Але тут брутальний стусан дав Пінові зрозуміти, що шум у таборі вщух, і сторожа знов напоготові.
Ніч настала холодна та тиха. Навколо пагорба, де скуп-чились орки, миготіли в пітьмі, мов червоно- золоте намисто, вогники багать. Роханці проти світла не виходили, і орки, що мусили цілити на вогонь, дарма витратили багато стріл, поки Углук не заборонив ці марні спроби. Пізніш, коли місяць визирнув з серпанку хмар, в його холодному напівсяйві зрідка помічали невиразні тіні — це рохакці стояли на чатах.
— Чекають, кляті, на схід сонця! — буркнув Лугдуш. — Чому нам не спробувати прорватись? Про що він там міркує, наш дорогий Углук? [45]
— Ваш дорогий Углук гадає, що дехто забагато патякає, - пролунало раптом за спиною сторожів. — Бевзь! Чим ти кращий, ніж та печерна голота, північні нездари? Куди з такою сволотою йти на прорив! Вони відразу хвіст підібгають — та тікати, а Біловолосі на рівнині всіх легко під копита пустять… Не заперечую, північні жителі бачать поночі, мов дикі коти. Але й Біловолосі бачать вночі краще, ніж інші двоногі. А їхні коні! Справжні звірі, вітерець і той вночі помітять! А все ж таки ми для тих білявих приготували даруночок: в лісі чекає Маугур зі своїми хлоп'ятами!
Промова Углука втішила гоблінів Білої Руки, але решта потайки ремствували. Ті, кого призначили охороняти табір, безтурботно полягали спочивати під покровом привітної ночі. А ніч, на яку вони так довго чекали, ставала все темнішою — місяць знов сховався, Пін нічого не міг побачити далі власного носа. Однак роханці, хоч і чекали світанку, не мали наміру оберігати сон ворогів. Серед ночі здійнялася страшенна колотнеча на східному боці пагорка: трійко воїнів безшумно прокралися до табору, закололи дюжину орків та відійшли без ушкоджень. Углук побіг вгамовувати переполох. Пін та Меррі насилу відірвались від землі. їхня сторожа побігла за Углуком. Але у ту ж мить довгі кошлаті лапи, схопивши обох гобітів за комір, потягли їх геть. Гобіти ледве впізнали волохату голову та огидну пику Горшнака. Смердючий подих торкнувся їхніх облич, тверді пальці почали обмацувати з ніг до голови. Пін відчув, ніби мурашки побігли по спині.
— Ну, малюки, — мовляв Горшнак, — як спалося? Солодко чи не дуже? Звісно, ночівля не дуже приємна: тут — батори, шаблі, там — ці моторошні списи… Дрібному народцю не слід встрявати у великі справи!
Він нишпорив по кишенях, промацував кожну складку одягу. В мутних його сліпаках жеврів хижий вогонь. Серце бідолашного Піна зойкнуло від жахливої здогадки: Горшнак знає про Перстень! І, звичайно, хоче заволодіти ним, поки Углук не бачить… А якщо зіграти на цьому? Пін набрався духу й прошепотів перше, що зміг вигадати:
— Думаєш, одразу знайдеш? Не так уже це й просто!
— Що? — не зрозумів Горшнак. Лапа його міцно стиснула лікоть Піна. — Про що ти? Про що йдеться, недоростку?
Пін хвилину помовчав, потім старанно забулькотів горлом: гор-р-лум, гор-р-лум. [46]
— Це так, абищиця, мій дорогесенький… Лапи Горшнака смикнулися.
— Гей-гей! Надто, надто небезпечні слова, мій дорогий!
— Можливо, — підхопив Меррі, спритно вгадавши намір Піна. — Можливо, це небезпечно не тільки для нас. А втім, ти й сам усе знаєш. А що ти даси натомість, якщо ми… Якщо схочеш, ясна річ.
— Чи хочу я? — наче не вірячи своїм вухам, перепитав Горшнак. Він намагався зберегти витримку, але лапи його тряслися все помітніше. — Чи хочу я! І що дам натомість! Що за натяки?
— Наосліп справи не роблять, — ретельно підбираючи слова, відповів Пін. — Ми могли б зберегти тобі й час, і зусилля. Але перш за все ти розв'яжеш нам ноги. Інакше ми нічим тобі не допоможемо.
— Бідолашні дурники! — зашипів Горшнак. — Що в голові маєте та що за пазухою — усе з вас витягнемо свого часу… Не довелося б вам пожалкувати, що замало знаєте… Ми поспішати з дізнанням не будемо, розтягнемо задоволення. Вважаєте, вам зберегли життя заради доброти душевної? Тут навіть бовдур Углук відповів би правильно, повірте мені!
— Повірити неважко, — сказав Меррі. — Але здобич ти ще не отримав. І зовсім не обов'язково, що взагалі коли-небудь отримаєш. Якщо ми потрапимо в Ізенгард, Горшнакові припаде дуля з маком! Усе відбере Саруман. Хочеш забезпечити себе — домовляйся з нами, момент вигідний, іншого не буде!
Терпець Горшнакові вже майже урвався. Згадка про Сарумана добряче розлютила його. Час спливав, галас у таборі вщухав. Углук міг повернутися в будь-яку хвилину.
— Маєте його при собі? — буркнув Горшнак. — Хто з вас його зберігає?
— Гор-р-лум, гор-р-лум, — відповів Пін.
— Розв'яжи нам спершу ноги, — сказав Меррі. Орка трясло, наче в пропасниці.
— Кляті підлі недоростки! — засичав він. — Та я радше вас пошматую! Ви що, не розумієте — я можу вас оббілувати? Я з вас фарш можу зробити! А якщо побажаю прихопити з собою, обійдуся й без ваших ніг!
І він раптом підхопив обох гобітів, притиснув ліктями до своїх товстих боків, затулив волохатими кулаками роти, а потім, зігнувшись в три погибелі, різко стрибнув уперед. [47]
Швидко, безшумно добіг до краю пагорба, прослизнув повз сплячих вартових і, наче упир, помчав униз схилом на захід, до Ентули. З цього боку шлях здавався відкритим, попереду світилося лише одне багаття.
Пробігши сотню кроків, він затримався, озирнувся, прислухався. Але нічого не побачив і не почув. Пригинаючись, вирушив далі. Притис вухо до землі, ще послухав, Нарешті випростався й ризикнув зробити довгий стрибок. І саме в цю мить перед ним виросла тінь вершника. Кінь став дибки й захропів, чоловік свиснув.
Горшнак розпластався на землі, прикривши гобітів собою, і витяг шаблю — розправитися з полоненими, не дати їм врятуватись. Це його й згубило: шабля дзенькнула, на клинку відбився виблиск ближнього багаття, і тієї ж самої миті в темряві проспівала стріла; чи то лучник добре поцілив, чи сама доля направила його руку, але стріла прошила праве плече Горшнака. Орк заскиглив, випустив шаблю, скочив — і одразу ж звалився, пробитий списом. Дикий, верескливий зойк вирвався з його горла, він смикнувся й затих.
До першого вершника приєднався другий. Пін і Меррі нерухомо лежали там, де їх кинув Горшнак, надто налякані, щоб подавати голос. Роханські коні, мабуть, і справді могли бачити в темряві — вони старанно переступили через гобітів, не зачепивши. А вершники не помітили дві маленькі постаті в ельфійських плащах.
— Поки що все чудово, — ледве чутно шепнув Меррі, - тільки б нас тут теж ненароком не повбивали…
Але про це вони могли вже не турбуватися. Передсмертний крик Горшнака переполохав банду. Судячи з криків, на пагорбі помітили зникнення гобітів. Углук, мабуть, зняв ще пару голів… У лісі, поза колом вогнів, почулося ревіння у відповідь: Маугур йшов з обіцяною підмогою. Роханці розділилися; одні підтяглися до пагорба, безтрепетно підставляючись під стріли орків, щоб не випустити жодного ворога з пастки, а інші повернули назустріч Маугуру. Так Пін і Меррі, не зрушивши з місця, опинилися за межами небезпеки.
— Ось зараз би нам і піти, — зітхнув Меррі, - якби в нас були руки-ноги вільні. Ці вузли ні розплутати, ані перегризти…
— Не сумуй, — сказав Пін, — бо в мене руки насправді вільні. Я все ніяк не встигав тобі сказати — мотузку я [48] розрізав та тільки про їхнє око залишив. Але спочатку непогано було б трошки попоїсти.
Він скинув, нарешті, мотузяну петлю з рук і витяг з кишені пакунок з їжею. Хоча хлібці трохи висохли й розкришилися, листяна обгортка не дала їм розсипатися. Друзі з'їли по два-три шматочки, згадуючи прекрасні обличчя, веселі бенкети, смачні страви — де ви, безтурботні дні в Лоріені! Вони так глибоко задумалися, що навіть не помічали шуму близького бою. Пін першим повернувся до дійсності.
— Тепер пішли звідси, — сказав він. — Зараз я все влаштую.
Шабля Горшнака валялася поруч, але вона була заважка для гобіта. Пін проповз уперед, намацав на
