віддалилися, і знову тільки вітер шурхотів мертвим листям.
— Отже, коней ми втратили, — підбив підсумки Арагорн. — Нам їх не знайти, хіба що самі повернуться. Доведеться якось обійтися. Добре хоч ноги ще при нас…
— Нога! — вигукнув Гімлі. — Понести нас вони здатні, але нагодувати…
Він підкинув хмизу й посунувся до вогню.
— А вдень навіть чути не хотів про їзду верхи, — засміявся Леголас. — 3 тебе ще вийде чудовий наїзник!
— Чи буде ще можливість для цього? — пробурмотів Гімлі. — Коли хочете знати, що я думаю, так ось: усе це штуки Сарумана. Пам'ятаєте, Еомер розповідав — той тиняється тутешніми краями в плащі з каптуром. Це він поцупив коней або просто налякав. У добрячу халепу вскочили! Запам'ятайте мої слова — це тільки початок!
— Твої слова я запам'ятаю, — сказав Арагорн. — А ось ти забув: у нашого дідуся на голові був капелюх, а не каптур. Дочекаємося ранку, а там побачимо. Я стану на варті, а ти лягай, Гімлі. Мені однаково більше не заснути, я поки трохи поміркую.
Арагорна змінив Леголас, потім знову настала черга Гімлі. Але до самого ранку нічого більше не трапилось. Невідомий дідусь не з'являвся, роханські коні не повернулись.
Розділ З ДОБЛЕСНІ УРУК-ХАЇ
Піна мучили кошмари: він чув свій власний слабкий крик «Фродо, Фродо!», ім'я лунало в темних підземеллях, але замість доброго старого друга з темряви ширилися перекривлені потвори і тешися волохаті лапи. Де ж Фродо, де Меррі? [34]
Холодний вітер дихнув у обличчя. Пін оговтався. Наставав непогожий вечір, і дійсність здалася анітрохи не кращою за сон. Пін лежав на землі, руки, коліна й щиколотки його були міцно зв'язані; поруч — Меррі, жовтувато-блідий, з головою, обмотаною брудним ганчір'ям. А навкруги кишіли орки. Вони сиділи, стояли, вешталися туди-сюди — багато орків, ціла банда. Пін спробував склеїти уривки спогадів. Вони з Меррі побігли до лісу… Навіщо? Чому вони мчали, мов навіжені, з відчайдушним криком і не слухаючись Блукача? І як їм пощастило викотитися саме під ноги оркам? Ті заверещали, але битися не поспішали, хоча Меррі рубався з ними щосили. Добрий, відважний Меррі… Потім їх розшукав Боромир. Він примусив орків прийняти бій, багатьох повбивав, інші порозбігалися. Тоді вони втрьох кинулися до ріки, але не встигли зробити й десяти кроків — вороги знову напали, тепер уже всім гуртом, і серед них з'явилися величезні гобліни дивної породи. Стріли посипалися дощем, і всі цілили в Боромира. Лицар затрубив у свій ріг, луна прокотилася лісом, орки одразу ж боязливо відступили; але на заклик ніхто не відгукнувся, і вороги з потроєною люттю навалилися втретє. Останнє, що закарбувалось у пам'яті Піна, був Боромир: він осідав на землю, і чорна стріла тремтіла в його грудях. А потім — морок, темрява…
«Мабуть, мені дали палицею по голові, - подумав Пін. — А Меррі, здається, ще гірше довелося… Що ж сталося з Боромиром? І чому нас не вбили? Де ми? Куди нас тягнуть?»
Він не мав нікого, щоб спитати, і не було звідки чекати на відповідь. Пін тремтів від холоду і почував себе зовсім розбитим.
«Адже ж не хотів Елронд нас відпускати! Дарма Гандальф його переконав… Ну, навіщо я згодився? Пасажир! Ні, гірше — зайвий вантаж. І вкрали мене, як торбу з мотлохом… Хоч би Блукач або хтось з наших відшукав би нас та визволив! Та чи можна на це сподіватися? Це ж всупереч усім планам. Доведеться, мабуть, визволятися самотужки…»
Пін спробував трохи підвестися. Один з орків поруч загоготав:
— Куди, куди, друже? Лежи смирно, доки дозволяють. Відпочивай, недоростку, незабаром задамо твоїм ніжкам роботу, ще пожалкуєш, що не безногим народився! [35]
Розмовляв він загальною мовою, але знайомі слова звучали в нього гугняво й надто огидно.
— Ех, дали б мені розважитися, ти взагалі б пожалкував, що на світ народився, — підхопив інший орк. — Ти б у мене щуром запищав, малюче!
Орк посунувся до Піна, ощирив жовті ікла, повертів довгим вищербленим ножем.
— Лежи спокійно, недолюдку, або я тебе цією штучкою залоскочу, — прошипів він. — Раджу не нагадувати мені про свою присутність, бо я ж можу ненароком забути наказ!
Звернувшись до свого напарника, орк кинув з люттю:
— Сто болячок у бік сарумановим підлабузникам! Уг-лук у багронк пушдуг Саруман-глоб бубхош скар…
Він довго ще лаявся своїм скрипучим наріччям. Переляканий Пін принишк, хоча нога й руки боліли йому все сильніше, а в спину вп'ялося каміння. Щоб хоч якось відво-ліктися від болю, він став прислухатися. Між орками йшла суперечка. Кожен вирішував по-своєму, що робити далі, яким шляхом йти та як вчинити з полоненими. Їхня мова завжди звучить злостиво й брутально, а зараз вони ще й сварилися. У загоні були орки різних порід, їм доводилося спілкуватися загальною мовою, і Пін майже все розумів.
— Щоб впоратися з ними, як вони того варті, час потрібен! — кричав один. — А ми поспішаємо!
— Ач, вигадав! — гугнявив інший. — Та порізати їх нашвидкуруч, справи на хвилину! Бо якщо ми поспішаємо, навіщо з недоростками воловодитись?
- Є наказ, — втрутився третій голос, хрипкий і низький. — «Усіх вбити, недомірків узяти живцем та доставити не гаючи часу». Чи не ясно сказано?
— Та кому вони потрібні! — заволав одразу цілий хор. — Чи, може, ці потвори годяться для особливих розваг?
— Ні, я чув, вони знають воєнну таємницю ельфів. Їх допитуватимуть.
— Воєнну таємницю? А чому б нам самим не скористатися? Обшукаймо їх та відберемо…
— Дуже цікава думка, — глузливо зазначив голос, не такий грубий, як інші, але ще мерзотніший. — Обшукати, кажеш? Я повідомлю про тебе кого слід! Обшукувати полонених заборонено! Ось такий вам від мене наказ!
- І від мене, — втрутився попередній хрипкий бас. — Сказано: живцем і з усім, що на них є. Всім ясно? [36]
— А ти нам не укажчик! — вигукнув той, що першим почав суперечку. — Ми он з якої далини, від самих печер за ними чвалаємо, нам розрахуватися за своїх треба. Заріжемо їх та й повернемося до себе на північ, нам цього давно хочеться!
— Хотіти можеш чого завгодно, — відрізав хрипун. — Але робити будеш, що я велю! Я, Углук, тут над вами старший. І я вас поведу до Ізенгарда!
— Дозволь запитати, — перебив мерзотний, — хто править нами? Саруман чи Той, хто все бачить? Нам час повертатися до Горбурцу, тобто Барад-Дура!
— Ми б із радістю, — заволали орки наперебій. — Тільки за Ріку нам не переправитись. Нас мало, мости не візьмемо…
— Адже я переправився. Крилатий назгул чекає нас на північ звідси, на східному березі.
— Аякже, аякже! Ти собі полетиш з полоненими, загребеш у Горбурці всі нагороди та подяки, а нам тягтися пішака крізь землі Кіннотників? Дзуськи! Підемо всі разом. Тут небезпечно, не помітиш, як наскочиш на бандитів чи бунтівників…
— Правильно, треба триматися купи, — прохрипів Углук. — Я вам, хряки ненажерливі, не довіряю. Усі ви хоробрі у себе в хліві. Якби не ми, втекли б не озираючись! Хто вбив великого лицаря? Хто захопив полонених? Ми, Урук-Хаї, слуги Сарумана Мудрого, Білої Руки, який годує нас м'ясом людей. Ми привели вас з Ізенгарда сюди, і ми ж відведемо назад, і дорогу оберемо самі. Це я вам кажу, Углук!
— Надто багато балакаєш, — перебив мерзотний. — Сумнів маю, чи сподобається це в Горбурці. Чи не побажають там полегшити твій надто важкий тягар і зняти з плечей надто розумну голову? Та ще поцікавляться, звідки в ній такі думки. Чи не Саруман нашептав? Ким він себе вважає, якщо складає власні плани та ще тиче всім у вічі цю свою білу позначку? Вважаю, у Горбурці повірять мені, Горшнаку, коли я скажу, що Саруман з глузду з'їхав, а точніше — готує зраду. Око Володаря не дрімає!
— Хряками нас обзиває! — підхопили орки. — Хробак гнойовий, невільник поганого чаклуна, що від
