мені вже говорив капітан, забарвленими в червоний колір. Настала ніч, сповнена важкого мовчання, що лише інколи порушувалося криком пелікана або якогось іншого нічного птаха, плескотом хвиль припливу, що розбивались об рифи, або далеким гулом пароплавів, колеса яких розсікали воду бухти.
Між восьмою та дев’ятою годинами «Наутілус» спустився на кілька метрів під воду. Згідно з моїми розрахунками, ми повинні були бути зовсім близько від Суецу. У вікна салону я бачив основу скель, яскраво освітлених нашим прожектором. Мені здавалося, що прохід ставав усе вужчим.
У чверть на десяту судно випливло на поверхню. Бажання капітана швидше пройти Аравійський тунель не давало мені ні хвилини спокою, і я вийшов на палубу подихати свіжим нічним повітрям.
Невдовзі я побачив у темряві на відстані однієї милі од нас бліде світло, послаблене вечірнім туманом.
— Плавучий маяк! — промовив чийсь голос коло мене.
Я здригнувся від несподіванки, повернувся і побачив капітана Немо.
— Це суецький плавучий маяк, — повторив він. — Незабаром ми наблизимося до входу в тунель.
— Очевидно, вхід у нього не легкий?
— Так, пане професоре. Тому я взяв за правило, входячи в тунель, особисто перебувати в рульовій рубці, щоб керувати судном. А тепер, пане Аронакс, вам доведеться зійти вниз: «Наутілус» повинен спускатися під воду, щоб повернутися на поверхню вже після проходу через Аравійський тунель.
Я пішов слідом за капітаном Немо. Люки закрилися, резервуари наповнилися водою, і корабель заглибився на десять метрів.
Я хотів уже повернутися в свою кімнату, коли капітан зупинив мене.
— Пане професоре, — спитав він, — чи не хочете ви піти зі мною в рульову рубку?
— Я просто не насмілювався вас просити про це, капітане.
— В такому разі, ходімте. Там ви побачите все, що можна бачити в цьому підземному і разом з тим підводному плаванні.
Ми пройшли разом з капітаном Немо до центрального трапа. Піднявшись до половини, він відчинив двері, пройшов верхній коридор і опинився в рубці управління, що знаходилася, як відомо, в передній частині корабля.
Це була квадратна каюта, розміром шість на шість футів, схожа на каюти, які займають стерничі на пароплавах, що курсують по Міссісіпі чи Гудзону. Посередині її знаходився штурвал, встановлений вертикально і з’єднаний із стерном управління штуртросами, які відходили аж до корми. В усіх чотирьох стінах рубки були ілюмінатори з товстого сочевицеподібного скла, які дозволяли стерничому дивитися в усі боки.
У рубці було темно. Але невдовзі очі звикли до пітьми, і я помітив стерничого, могутню людину, руки якої лежали на штурвалі. Морські глибини попереду були освітлені прожектором, що горів на протилежному кінці корабля.
— А тепер, — сказав капітан Немо, — пошукаємо вхід у наш тунель.
Електричні дроти з’єднували рубку управління з машинним відділенням. Звідси капітан міг давати послідовні команди для зміни напряму і руху «Наутілуса». Він натиснув металеву кнопку, і швидкість обертання гвинта відразу помітно зменшилася.
Я мовчки дивився на високу круту стіну — непохитну основу піщаного материка; на відстані кількох метрів од неї ми пливли протягом цілої години. Капітан Немо не спускав очей з компаса, що висів у рубці. Іноді він робив ледве помітний жест рукою, і стерничий одразу трохи змінював курс корабля.
Я притулився до ілюмінатора лівого борту і роздивлявся розкішні колонії коралів, зоофітів, водоростей, членистоногих, що ворушили величезними клешнями, ховаючись у тріщинах скель.
О десятій годині п’ятнадцять хвилин капітан Немо сам став за штурвал. Перед нами розкрився вхід у широку і глибоку чорну галерею. «Наутілус» сміливо заглибився в неї. Відразу почулося незвичайне гудіння. Це був гул вод Червоного моря, які мчали схилом тунелю в Середземне море. «Наутілус», підхоплений цим потоком, летів з швидкістю стріли, незважаючи на те, що для гальмування його руху машини з максимальним напруженням обертали гвинт у протилежний бік.
На стінах вузького тунелю я міг лише помітити блискучі смуги світла, прямі лінії, вогняні борозни, в які перетворювалися промені прожектора під дією швидкості.
