Після двох годин напруженої роботи Нед Ленд повернувся зовсім утомлений. Він і його товариші були замінені свіжими робітниками, до яких приєднались я й Консель. Нами керував помічник капітана.
Спочатку вода здалася мені дуже холодною, але, попрацювавши киркою, я швидко розігрівся. Незважаючи на тиск у тридцять атмосфер, я не відчував ніякого утруднення в рухах.
Коли, після двогодинної роботи, я повернувся, щоб трохи попоїсти й відпочити, мене вразило згущене, сповнене вуглекислоти повітря «Наутілуса», яке надзвичайно відрізнялося од чистого повітря апаратів Руквейроля. Повітря всередині корабля не поновлювалося вже сорок вісім годин і було мало придатним для дихання. Тимчасом за дванадцять годин безперервної роботи нам удалося вирубати яму всього на один метр завглибшки, тобто приблизно шістсот кубічних метрів. Отже, коли б навіть ми й продовжували працювати з тією ж інтенсивністю, заглиблюючись за дванадцять годин на один метр, нам і тоді б для закінчення роботи потрібно було п’ять ночей і чотири дні.
— П’ять ночей і чотири дні, — сказав я своїм товаришам, — а повітря в резервуарах нам вистачить усього на два дні.
— Не говорячи вже про те, — додав Нед, — що навіть коли нам пощастить вийти з цієї проклятої тюрми, ми ще будемо залишатися полоненими. Адже над нами будуть висіти вічні льоди, і ми знову-таки не зможемо поповнити запас повітря.
Цілком слушне зауваження. Справді, хто міг точно визначити час, необхідний для того, щоб вирватися на волю? Невже ми всі загинемо від задухи, поки «Наутілусові» пощастить вийти на поверхню моря? А можливо, він сам тут знайде свою крижану могилу разом з усіма нами?.. Наше становище було жахливим! Але кожен з нас дивився небезпеці просто у вічі, і всі були сповнені рішучості виконати свій обов’язок до кінця!
Як я й передбачав, протягом ночі велетенська яма заглибилася ще на один метр. Але ранком, коли я одягнув скафандр і пішов у воду, температура якої була від шести до семи градусів нижче нуля, я помітив, що бокові стінки потроху наближались одна до одної. Вода, яка знаходилася біля крижаних стін, далеко від водолазів, залишалася весь час спокійною, її не тривожили рухи працюючих людей і їхніх інструментів, і вона поступово замерзала. Це була нова й безпосередня грізна небезпека, що зводила нанівець наші шанси на врятування. Чим можна було затримати замерзання рідкого середовища і зближення стінок тунелю, які загрожували роздавити корпус «Наутілуса», як крихке скло?
Я нічого не сказав своїм товаришам про нову небезпеку. Для чого було вбивати в них волю до роботи, спрямованої на врятування? Проте, повернувшись на борт, я доповів капітанові Немо про це нове і важке ускладнення.
— Знаю про це! — сказав він спокійним голосом, якого не могли змінити навіть найтрагічніші обставини. — Що ж, стало однією небезпекою більше, але з цим я нічого не можу вдіяти. Єдина можливість урятуватися — це вийти звідси швидше, ніж вода повністю замерзне. Отже, нам необхідно бути першими! От і все!
«Бути першими!» Нарешті, я мав час звикнути до його манери розмовляти!
В цей день протягом багатьох годин я врізався в лід киркою з особливим напруженням. Важка праця мене підтримувала. Крім того, вона давала можливість дихати чистим повітрям, узятим з резервуарів для апаратів, а не важкою, бідною на кисень атмосферою «Наутілуса».
До вечора яма заглибилася ще на один метр. Повернувшись на борт корабля, я відразу почав задихатися від вуглекислого газу, який перенасичував повітря. Ах, чому ми не мали хімічних засобів для поглинання цього отруйного для дихання газу! В кисні ми б не мали нестачі. Оточуючі нас води мали його у величезній кількості, і нам було б легко його добути, розклавши воду нашими могутніми батареями. Але я подумав про те, що це б нічого не дало, бо вуглекислий газ, продукт нашого дихання, заповнював усі кімнати корабля. Щоб поглинути його, потрібно було наповнити великі посудини їдким натрієм і безперервно перемішувати його. А цієї речовини у нас не було, і замінити її ми нічим не могли!
Цього вечора капітан Немо змушений був відкрити крани резервуарів і випустити кілька кубометрів свіжого повітря в атмосферу «Наутілуса». Без цього запобіжного заходу ми вранці вже не проснулися б.
На другий день, 26 березня, я знову розпочав свою роботу шахтаря, вирубуючи п’ятий метр. І стеля, і бокові стіни тунелю все помітніше робилися товщими. Було ясно, що вони зустрінуться скоріше, ніж «Наутілус» зможе визволитися. На мить мене охопив відчай. Кирка ледве не випала з моїх рук. Навіщо довбати цей лід, коли все одно я загину або від задухи, або буду розчавлений водою, що перетворювалася на камінь. Це була мука, до якої не могли б додуматися найжорстокіші з дикунів. Часом мені здавалося, що я знаходжуся між велетенськими щелепами якогось страхіття, і вони непереборно змикаються.
В цей момент капітан Немо, який керував роботами і сам працював, пройшов повз мене. Я торкнувся його рукою і показав на стіни нашої в’язниці. Стіна з правого борту наблизилася до корпусу, «Наутілуса» принаймні на чотири метри.
Капітан зрозумів мене і зробив знак іти слідом за ним. Ми повернулися на корабель. Знявши скафандр, я пішов за ним у салон.
— Пане Аронакс, — сказав він, — нам треба вжити якихось героїчних заходів, інакше ми будемо замуровані в замерзаючій воді міцніше, ніж у цементі.
— Це так, — відповів я, — але що робити?
— О! — скрикнув він, — коли б мій «Наутілус» був таким міцним, щоб витримати цей тиск і не розплющитися!
— І що тоді? — спитав я, не розуміючи думки капітана.
— Невже вам не зрозуміло, — продовжував він, — що замерзання води прийшло б нам на допомогу? Хіба вам не ясно, що коли б вона замерзла, ці крижані поля, які затримують нас, розкололися б так само, як розколюються під її дією найміцніші камені? Таким чином, замість знищити вона врятувала б нас!
— Так, капітане, можливо. Але хоч який міцний був би «Наутілус», він усе одно не зможе витримати цей неймовірний тиск і сплющиться, як лист заліза.
— Я це знаю, професоре. Отже, необхідно розраховувати не на допомогу природи, а на самих себе. Треба протистояти дальшому замерзанню води. Потрібно зупинити його! Тепер зближаються не тільки бокові стінки, але вже попереду й позаду «Наутілуса» залишається не більше як по десять футів води. Наша пастка стискає нас з усіх боків.
— Який час, — спитав я, — ми ще зможемо користуватися повітрям з резервуарів корабля?
Капітан подивився мені прямо в вічі.
— Післязавтра резервуари будуть порожні! Холодний піт виступив у мене на лобі. А втім, хіба я міг дивуватися з цієї відповіді? 22 березня «Наутілус» заглибився у вільні від льоду води поблизу полюса. Тепер уже було 26. Значить, уже п’ять днів ми користувалися запасами повітря, яке було на кораблі! Крім того, навіть ці рештки його необхідно було зберігати для тих, хто рубав лід. Тепер, коли я пишу ці рядки, згадка про жахливі хвилини постає з такою виразністю, що мимоволі всю мою істоту охоплює неймовірний страх, мені здається, що легеням знову не вистачає повітря!
Тимчасом капітан Немо, мовчазний і нерухомий, заглибився в роздуми. Як видно, в нього з’явилась якась думка. Але він, здавалося, відкинув її, сам собі заперечивши. Нарешті, з його уст вирвалися слова:
— Кипляча вода!
— Кипляча вода? — скрикнув я.
— Так, пане. Ми ув’язнені в просторі, що все більше звужується. Невже струмені кип’ятку, які безперервно можуть викидати насоси «Наутілуса», не підвищать температури води, що оточує нас, і не затримають процес її замерзання?
— Треба спробувати! — рішуче сказав я.
— Спробуємо, пане професоре!
Зовні термометр показував сім градусів нижче нуля. Разом з капітаном Немо я пройшов у камбуз, де стояли великі дистиляційні апарати, що перетворювали морську воду на прісну і робили її придатною для пиття.
Кип’ятильники залили, водою, і вся сила могутніх електричних батарей була переключена на нагрівання змійовиків, наповнених водою. За кілька хвилин вода вже досягла точки кипіння. Насоси почали викачувати кип’яток у зовнішні води, а на його місце відразу вливалася нова вода. Теплота, яку давали батареї, була така велика, що холодній морській воді достатньо було лише пройти змійовиком до насосів, як
