Горлум все ж таки рушив далі, але невпевнено; він увесь час поглядав то на південь, то на схід. Раптом по хащах пробігло якесь тремтіння. Мандрівники завмерли: здалеку донісся довгий, сумовитий крик, повний ненависті та люті. Раптом стало холодно. Десь загриміла, наближаючись, гроза. Болотні вогники затріпотіли, згасли, померкли.
Горлум стояв, мов зачарований, невиразно лопочучи, поки не налетів зі свистом вітер. Безформні смуги туману захвилювались, стали розповзатися. Хмари на небі теж швидко танули. На півдні крізь клоччя хмар вигулькнув безтурботний місяць.
Фродо і Сем відразу зітхнули полегшено, але Горлум упав додолу і завив, проклинаючи Білу Пику. Гобіти, не слухаючи, дивилися на добре старе знайоме світило, жадібно ковтаючи свіже повітряні не відразу помітили дивну чорну хмаринку, обривок пітьми Мордору, лиховісну хмарину у вигляді крилатої потвори з перетинчастими крилами. Чорний вершник промчав над ними, на мить затьмаривши місячне сяйво, і зі злісним виттям зник на сході, обганяючи вітер.
Гобіти попадали на мерзлі грудки ґрунту. Крилата тінь зробила коло, повернулася, спустилася нижче, зачіпаючи крилами клуби болотних випарів, потім сховалася в тіні [213] Мордору. Слідом полетів і холодний вітер, залишивши в спокої Згубні Болота. Усю пласку рівнину до самих гір залило непевне місячне світло.
Фродо і Сем підвелися на ноги, протираючи очі, як після тяжкого сну, і переконалися, що навколо продовжується звичайна, тиха ніч. Горлум лежав приголомшений і не хотів уставати. Його підняли, він пручався, закриваючи голову руками, й раз у раз намагався впасти на коліна.
— Примари! — стогнав він. — Крилаті примари! Скарб владарює над ними… Вони бачать усіх, усіх, усіх! Від них не сховаєшся! Клята Біла Пика! Примари сповістяь ТОГО. Він бачить, він знає… Леле, леле, пропали, пропали ми, гор-р-лум, гор-р-лум…
Тільки коли місяць сховався за висотами Тол-Брандіру, бідолаха насмілився встати і рушити далі.
Після цього випадку Сем помітив, що Горлум знову перемінився. Він догоджав ще більше і здавався на диво старанним, але частіше кидав на гобітів, особливо на Фродо, швидкі скісні погляди, знову почав плюватися і шепелявити. Ще більше тривожив Сема Фродо: він був чогось надто стомлений, майже зовсім виснажений; не скаржився, взагалі розмовляв мало, але здавалося, що його гнітить тяжкий тягар, який з кожним днем стає ще важчим. Доводилося весь час стримувати спритність Горлума, щоб Фродо не відстав.
Тяжким тягарем висів на шиї Фродо Перстень Влади. Він наливався вагою з кожним кроком і пригинав гобіта до землі. Ще сильніше бентежила його думка про Всевидюще Око Ворога. Чим ближче до Мордору, тим виразніше відчував Фродо, як ворожа воля простромлює пітьму і хмари, мертвий ґрунт і живе тіло, щоб знайти його, обплутати, оголити і знесилити. Фродо вже знав точно, де криється, звідкіля тягнеться ця нещадна рука, знав, як ми знаємо, замруживши очі сонячним днем, де сонце. Полум'я чужої, жорстокої сили обпалювало душу Хранителя.
Щось подібне, мабуть, почував і Горлум. Але здогадатися, що діється в його негідній душі, гобіти не могли; а там боролися спонукання всесильного Ока, жадібність, пробуждена близькістю Перстня, і острах зламати присягу, що він дав під страхом смерті. Фродо про це не замислювався, [214] а Сем насамперед піклувався про добробут хазяїна і навіть не помічав, що пітьма просочується у його власне серце теж. Він намагався йти останнім, щоб завжди бачити Фродо, підставляв плече, коли той хитався, розважав незграбними жартами і намагався знаходити слова розради.
Коли на зміну ночі нарешті прийшов день, з'ясувалося, що гори помітно наблизились. Повітря очистилось, і стіни Мордору вже не колихалися маревом, а здіймалися у всій своїй грізній суті по той бік великої та мертвої пустелі. Болота скінчилися, потяглися торф'яники, у багатьох місцях вже висохлі і покриті тріщинами. Поверхня землі тут почала морщитись довгими складками.
До самого кінця цього сірого дня подорожні пролежали під камінням, щоб не потрапити на очі літаючим чудовиськам; коли звечоріло, піднялися і побрели через пустища, такі одноманітні, що серце щеміло. І наступна доба минула, день та ніч, нічого не залишивши в пам'яті гобітів, окрім виснажливого страху.
Лише на п'ятий ранок після зустрічі з Горлумом вони вийшли з боліт всього за двадцять чи тридцять ліг від гір. Хребти стали тепер перед ними на повний зріст, дряпаючи вершинами низьке похмуре небо. На прибульців насувалися круті чорні стрімчаки, під ноги стелилися осипи, так само небезпечні, як трясовини.
Страшно було на болотах, страшно і на примарних Нічийних Землях, але ще страшніше дивитися вперед. Навіть над Болотами Мертвих колись розквітала бліда, боязка весна; а тут не бувало ні весни, ні літа. Тут ніщо не росло — ні лишайники, ні гриби, що годуються гнилизною. Останні озера задихалися, завалені попелом, синювато-сизі й сірі, начебто увесь бруд з нутра гір виливався сюди. Глинисті бугри, поїдені плямами іржі й отрутними прожилками, вапнякові стовпи, що кришились, бо були вивітрені, ряд по ряду відкривалися в міру того, як займався день. Гобіти стояли на кордоні Пропащих Земель. Вічний пам'ятник руйнівної роботи невільників Чорного Володаря, пам'ятник, непідвладний часу; земля, споганена назавжди, приречена на загибель, якщо тільки Велике Море не поглине її і не втопить у хвилях забуття.
— Мене від цього краєвиду нудить, — сказав Сем. Фродо мовчав. Вони ще довго стояли там, на початку страшного [215] сну, знаючи: лише через морок цього сну пролягає дорога до ясного, тихого ранку. Ставало світліше, чіткіше вимальовувалися звивисті тріщини, зазубрені скелі — навіть сонячне світло не забарвлювало їх; у світлі дня безпомічність гобітів відчувалася ще гостріше…
Вони не мали сил іти далі. Відшукали куточок за купою рудого шлаку, але він димився, від смердючого диму сльозилися очі і спирало подих. Горлум плюнув і поповз на чотирьох геть, не оглядаючись на гобітів. Фродо і Сем потяглися за ним. Їм дісталася широка, майже кругла яма, схожа на лійку; із заходу її прикривала купа каміння. На дні лійки застоялася масляниста рідота. Але іншого притулку не знайшлося, і вони полізли на дно, сподіваючись сховатися від ворожого Ока.
Дневі не було краю. Хотілося пити, але довелося обійтися жалюгідними краплями з фляг, наповнених чотири доби тому зі струмка у балці — якою милою, привітною місцинкою здавалась вона тепер! Гобіти по черзі стояли на чатах. Спершу, незважаючи на втому, вони ніяк не могли заснути, але коли сонце почало хилитися, поринаючи у швидкі хмари, Сем все ж таки задрімав, і Фродо влаштувався охороняти, лежачи на краю лійки; тягар на грудях не давав йому спокою. Фродо дивився у димне небо і бачив дивні тіні, силуети вершників, знайомі обличчя… Він загубив лік часу і, трохи затримавшись між сновиддям і явою, забувся міцним сном.
Сем прокинувся, як від поштовху: йому здалося, що Фродо кличе. Вже настав вечір, але Фродо спав і не міг його кликати. Уві сні він сповз майже на саме дно лійки. Поруч з ним навприсядки сидів Горлум. Спершу Сем вирішив, що той будить Фродо, аж ось Горлум заговорив:
— Смеагорл присягав, — і відразу засичав, сам собі відповідаючи: — Аякжже, аякжже. Ми заприсссяглися, щоб зберегти наш есскарб, щоб він не потрапив до Того, іншшшо-го. А вони йдуть до нього! Що гобіт зробить з нашшшим ссскарбом, хотілося б знати, дуже хотілоссся б знати!
— Не знаю. Нічого не виходить. Пан тримає його при собі. Смеагорл заприсягся допомогти панові.
— Так-так, він хазяїн нашшої коштовності. Але якби ми сстали хазяїном, то присссяги не порушили б: ми допомагали б ссамі ссобі. [216]
— Смеагорл обіцяв бути гарним, дуже гарним. Гобіт добрий. Зняв огидну мотузку. Завжди поводиться чемно.
— Дуже, дуже добрий, мій дорогесєсенький! І ми будемо гарні, як ссвіженька рибка, тільки ссамі для ссебе. Ми не ззробимо гобітам нічого поганого, зовссім ні!
— Але я заприсягся! — сказав Смеагорл.
— То й візьми його собі! — відповів другий голос. — Тоді ми ссстанемо володарем, гор-р-лум! Нехай тоді іншшший, підозрілий, противний гобіт плазує перед нами на череві, гор-р-лум!
— А доброго гобіта не чіпатимо?
— Не хочеш — не чіпай. Але ж він — Торбінсс, мій дорогессенький. Так-так, Торбінсс. А Торбінссс тебе обікрав. Він знайшов нашшу коштовність і ссховав. Ми його терпіти не можемо, Торбінссса.
— Але цей не такий…
— Він теж Торбінс. Ми не вибачимо всссякого, хто візьме нашу радіссть. Потрібно її відібрати.
— Той, інший, побачить, довідається, привласнить…
