закляк, спостерігаючи, — він-бо так любив пускати кільця диму, — а тоді зашарівся, згадавши, як учора вранці пишався тими кільцями диму, що посилав з вітром за Гору.
— А тепер — музики! — розпорядився Торін. — Принесіть інструменти!
Кілі і Філі метнулися до своїх мішків і принесли по скрипочці; Дорі, Норі та Орі видобули флейти десь із своїх плащів; Бомбур сходив у передпокій по барабана; Біфур з Бофуром теж вийшли й повернулися з кларнетами, що їх лишили в кутку разом із ціпками. Двалін з Баліном сказали: “Даруйте, я залишив свою на ганку!” — “То внесіть і мою!” — попрохав Торін. Два гноми вернулися з віолончелями
завбільшки з них самих і з Торіновою арфою, загорненою в зелену тканину. То була чудова золота арфа, і коли Торін торкнув струни, враз полилася музика — така несподівана й ніжна, що Більбо забув усе на світі й полинув у темнотні землі під дивними місяцями, далеко за Водицю і геть-геть далеко від гобітівської нори під Горою.
У віконечко, видовбане в схилі Гори, до кімнати полилася пітьма; полум'я в каміні замиготіло — був квітень, — а гноми все грали, й тінь Гандальфової бороди коливалася на стіні.
Пітьма залила всю кімнату, вогонь погас, тіні щезли, а вони все грали. І раптом, не перестаючи грати, хтось один, а тоді ще хтось заспівав; то були глибокі, гортанні співи гномів, звиклих співати у глибоких підземеллях, прадавніх своїх домівках. Ось приблизний уривок їхньої пісні, якщо без музики це можна назвати піснею:
Отак вони співали, а гобіт відчував, як росте, шириться в ньому любов до речей, зроблених руками, вмінням і чарами, — любов люта і ревнива, жадоба гном'ячих сердець. І тоді прокинулося в ньому щось туківське, і закортіло йому помандрувати, щоб побачити ті великі гори, почути шум тих сосон і водоспадів, і сходити, обстежити ті печери, взявши в дорогу меч, а не ціпок. Він виглянув у вікно. Там, у темному небі над деревами висипали зорі. Більбо подумав: так сяють діаманти гномів у темних печерах. Зненацька в лісі за Водицею спалахнуло полум'я (хтось, мабуть, розпалював багаття), а йому уявилося, як грабіжники-дракони сідають на його затишну Гору, спалюючи все дотла. Він здригнувся і за хвилю був уже таким собі Злоткінсом із Золотого кутка під Горою.
Більбо підвівся, весь трусячись. Він не так збирався піти принести лампу, як хотів це удати, аби сховатися за пивними барилами в льоху та й не виходити звідти, аж поки гноми заберуться геть. Раптом він збагнув, що музика й співи припинилися, і всі гості втупилися в нього очима, що блищали в пітьмі.
— Куди це ви? — спитав Торін таким тоном, ніби вгадував і прихований, і явний гобітів намір.
— Може, засвітити світло? — запропонував, мовби виправдовуючись, Більбо.
— Нам подобається темрява, — водно заявили гноми. — Темрява — для темних справ! До світанку у нас ще багато часу.
— Авжеж! — погодився Більбо й сів. Та спрожогу не потрапив на стілець, а на гратки каміна й наробив брязкоту, зваливши совок і кочергу.
— Тихо! — звелів Гандальф. — Хай Торін скаже слово.
І Торін розпочав.
— Гандальфе, гноми і пане Злоткінс! Ми зібралися в домі нашого друга і співучасника змови, цього прекрасного й дерзновенного гобіта — хай ніколи не повипадає вовна на пальцях його ніг! Хай благословенне буде вино його й пиво!..
Тут Торін зупинився — звести дух і дати гобітові вставити чемне слово. Та ватажок гномів тільки даремно витрачав похвали на бідолашного Більбо, який ворушив губами, намагаючись висловити обурення тим, що його назвали “дерзновенним” і, що найгірше, “співучасником змови”, та не спромігся вичавити з себе жодного звука, такий був спантеличений.
Тож Торін повів далі:
— Ми зустрілися, щоб обговорити наші плани, шляхи, тактику, засоби і способи.
Скоро, вдосвіта, ми вирушаємо в далеку мандрівку — мандрівку, з якої, може, дехто з нас чи й ніхто не повернеться (окрім нашого друга й порадника, винахідливого чарівника Гандальфа). Це урочиста мить. Наша мета, гадаю, відома всім нам. Для шановного пана Злоткінса і, може, для одного-двох молодших гномів (думаю, що не помилюся, коли назву Кілі й Філі) точний стан речей, як він є на даний момент, може потребувати короткого пояснення…
Такий був Торінів стиль. Торін був поважний гном. Якби йому дозволили, він би розводився, поки стало б йому духу, не повідомивши нічого такого, чого б не знали присутні. Та його нечемно урвали. Цього бідолаха Більбо не міг стерпіти.
При словах “ніхто не повернеться” він відчув, як горлом йому почав підійматися зойк, і дуже скоро той зойк вихопився назовні, мов гудок локомотива, що виходить із тунелю. Всі гноми посхоплювалися зі своїх