Гірський Ріг стояв непорушно, як скеля серед моря. Ворота вже були розбиті вщент, але насип з колод та каменю не зміг здолати жоден ворог. Зорі блідли, місяць повис над західними схилами, збираючись на відпочинок.
— Ця ніч довга, мов цілий вік, — сказав Арагорн. — Хоч би вже розвиднілось…
— Світанок прийде, — зітхнув Гамлинг, — та що зміниться?
— Світанок — це завжди надія.
— Годованці Сарумана, напіворки, огидні потвори, не бояться сонця. І Темнолиці теж — чуєш, як репетують?
— Звісно, чую, — сказав Еомер, — та й що з того? Просто звіряче ревіння. [123]
— Ти не розумієш їхньої мови, — сказав Гамлинг, — а я розумію. Колись нею користалися всюди у Західному Долі. Знаєте, що вони кричать? «Бий, хапай! Де їхній вождь? У полон його, у полон! Смерть Форгойлам! Смерть Біловолосим! Кінець убивцям з півночі!» Ось якими прізвиськами вони нас нагородили… Протягом п'яти століть все ніяк не забудуть, що королі Гондору віддали Рохан Еорлу та уклали з ним союз! А Саруман уміло роз'ятрив давню неприязнь. Темнолиці — народ невгамовний, якщо їх розпалити, на все здатні. Вони не відступлять ні в сутінках, ні на світанні, поки не захоплять Теодена чи самі не поляжуть…
— А все ж таки я сподіваюсь, що світанок допоможе, — повторив Арагорн. — Чи не кажуть у вас: поки не згинаються захисники, фортеця стоїть?
Еомер обернувся, щоб відповісти, і тут у стані супротивника торжествуюче заграли сурми. Земля глухо задудніла, здригнулась, з-під стіни вилетіло полум'я. Коли уламки впали і розвіялась хмара диму, відкрився величезний пролом. Води струмка ринули у пролом, а назустріч їм побігла чорна ріка ворожого війська.
— Недогляділи! — стиснувши кулаки, вигукнув Арагорн. — Поки ми теревеніли, вони підвели підкоп і запалили Саруманів вогонь!
Усі кинулись до пролому. Пізно! Сотня драбин лягла на зубці парапету. Чорні хвилі нахлинули і зверху, і знизу; роханців потіснили. їхній шлях був позначений трупами — ворожими, але й їхніми власними; огризаючись, чіпляючись за кожну п'ядь, одні відходили до печер, інші прорубались до фортеці.
Арагорн затримався на першому східці сходів, що вели з Яру до хвіртки; грізний Андріл стримував навалу ворогів, поки воїни, що встигли добігти до східців, не до-сягли хвіртки. Дещо вище над Арагорном зупинився Ле-голас; усі стріли він знову витратив, залишилась остання, і він, випроставшись, чекав, готовий пронизати першого, хто насмілиться напасти на Арагорна.
— Хто живий, усі вже за стінами, Елессаре! — окликнув він. — Йди і ти!
Смертельна втома долала Арагорна, і на середині східців він спіткнувся. Орки заревли й кинулись на нього. Перший впав зі стрілою Леголаса у горлі, але решта, перескочивши [124] через того, помчали далі. Тоді зі стіни скинули величезний камінь, і він накрив усіх орків разом. Арагорн добіг до хвіртки і замкнув її за собою.
— Погано просуваються наші справи, друже мій, — сказав він, стираючи піт з чола.
— А все ж таки не безнадійно, доки ти з нами, — посміхнувся Леголас. — А куди подівся Гімлі?
— Я бачив його в Яру, а потім нас розкидало в різні боки.
Леголас спохмурнів. Арагорн поклав руку йому на плече.
— Гімлі сильний, спритний, верткий. Зайде до печер, ось побачиш. Там він буде в безпеці, не те що ми тут. Йому там, в підземеллі, напевне сподобається.
— Постараюсь утішитись хоч цим, — сказав Леголас, труснувши головою. — А я ж хотів йому видати рахунок на тридцять шість голів…
— Ну, він тебе мимохідь перевершить. У житті не бачив кращого майстра рубати сокирою, ніж наш гном!
Леголас утер рукою чоло, пригладив розкуйовджене волосся.
— Гаразд, піду пошукати собі стріл. Хоч би скінчилась швидше ця ніч! Цілиться буде зручніше…
Арагорн обійшов фортецю, поговорив з людьми. Еомера ніде не було.
— Він збирав людей, щоб заступити прохід углиб Яру, — згадав один лучник. — 3 ним були Гамлинг та гном, я хотів до них пробитись, але не зміг. Він що, досі не повернувся?
Арагорн перейшов внутрішнє подвір'я та піднявся крученими сходами до верхніх кімнат башти. Там він знайшов Теодена. Ярл стояв біля вікна, стиснувши руки за спиною.
— Що скажеш, дунадане? — спитав він, не обертаючись.
— Ворог захопив перемичку.
— Де Еомер?
— Його нема, правителю, але багато людей відступило до печер, і Еомер, здається, був з ними. В ущелинах він міг затримати ворога…
— Добре, — кинув Теоден. — Там і запаси більші, і повітря краще. Там можна довго оборонятися…
— Орки користуються винаходами Сарумана. Вони мають вогонь, що трощить каміння. Коли б не це, вони [125] перемички не взяли б. А що як розламати скелі біля входу до печер? Ну, подивимось. Зараз треба подумати, як самим до ранку прожити.
— Задушно мені в цій мишоловці, - сказав Теоден. — От сісти б у сідло та поїхати в поле…
— Тут ти, принаймні, під захистом найкращої фортеці Рохану, — заперечив Арагорн. — Тут можна надіятись на успіх більше, ніж в Едорасі чи навіть у фортах Дунхаррану.
— Так було раніш, — похмуро відповів Теоден. — Але світ міняється. Що вважали неприступним колись, нині може розсипатись від одного поштовху. Ніяка сила не встоїть перед злом, що розперезалось. Зізнаюсь тобі: я починаю жалкувати, що прийшов сюди. І поради Ган-дальфа вже не здаються мені незаперечними…
— Не спіши засуджувати Гандальфа! Не принижуйся до підозри.
— Я не хочу скінчити свої дні, мов борсук, зацькований у норі! — обурився Теоден. — Сніжногривий, Хасуфель та коні почту залишились тут, у фортеці. На світанку я звелю заграти у Хельмів Ріг, зберу всіх та вийду за стіни. Чи підеш зі мною, Арагорне, сине Арахорна?
— Піду, — відповів Арагорн.
Від ярла він повернувся на стіну, обійшов пости, розставив воїнів так, щоб прикрити найнебезпечніші місця. Його супроводжував Леголас. Добре слово, ясний погляд — і світлішало на душі у втомлених та виснажених людей. Стіна Гірського Рогу здригалась від безперервних вибухів. Вже ніхто не лічив, скільки разів обрубували чіпкі гаки, скільки скинули драбин, скільки тіл у чорних плащах звалилось до вируючого струмка.
На майданчику малої башти над воротами Арагорн зупинився, не остерігаючись ворожих стріл. Небо на сході вже почало світліти. Арагорн здійняв руку догори долонею вперед, на знак того, що хоче говорити. Орки відізвались радісним гомоном.
— Спустися до нас! Спустися! Ми — доблесні Урук-Хаї! Бажаєш з нами побесідувати, то спускайся! Прихопи також свого хазяїна, а не то ми самі вас викуримо — і оком не змигнеш! [126]
— Як правитель захоче, так і вчинить, — голосно відповів Арагорн.
— Навіщо ж ти прийшов? Винюхувати та видивлятись? Чи хочеш нас перелічити? Множ на десять! Ми — Урук-Хаї! В нас кожен вартий десяти! На що ти чекаєш?
— На світанок.
— Він вам не поможе! — реготали орки. — Ми — доблесні Урук-Хаї, б'ємось і вдень, і вночі, і в гарну погоду, і в бурю!
— Ніхто не знає, що день принесе, — незворушно сказав Арагорн. — А якби ви знали, то поспішили б забратися геть звідси, поки живі-здорові.
— Досить! Злазь! — волали орки. — Набридло слухати! Що ти ще скажеш?
— Дещо додам. Не бувало ще такого, щоб Гірський Ріг здався ворогові. Відступіть, якщо не хочете пропасти всі до ноги. Ви не знаєте ще, що вам загрожує. Я — знаю…
Він стояв один на один зі збіговиськом ворогів, над напівзруйнованими ворітьми, але стільки було в ньому сили та гідності, що багатьом з Темнолицих стало неспокійно. Вони принишкли та почали збентежено вдивлятися в гори та небо. Але орки голосно сміялися. Град каміння та стріл посипався на башту. Арагорн поглянув на схід, знизав плечима і стрибнув у двір. В ту ж мить гримнув вибух, спалахнув вогонь, і надбрамне
