— Облиш, Леголасе, — попрохав Гандальф. — Не повертайся до лісу. Ще не час…
На межі лісу з'явились три дивовижних істоти. Величезні, мов тролі, не менше десяти футів на зріст, одягнені у цупкі сірі чи брунатні сорочки — а може, то була їхня власна шкіра. Довгі руки та ноги з багатьма пальцями, волосся жорстке, а бороди кучеряві, як мох. Вони дивилися на північ великими і серйозними очима, навіть не помічаючи подорожніх. Один з них підніс долоні, складені трубою, до рота та… чи то заспівав, чи то вигукнув незрозуміле, дзвінке, довге слово; здаля йому відповіли у той же співучий спосіб, а з півночі з'явились ще троє таких самих істот. Вони крокували, високо підіймаючи ноги, мов чаплі на болоті, але навіть якби чапля летіла, не наздогнала б їх. Охоронці Теодена взялися за мечі.
— Не треба, — сказав Гандальф. — Це звичайні пастухи. Вони не вороги вам, просто мають свої справи та не цікавляться іншими.
— Пастухи! — вигукнув Теоден. — Де ж їхня худоба? Хто це, Гандальфе? Ти, здається, єдиний серед нас бачиш їх не вперше..
- Їхня худоба — ліс. Ти забув казки, що чув у дитинстві? Діти твоєї країни відповіли би тобі. Ти, правителю, бачив ентів — ентів Фангорну, недарма ви звете його лісом ентів! Ви для них — теж лише швидкоплинна згадка. Всі довгі роки, від Еорла Юного до Теодена Старого для них — хвилина, а всі подвиги Еорлингів — суєта…
— Енти, — задумливо промовив Теоден, помовчавши. — Ось де розгадка таємниці цього лісу! Я дожив до дивних часів! Ми пасли стада, орали лани, будували, бенкетували, а коли треба було допомогти Гондору, бралися до зброї. Іншого життя ми не знали, воно здавалось нам єдино можливим способом життя. До всього іншого ми були байдужі. Тільки в піснях жевріли спогади про минувшину, і ми переказували їх нашим дітям без якогось наміру, за звичкою. А тепер пісні втілюються, тіні набувають життя… [135]
— Ти маєш радіти з цього, правителю. Лихо чигає не тільки на скороминуче людське життя, але й на довічне буття легендарних племен, і ви стали союзниками, навіть не познайомившись.
— А все ж таки мені невесело, — похитав головою Теоден. — Навіть якщо доля буде до нас прихильна і ми переможемо, скількох дивних речей не стане навколо нас…
— Ми мусимо вибирати. Лиха, що посіяв Саурон, ми дощенту не випалимо і до решти не зітремо. Але тому, хто зробив перший крок, треба подолати веєь шлях до кінця…
Звечоріло; небо над рівнинами було ще багряне, ніби розтоплене, по небові носилися зграї круків- стерв'ятників. З роздратованим карканням вони повертались до своїх гнізд на кручах.
— Ось кому було досхочу поживи нині, - зауважив Еомер.
Загін повільно посувався пагорбистим степом, і так само повільно розтягала ніч над світом темне полотно. Місяць, вже майже вповні, викотився з-за гір і засвітив свій білий паперовий ліхтарик. Броди наближались. Вітер приніс сумовите вовче скигління. Роханці їхали засмучені: зовсім недавно тут попрощалося з життям чимало їхніх товаришів.
Ізена текла низом глибокого, порослого травою яру. Дорога спускалась до неї широкою смугою, що залишили дощі, а на тім березі круто підіймалась. Поперек річки поклали колись у три ряди каміння для пішоходів, а коні могли пройти поміж рядами; посередині русла вода намила піщаний острівець, і завжди ще здаля можна було почути шум води, що б'ється об каміння. Зараз над Ізе-ною запала глуха тиша. Річище обміліло, стало видно мул та пісок на дні.
— Від якої хвороби змарніла наша красуня? — спитав Еомер. — Саруманові не первина руйнувати живу красу. Може, це він висушив витоки Ізени?
— Можливо, що й він, — відповів Гандальф.
— Несила мені їхати напрямки, — пробурмотів Теоден. — Тут птахи та звірина ласують тілами відважних…
- Іншої дороги нема, — суворо сказав Гандальф. — Але ти побачиш там також дещо втішне. Твої воїни не стали вовчою їжею. Ті бенкетують нині на стерві своїх приятелів-орків. [136]
Помітивши Гандальфа у світлі місяця, на світлосяйному коні, вовки порозбігались на всі боки та видивлялися з темряви жовтими сліпаками. Нападати на живих вони побоювались. Роханці, не вмочивши чобіт, дісталися до середини броду.
— Тепер дивіться, — сказав Гандальф.
На острівці височів курган: верхівка прикрашена кам'яним вінцем, по схилах повтикані списи.
— Тут спочили всі ті, хто загинув біля бродів!
— Хай буде земля їм пухом, — сказав Еомер. — Списи поіржавіють, ратища зітліють, а вони вічно будуть охороняти спокій Ізенських бродів…
- І про це ти подбав, друже? — сказав із захватом Теоден. — Дуже багато ти встиг за одну ніч!
— Мені допомагав Тінебор, — сказав маг. — Та й не тільки він. Чутки перебільшили кількість загиблих. Набагато більше народу встигло розсіятись по степу. Всіх, кого пощастило зустріти, я зібрав, частину відіслав Еркенбрандові, інші допомогли мені тут, а потім поїхали до Едорасу. Хоча Саруман всі сили послав проти Гірського Рогу, багатства Золотого Двору могли спокусити грабіжників або вовкулаків. Але тепер твій дім неушкоджений і радісно зустріне тебе.
— Так само, як я його, — додав Теоден, — хоч як би мало мені не залишилось жити там.
Коли переїхали на той берег та попрощались з курганом, понад рікою знов залунало протяжливе вовче скигління.
Старий тракт на Ізенгард спочатку повторював усі вигини Ізени, потім відривався від неї та йшов прямо до входу у долину Нан-Курунір; звідти до воріт Ізенгарда залишалось 16 миль. Подорожні тримались неподалік від тракту, але їхали узбіччям, бо земля навкруги була тверда, вкрита жорсткою травою. Коли близько півночі стомлений Теоден розпорядився зробити привал, від бродів їх відділяло п'ять ліг; відроги Імлистих Гір, мов велетенські руки, вже витягувались їм назустріч. Далеко у глибині долин звивався вгору стовп пари та диму. Підіймаючись вище гір, він розпливався брудно-білими клубами по зоряному небу.
— Горить долина Сарумана! — вигукнув Арагорн.
— Над Нан-Курунір завжди нависає дим, але ж це пара! — здивувався Еомер. — Що вигадав зрадник на цей раз? Може, це кипить вода Ізени? [137]
— Все може бути, — повторив своє улюблене прислів'я Гандальф. — Вранці про все довідаємось, а зараз треба відпочити.
Люди поснули, як убиті, але вже через дві години всіх розбудив крик вартових. Ніч була тиха, без вітру, небо іскрилось від зірок, але на табір насувалась хмара чорніша, ніж ніч.
— Не рухайтесь! — крикнув Гандальф. — Не торкайтеся зброї! Почекаємо, нас ніхто не зачепить!
Темрява, сповнена шурхоту, глухого шемрання, шелестіння та протяжливих зітхань, текла, мов ріка, з обох боків табору. Земля двигтіла. Здавалось, кінця цьому не буде, але шум поволі вщух, хмара зникла в ущелинах Імлистих Гір. Далеко на півдні, в Гірському Розі, теж затрусилася земля; люди почули шум, немов смерч влетів до Хельмового Яру. До самого ранку ніхто не насмілився виглянути. А вранці вийшли роханці на стіну фортеці та остовпіли: від усіх куп орків не лишилось ані сліду, і чарівний ліс теж зник, тільки трава на лузі була зім'ята, немов по ній пройшли стада пастухів-велетнів. Милею нижче валу люди знайшли величезну яму, засипану землею та завалену камінням. Можна було здогадатись, що це за яма, але ніхто не ризикнув придивитися ближче. Насип одержав назву Смертного горба, трава на ньому ніколи більше не росла. І уорнів у Хельмовому Лузі ніколи більше не бачили. Помстившись над орками, вони повернулись до своїх непролазних, глухих хащів.
Ані ярл, ані його супутники до світу вже не заплющили очей, але нічого страшного більше не трапилось. А вранці пролунав голос Ізени: широка хвиля з плюскотом прокотилась уздовж річища, розтеклась по прибережнх плесах, і річка заграла, ніби так завжди й було.
Сонце зійшло за хмарами, день настав сіренький, блідий. Над землею нависав задушливий, липкий туман. Крізь нього ледь виднілись обриси Долини Чародія. Колись вона вся пишно зеленіла, а Ізена була повноводою — її живили струмки та джерела в горах, де рясно випадали життєдайні дощі. Тепер лише попід стінами Ізенгарда залишились смужки поораної землі, де гнули спини Са-руманові невільники, а в долині буяли бур'яни та тернина. Колючі парості повзли, мов змії, по зсушеній землі, п'ялися на урвища, сплітались так, що утворювались якісь [138] клубки, кулі, де ховалися гнізда дрібних тварин. Посеред диких трав стирчали обгорілі пні. Бридкий, німий край, тільки вода зухвало шуміла у своїх берегах. Туман огортав усе це, але й він не додавав краси краєвиду. Вершники їхали мовчки; кожен з них намагався передбачити, що чекає на них, бо мета їхньої подорожі вже наближалась, і до кожної душі закрадався страх.
