— Це нечесно! — обурився Гімлі. — Хто ж починає історію з середини!
— Куди поспішати? — заспокоїв його Меррі. — Спершу давайте, якщо вже всі ситі, напхаємо люльки та покуримо! Хай нам хоч на часинку примариться, ніби ми знову в Бригорі чи в Рівенделлі…
І він витяг з кишені добряче наповнений шкіряний кисетик.
— У нас цього добра хоч греблю гати, — похвастався він. — Якщо забажаєте — можете набрати на дорогу, скільки душі завгодно. Уявляєте, сьогодні вранці ми з Піном заради розваги вивуджували з води що трапиться і бачимо — гойдаються два барильця. Відкрили, а там — тютюн, вищого ґатунку й зовсім сухий!
Гімлі взяв дрібку, розтер між пальців, понюхав:
— Дуже запашний!
— Ще б пак! Це ж наша продукція, з Довгонора, на барильцях було тавро фірми Люлькасів. А ось як вони сюди потрапили — хто здогадається? Я й не чув, щоб ми торгували з Саруманом… Ну, чи згодиться?
— Згодилось би, якби ми мали люльки, — зітхнув Гімлі. — Бо я свою загубив десь у Морії, а може, й раніше. Вже й забув, який той тютюн на смак. Ви часом не виловили з мутної водиці пару люльок?
— На жаль, ні! — розвів руками Меррі. — Всюди пошаруділи — нема. Може, Саруман такі розкоші одному собі дозволяв? Не стукати ж у двері Ортханка, мовляв, чи не позичите люлечку? Нічого, обійдемось, покуримо, як брати, по черзі…
— Постривай! — перехопив Пін, сунув руку за пазуху та витяг мішечок, що висів на шнурці. — В мене тут зберігаються деякі скарби, ліпші, ніж зловорожий Перстень. Ось, тримай: моя стара дерев'яна люлька. Ось ще: люлька запасна. Я їх через півсвіту ніс, сам не знаю нащо — адже куриво давно все витратив! Аж ось і знадобилися…
І він подав Гімлі добре обкурену люльку з широкою пласкою голівкою.
— О найвеликодушніший з гобітів! — вигукнув Гімлі. — Я твій боржник!
— Чудово, — посміхнувся Леголас. — А тепер давайте вийдемо на свіже повітря. Подивимось, звідки вітер віє. [147]
Вони вийшли й посідали поблизу від зруйнованих воріт. Звідти добре було видно всю долину — туман здійнявся високо і помалу танув.
— Нечасто я втомлювався як оце сьогодні, - сказав Арагорн, розпалюючи люльку.
Він розправив плащ, ліг, витягнувши ноги, і заходився пускати з люльки покручені кільця диму.
— Як гарно, — засміявся Пін. — Знову бачу нашого Блукача!
— А він нікуди й не дівся. Я і той, і другий, і Дунадан, і Блукач…
Довго нікому не хотілося порушити приємну тишу. Диміли люльки, сонце гріло землю скісним промінням крізь високі білі хмаринки. Леголас, лежачи горілиць, дивився на сонце, не примружуючи очей, та тихесенько наспівував. Потім рішуче сів:
— Ну, друзі та приятелі, туман розсіявся! Небо чисте, хоча ви й коптите його так ревно. Хто почне?
— Я опинився у темряві, серед скопища орків… — почав Пін. — Стривайте, а який нині день?
— За гобітанським календарем п'яте березня, — відповів Арагорн.
Пін порахував по пальцях та здивувався:
— Всього дев'ять днів! В Гобітанії всі місяці мають по 30 днів (примітка автора). [148] А мені здавалось, що рік минув… Все було, знаєте, як у жахливому сні, тільки наяву. Якщо я щось важливе забуду, Меррі додасть. Усякі подробиці — голод, брудні лапи та інше — я краще відкину, не хочеться згадувати…
І Пін виклав усе по порядку: останній бій Боромира, біг через степ, знайомство з Фангорном. Слухачі могли впевнитись, що їхні здогади були вірні.
— До речі, час повернути вам дещо загублене, — сказав Арагорн і вийняв з-за пояса два кинджали у піхвах.
— Оце так подарунок! — скрикнув Меррі. — Невже це наші ножички? Я своїм устиг подряпати пару орків, але Углук зброю в нас одібрав. Я думав, він нас заріже, а він тільки обидва кинджали відкинув, ніби вони йому лапи підпалили.
— А ось і твоя застібка, Піне. Я постарався зберегти її, адже це цінна річ…
— Я розлучився з нею мимохіть, серце мені щеміло, — пробурмотів Пін. — Мені нічого іншого не залишилось…
- І правильно, — кивнув Арагорн; — Хто не вміє в разі потреби віддати свій скарб, той найжалюгідніший раб на світі…
— Добре ви це вигадали, коли мотузки розрізали, — схвалив Гімлі. — Зрозуміло, вам допоміг випадок, але ви вхопили його, так би мовити, обома руками!
— А як ми ламали голови! — сказав Леголас. — Я вже розмірковував, чи не крильця вам виросли…
— Гей, якби так! Але я ще не розповів про Горшнака… Піна тіпнуло, він махнув рукою та відвернувся. Остання, найстрашніша частина оповідання дісталась Меррі.
— Не подобаються мені ці орки з Барад-Дура, чи Лугбурця, як вони його звуть, — сказав Арагорн. — Чорний Володар та його служники занадто багато знають. Після чвари з Углуком Горшнак напевне відіслав повідомлення, і Криваве Око звернулось до Ізенгарда… Зате Саруман піймався у власну пастку!
— Авжеж, сподіватися на виграш він не має жодних підстав, — згодився Меррі.
— Старий негідник показався нам у лісі, - пригадав Гімлі. — Ми точно не зрозуміли, але Гандальф на це натякав…
— А коли це було?
— П'ять ночей тому, — уточнив Арагорн.
— Ага, тоді, значить, про ці дні ви нічого не знаєте. Гаразд, слухайте далі. Ми зустріли Древеса та заночували у нього в Джерельному Покої, а вранці відвідали Віче ентів — оце так видовище, скажу я вам! Вони закінчили тільки на другу добу опівдні! І відразу ж вирушили — в лісі буря піднялась! Вони йшли, плескали у долоні та співали…
— Якби Саруман їх почув — утік би світ за очі, - додав Пін. — «Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем!» Я, щиро кажучи, не дуже прислуховував-ся — хто б подумав, що це не просто похідний марш…
— Відверто кажучи, нам було дуже неспокійно, — підхопив Меррі. — Спускаємось ми до долини Нан- Курунір, а за нами — цілий ліс! Ми стали допитуватись у Древеса, і він якось неохоче пояснив: це уорни, така їхня «скорочена» назва, або колишні енти, вже зовсім здерев'янілі, навіть з вигляду — вони стоять нерухомо, мовчки наглядають [149] за деревами. Здається, у нетрях лісу їх багато, цілі сотні. Силу вони мають величезну, вміють напускати туман, а якщо розгніваються, можуть рухатись дуже швидко та безшумно. Сидиш собі, милуєшся зірочками, аж гульк — навколо вже непролазна хаща! Голос в них ще не пропав, енти вміють домовлятись з ними, але вони здичавіли, втратили розсудливість і стали небезпечними. Справжні енти їх стримують, бо інакше…
Гаразд, спустились ми з ентами, а за нами й уорни пошелестіли. Шурхіт здійнявся, мов при першому пориві грози! Місяць сховався, і ніхто не помітив, як у Долині Чародія сам собою виріс страшний ліс. Ворог не подавав ознак життя, тільки під самим дахом Ортханка світилось одне-єдине віконце.
Древес узяв кількох молодиків, що ще не втратили гнучкості, і причаївся біля воріт. Ми з Піном теж там були — сиділи у Древеса на плечі. Старий був сильно роздратований, але обачності не втратив, і молодші його послухались, — защухли, немов статуї. Раптом в Ізенгарді піднялася веремія, загрюкало, застукало, заревли сурми. Ми було подумали, що нас викрито і зараз почнеться сутичка. Нічого подібного: це армія Сарумана виступала у похід. Я в тутешніх справах не дуже обізнаний, але неважко було збагнути — Саруман поспішав покінчити з роханцями. Він підняв усіх, зняв навіть частину охорони Ізенгарда. Орки марширували ряд у ряд, за ними верхівці на здоровезних вовках. Люди йшли зі смолоскипами, і я зміг до них придивитися — звичайні люди, похмурі, але взагалі не страшні. А ось гобліни — це жах! На зріст як люди, пики косоокі, зуби стирчать… Може, пам'ятаєте, у Бригорі ми бачили прибульців з півдня, таких гидких? Так ось, ці гобліни до них трохи подібні.
— У Хельмовім Яру таких напіворків було повно, — сказав Арагорн. — І я теж згадував Бригору. Тепер
